0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
9. Коли світло починає гаснути
– Хто тут? – повторив голос ще раз, але вже з натиском і злістю, схопивши мене за плечі, щоб я не змогла втекти.

Я мовчала і мовчала. Мені було тупо страшно. Ну так, я ж незрозуміло де, в якійсь темній кімнаті, лежу на комусь, поки він тримає мене, сильно і боляче, а все через Торі! Зустрінеться він мені, я таке можу влаштувати!

– Я хотів би задати таке ж питання, – почула я врешті-решт голос Торі.

Світло ввімкнулось. Точніше Торі зробив зі своєї руки факел, на якій палахкотіло біле полум'я.

Я поглянула вниз, краще б я цього не робила! Піді мною лежав чоловік, якщо ЦЕ можна так назвати. В нього була не просто чорна шкіра, вона була чорніше депресії, та ще й з лускою. Очі були смарагдово-зелені з жовтими жилками і зіницями як у кота. Вони дивилися на мене так само, як я на них – з нерозумінням, ворожнечею і цікавістю.

– Не представиш мені свою подружку, Віторі? – промовив врешті незнайомець, всміхнувшись і оголивши два ряди гострих зубів.

– Вона не моя подружка! – грізно відповів імпровізований світильник.

Я різко вирвалась і підвелась, поглядаючи то на Торі, то на незнайомця, що вже вставав з підлоги. Я обернулася і побачила, що ми в директорському кабінеті, але чому тут так темно.

– Саро, це Айрон. Айроне, це Сара, – промовив примирливо Торі. – А тепер, будь хорошим хлопчиком і зніми закляття.

Айрон клацнув пальцями і світло вдарило по очам, що вже звикли до темряви. Але осліпило тільки мене.

– Знову заснув де виявилась можливість? – спитав розчаровано Торі.

– А не треба було мене запрошувати в таке тихе місце. Ти ж знаєш, як мало я встигаю спати! – відповів Айрон.

– І як часто ти спиш, сонливе? – спитала я.

– Щастя, якщо просплю більше десяти годин за тиждень, – мрійливо розповів Айрон.

– А тепер до справ, – перервав нас Торі. – Тримай і знайди все, що зможеш, про те, що тут записано.

Він протягнув Айрону папірець, що той взяв з деякою підозрою. А після того, як розгорнув його, скривися, точно лимон з травою їв.

– Ти серйозно? – спитав Айрон. – Нащо воно тобі?

– Пам'ятаєш ту справу з викраденнями, що мені доручили? – роздратовано і нетерпляче спитав Торі.

– Ну, так.

– Мені здається, що до цього причетний хтось з наших. Скоріше за все сазарі.

Айрон знов подивився на листок, але вже інакше – задумливо, зосереджено.

– На протязі тижня я все зроблю, – нарешті промовив він.

– А тепер ти, – сказав Торі, коли наш дивний гість зник в тумані порталу. – Забирай сумку і поїхали.

Він вказав на сумку, що я залишила тут перед тим, як піти, і пішов до свого столу.

– Куди поїхали? – затупила я.

– Я тебе додому відвезу. Чи ти хочеш тут до завтра лишитися?

– Ні, їдемо... Стоп! – крикнула я, після хвилинки роздумів. – А ти можеш відкрити портал?

Він пройшовся поглядом по всьому кабінету, роздумуючи, і врешті відповів:

– Гаразд. Але не прямо в квартиру. Я не хочу, щоб хтось з твоїх рідних це побачив.

Він махнув рукою і справа від нього відкрився портал.

– Леді перші, – сказав він, галантно пропускаючи мене вперед.

Я опустилась в реверансі з невидимою спідницею, так як я була одягнена в штани, і скочила в портал.

– Ай! – тільки й вскрикнула я, вдарившись носом об щось не зовсім м'яке.

Я по-о-овільно підняла голову і побачила злого, навіть скаженого Ронні перед собою.

Щоб трохи розрядити ситуацію я ткнула пальцем йому в живіт і сказала:

– Ронні, як в людини, що їсть все, що бачить, і абсолютно не освідомлена про таке поняття, як спорт, може бути такий прес?

Позаду почулись чиїсь кроки і Ронні моментально перевів всю свою увагу на новоприбулого, мабуть, на свого брата, бо я не бачила, так як не хтіла розвертатися.

– Нащо? – тільки й промовив, ледве не киплячий, Ронні.

– Не тут і не зараз, – відповів Торі і потягнув брата за лікоть, тим самим звільняючи мені шлях до дверей квартири. – До зустрічі на заняттях, Саро.

Ронні тим часом вирвав руку з тисків брата і відкрив портал в нікуди. Він махнув мені на прощання і зайшов всередину, за ним пішов Торі, ледь помітно кивнувши головою.

І ось я знову сама. Що ж, Бель з малими це виправлять.

– О, Саро, ти вже тут! – крикнула маман здивовано. – А ми вже думали їхати не попрощавшись з тобою! Йди я тебе обійму.

Я якось нехотя обійняла її. Це ж що виходить? Нам з Бель переїжджати назад до Феррісів? Після реакції Ронні на наше з Торі повернення, якось не хочеться.

З думок мене вивела маман:

– Я сподіваюся, ви ще пам'ятаєте умови? – Не дочекавшись відповіді вона продовжила: – Навчання і нічого більше! Ніяких гульок серед ночі і незрозуміло де, ніяких хлопців, або, не дай Боже, дівчат, побачу тату чи фарбоване волосся – вб'ю! Якщо є якісь проблеми – звоніть, телефони є в обох.

– Залишилось тільки тату зробити і ми офіційно порушимо всі умови і правила, – зауважила пошепки і спеціально для мене Бель, коли маман пішла в ванну.

– І хлопців знайти, – так само тихо підмітив всечуючий Пітер.

На його слова Бель мрійливо поглянула на стелю, потім на мене і на підлогу. Хлопці в відповідь зацікавлено глянули на мене, зрозумівши жест Бель. Я грізно глянула на неї і провела кінчиками пальців по шиї, кажучи на нашій мові жестів: "Брехня!"

Весь "діалог" проходив мовчки і за спиною маман, що наносила косметику в ванній кімнаті.

– Ну все, хлопчики, забирайте свої рюкзаки і пішли. Літак нас не чекатиме.

– Стоп! – крикнула Бель. – Ви летите? Куди? Я думала ви будете на дачі ще мінімум місяць.

– Наш дім – не дача, – заперечила злісно маман. – Це – курорт для мене і відпочинок від технологій для цих невдячних.

– А нам не треба той відпочинок! – почали протестувати малі. – Нам і в Канаді добре!

– Тоді вам щастить, що ми туди летимо.

– Гарного польоту, мамо! – крикнула я вслід мандруючим.

Мені не подобались літаки, я їх боюсь, але це найкращий спосіб побачити тата. Щоб він вернувся назад, або ми відправились до нього.

– Так, вони вже поїхали, – почула я голос Бель за спиною, після того, як зачинила двері. – Речі зібрані, не хвилюйся.

Я обернулась: вона стояла з двома сумками і розмовляла по телефону.

Через 10 секунд в двері подзвонили, тому я їх відчинила і побачила перед собою того, хто недавно на моїх очах зник у порталі.

Ронні подивився на мене з жалістю і надією. Я криво усміхнулася йому і пропустила всередину.

– То ми знов житимемо в вас? – спитала я втомлено і розчаровано.

– А ви хіба в нас жили? – спитав Ронні. – Один раз переночували, не більше. Тим більше ваші вже поїхали, а ми вас одних не лишимо.

– Чекай, але ж Торі сказав, що ми побачимось на заняттях.

Ронні різко повернувся до мене і сказав:

– Не називай його Торі! Почує – вб'є. Так його можуть називати лише близькі, та й те, тільки з його дозволу.

– Так, знаю. Я чула це від Крістін, – я зам'ялась, боячись їхньої реакції і непорозуміння. – Але... Торі сам дозволив мені так його називати.

Ронні дивився на мене з нерозумінням і тривогою, потім відвернувся і з розчаруванням бігав очима по всій кімнаті. Ось приклад того, якої реакції я боялась.

– Ну, добре, давайте це потім. Беріть сумки і спускаємось. І ніяких ліфтів!

Він тихо вийшов з квартири і пішов надвір.

– Він дійсно тобі таке дозволив? – спитала тихо Бель.

Я кивнула і пішла слідом за Ронні.

Я вже спустилася на кілька сходинок вниз, коли почула як Бель визвала ліфт, що й так знаходився на нашому поверсі.

– Бель, Ронні просив без ліфта. Там дійсно хтось може ховатися.

Моя сестра не встигла нічого відповісти, я побачила тільки як хтось вволік її в ліфт, смикнувши за руку.

Я одразу побігла назад, щоб допомогти їй, але двері вже зімкнулись і, судячи зі звуків, направився вниз.

Я, як скажена, гналась по всім поверхам, перестрибуючи через сходинки, ризикуючи впасти і розбити ніс, але мені було всеодно, головне – наздогнати ліфт.

Я навіть не знала, що саме мені робити після цього, але це мене не цікавило, я просто сподівалась, що Ронні буде поруч.

Перший поверх, ліфт приїхав, я вже стою перед дверима, що повільно від'їжджають вбоки, але... всередині нікого. Абсолютно. Пусто. Нікого.

В мені стало так само порожньо, але потім ця порожнеча наповнилась страхом, злістю, нерозумінням і сльозами. Я не могла їх стримати і не хотіла.

Я зі сльозами на лиці і люттю в очах кинулась до виходу і рванула до Ронні, що спокійно стояв біля автомобіля брата.

Він, помітивши мене, підійшов до мене, готовий мене заспокоїти, але я замахнулась на нього сумкою, що весь цей час була в моїх руках, і лупанула його прямо по голові. Дивлячись лише на моє заплакане лице, скуйовджене волосся і тремтячі губи, Ронні не помітив сумки і впав на землю, тримаючись за голову. Мені не було шкода, не було і не буде.

Якби він не поперся вперед, Бель не вкрали б прямо з-під його носа.

– Що сталося? – сдавлено спитав повалений, дивлячись на мене з острахом. – Де Анабель?

Я мовчала і не рухалась, якщо не рахувати тремтіння, що викликали нестримні сльози. Ронні, здається, все зрозумів, судячи, по його округлених очах і засмученому й стомленому зітханню.

Він підвівся і притиснув мене до себе, погладжуючи мою голову, з наміром заспокоїти. Я поняття не мала скільки ми так стояли, але легше мені не стало, сльози все ще лились з очей і плечі тремтіли від холоду і страху. Страху за Бель – рідну сестру, найближчу мені людину, чергову жертву, зниклу безслідно.

Хоча, чому безслідно? Я ж не бачила того ліфта, тільки порожнечу в ньому. А якщо там ще щось лишилося?

Я вирвалась з рук Ронні і побігла назад так, як спраглий пустельник біжить до моря – з великою надією, але знаючи глибоко всередині, що ця надія марна.

Я шалено тиснула на кнопку, щоб визвати ліфт. Кожна секунда тягнулась довше попередньої. І ось він тут!

Я зайшла, а слідом за мною Ронні. Я дивилася на все, що могла побачити: підлога, стіни, стеля, кутки, навіть кнопки. Нічого!

– Що ти шукаєш? – тихо спитав врешті-решт Ронні.

– Бель затягнули в ліфт і потім спустилися на перший поверх, – розповідала я крізь сльози. – А коли я спустилася за ними, нікого не було! І зараз я нічого не можу знайти!

– Я можу, – відповів серйозно і твердо Ронні. – Тут пахне магією. Слабкою, С-2 максимум, значить сазарі. Чоловік.

– Це ти тільки по запаху визначив? – спитала я, трохи заспокоївшись.

– Майже. Тут витають залишки магії і крупиці закляття. Закляття... сну. Її приспали і змилися звідси. Поїхали звідси.

Він схопив мене за руку, взяв мою сумку, яку я зовсім перестала помічати, і потягнув назовні. Ми сіли в авто і одразу ж почали рух.

На першому ж світлофорі, Ронні зателефонував, як я зрозуміла брату.

– Слухай, – говорив він в слухавку. – Я знаю, що в тебе є справи, і ти не збирався вертатися аж до ранку, але... – Він кинув швидкий погляд на мене. – В нас проблема. Дуже велика проблема, – він знову зробив паузу, слухаючи відповідь брата. – З Сарою все нормально, але не з Бель, – він знов вислухав репліку брата і поклав трубку.

Коли ми доїхали до їхнього дому, Торі вже стояв під будинком і чекав на нас з якимись книгами в руках.

Я вийшла з авто, поки Ронні почав паркуватися, і підійшла до будівлі.

Ми з Торі почали підйом до їх квартири, тихо і мовчки. Я терпляче чекала, поки він відчиняв квартиру.

Коли двері були відчинені навстіж, я спробувала зайти, але Торі взяв мене за руку, акуратно, ніби я можу від цього розсипатися в попіл. Я повільно повернула голову, не на чоловіка поруч зі мною, на його руку, що тримала мою і погляджувала її великим пальцем.

Вже втретє за сьогодні.

Ми просто мовчки стояли, а я вже розуміла все те, що він хотів цим жестом сказати. Що ми знайдемо мою сестру, її викрадачів, все налагодимо, повернемо все як було, ось тільки я не буду такою ж.

Не після того, що я дізналася. Про Феррісів, про батьків, про себе саму. Я просто не знала, що мені робити далі.

І ось, мене знов розриває всередині і знову сльози зрадливо течуть по обличчю. На цей раз мене не трясе і не кидає в жар.

Моя рука вже вільна, але я не хочу і не можу йти. Я підняла голову і побачила спокійний, твердий, але теплий погляд каро-червоних очей на собі.

Мої сльози стерли теплі та сухі руки, а потім ці ж самі руки притисли мене до свого хазяїна. Мені вперше довелося відчути таке розуміння без слів.

Я дуже виразно подивилася на Торі і він підняв мене на руки й поніс в квартиру. Я була не в настрої йти, а йому не вперше мене таскати.

Через десять хвилин я вже лежала під ковдрою, сьорбала вишневий чай і слухала обговорення Феррісів. Раптом я почула слова, що адресувались мені:

– Саро, – почула я голос Торі, – Поки ми не знайдемо Бель, ти лишаєшся з нами. Ми ще подивимось чи тобі варто іти до університету. А поки давай ми всі ляжемо спати і відпочинемо, згодна?

Я тільки кивнула і обидва брати вирішили залишити мене в спокої, на самоті.

Я швидко заснула, крізь сон помітивши силует за вікном.
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
10. Перший слід
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (1)
Лео Лея
9. Коли світло починає гаснути
От... Як не одне, то інше.
Ответить
2021-02-04 21:21:12
Нравится