– Так, а тепер пояснюєте нам усе по порядку! – рикнула на мене Вікторія, як тільки ми з Бель підійшли до будівлі університету. Позаду неї стояв Торі та його брат, що і призначив зустріч у вихідний від навчання день. Хоча вереск Роуві по інший бік слухавки, що казав Бель: "Береш Сару за руцю і бігом тягнеш до універу, або приб'ю обох", назначенням зустрічі назвати важко.

– Що пояснювати? – спитала ще сонна я, бо голова зраня працює по мінімуму.

– Що це з вами двома вчора сталось і хто це всполошене Арчі? – уточнила вона, тикаючи пальцем то на мене, то на Торі.

– Нас викрали, – чесно відповіла я, потиснувши плечима.

– Ти це так кажеш, ніби таке з тобою кожного дня трапляється, – кисло зауважила Бель.

– Було діло, – відповіла я, потупивши погляд в землю і почесуючи нижню губу.

– Що? – синхронно спитали вереском Бель, з недовірою Вікторія, скрививши обличчя, Роуві і, піднявши одну брову, Торі.

– Саро, давай з самого-самого початку, – запропонувала Вікторія. – Щоб ми вловили всю історію.

– Тут таке діло, – натхнено промовила, своїм тоном пророкуючи іншим довгу й веселу історію, – буквально вчора зранку я ще жила в іншій часовій паралелі, але там я не вчилась магії узагалі та й мені довше ніж сорок років життя не світило, тому Долія дозволила мені з Крістін змінити минуле щоб я могла нормально жити. Але через Тейса я випадково відчинила портал, навіть не подумавши куди і коли, тому потрапила на рідну планету Торі і Роуві – Помпейю. Там... сталось багато чого. До речі, Бель, уявляєш, в мене є ще один брат!

– Тобто ще один? І тільки в тебе? Тобто не в нас? – виративши на секунду розуміння ситуації, спитала Бель.

– Тільки в мене. Його звуть Кайтен. То син Мардена, мого батька кровного.

– Так, він також був народжений на Помпейї і проживав разом з нами, – підтвердив Роуві.

– Ти прям кошатнік, Роуві, – насмішливо зауважила Вікторія. – То брата поселив до себе, то цього навіженого підібрали, то ще й брата Сари приголубили?

– "Приголубили" не зовсім вдале слово в контексті, – трохи скривившись, зауважив Торі. – Просто на Помпейї шла війна, тому весь молодняк Нижньої частини зігнали в головний бункер максимально віддалений від кордонів. Там були не тільки я і Роуві з Кайтеном. Нас там було приблизно сорок.

– І це все? – спитала Бель. – Ти ж не хочеш сказати, що на всій планеті було тільки сорок дітей і підлітків?

– Не на всій планеті, тільки на Нижній частині.

– То Сара, виходить пройшла війну? – вирішила змінити хід розмови Вікторія.

– Вважай, вона прибула в найспокійніший день бурі, – закотивши очі, сказав Роуві. – Ось коли вона ледве в міну не вступила, тоді так, день був буйний. А ось на наступний день, якраз на вилазку, був обмін військовополонених, тому й було тихо. Бо така умова.

– Давайте повернемось на Еасу! – нагадала Бель. – Саро, а чого це тобі раптом не світило більше сорока років життя?

– Бо на мене наклали синтез прокляття і закляття.

– Це ще яких? – поцікавилась Вікторія.

– Синтез закляття симпатії та прокляття всесторонього кохання, – почула я знайомий голос за спиною. Обернувшись, я ледве не вткнулась носом в шию Кайтена.

– Бель, знайомся, це Кайтен, – сказала я, демонстративно махаючи руками в сторону брата.

– Це й так видно, – трохи здавлено, ніби після тяжкого шоку, промовила вона. – Очі однакові і волосся схоже. Але в нього погляд якийсь вбивчий, на відміну від твого.

Вбивчий? В цьої душки, що від найменшого подиху рум'янцем заливається? Хоча, кинувши швидкий погляд на два сапфіра, я переконалась, що там дійсно засіла люта жага випустити комусь кишки.

– Щось сталось? – спитала я голосом зайченяти під прицілом у браконьєра.

– Ти розпатякала про свій дар, – проричав він, глянувши в сторону шокованих Феррісів.

– То було випадково, – почала я виправдовуватись перед ним, потупивши погляд в землю. – Тим більше, я казала, що чужі секрети добре зберігаю, а не свої. І ти ж, якщо не помиляюсь, нашої мови не знав, – перемінила я русло розмови в свою користь. – Ти казав, що в тебе є дар, але немає магії.

– Тепер є, – трохи зніяковіло признав він, ніби визирнувши з-під образа суворого старшого брата.

– Звідки? – жадібно вхопившись йому в зап'ястя, спитала я.

– Я одружився, – вже посміхнувшись і назовсім скинувши такий непідходящий йому óбраз, признався він, трохи почервонівши. – Я отримав частку її магії після обряду.

– Чекай-но, а ти що, одружився з нею? – зробивши особливий акцент на останньому слові, спитала я.

– Так, з нею. З ким же іще?

– І коли це ви встигли?

– Ну, слухай, в особистих підвимірах крі і Богів час тече по особливому, тому для мене з часів нашої останньої зустрічі пройшло три роки. Але давай про це потім. Я прийшов сюди не для цього, – багатозначно зауважив він і, розвернувшись до білих з розгубленості й страху Феррісів, крикнув: – Віторі, плани змінюються, навіть не почавшись! Знову!

– Щ-шо? – все ще не в'їхавши в суть того, що тут відбувалось, спитав він. – Як саме?

– Ця дура знайшла собі іншого хахаля і твоє щастя, що він фарматоне класу В, інакше, як сказала Доля, тобі було б туго.

– Тобто я відсторонений від місії? – нарешті прокинувшись, спитав Торі. Мені здалося, чи він спитав це якось... засмучено?

– Так, – підтвердив Кайтен.

– Невже я програв спір? – вже не засмучено, а ображено запитав той.

– Ні, як не дивно, ти вийграв, – з хитрою посмішкою на вустах заявив Кайтен. Така ж хитра либа розплилась на обличчі Торі і я просто не могла не спитати:

– А що було призом спору?

– Ти, – жадібно поїдаючи мене поглядом, пролепетав переможець.

– Точніше дозвіл на ваш шлюб. Не прямо зараз, звісно, – укірливо глянувши на найголоднішого, зауважив Кайтен, а пам'ять улестливо підказала: "Фарматоне не мають права одружуватись на собі подібних, через різні типи магії і її поведінку. Для того, щоб від такого шлюбу ніхто не постраждав, потрібні спеціальні обереги і мітки, що входять в силу тільки від рук Божества, а для цього потрібно випросити в якогось з них дозвіл на шлюб і нанесення потрібних рун".

– Тільки не кажіть мені, що це усе, – перервав мої роздуми цей "азартник", як каже маман. – Невже це і є той нудний паскудний хепі-енд?

– Хепі-енду не буде, поки ви нам усе не поясните! – заверещала Бель, не витримавши таке сильне нерозуміння ситуації. – Я думала ми тут зібрались для пояснень, тому пояснюйте, панове!

– Та вмовкніть ви нарешті! – почули ми вереск, але вже від Крістін, що раптом з'явилась позаду братів Феррісів, чим немало налякала всіх. – Давайте угоду: ці родичі, – сказала вона, вказавши на нас з Кайтеном, – йдуть по справах до свого папані, бо він, мабуть, до сих пір знає нуль зі ста. А ви, панове з добре розвиненою цікавістю, слідуєте за мною до кабінету вашого директора і його власник люб'язно нам його відчинить, якщо хоче приєднатись до ток-шоу. Всі задоволені?

– Цілком, – заявила Вікторія і пішла слід за Крістін, що вже вела всіх досередини університету.

– То ми йдемо до Мардена? – спитала я у єдиного, хто лишився ззовні.

– Так, – тяжко зітхнувши, відповів Кайтен. – Тільки давай я спочатку з ним поговорю на одинці, а потім ти приєднаєшся до нас, коли я дам сигнал.

– Який сигнал?

– Рукою помахаю, чи портал тобі відкрию. Просто стань якомога далі, щоб він тебе не помітив раніше, ніж треба. Ясно?

– Ясно, – відповіла я, захоплено очікуючи зустрічі з рідним батьком. – То як? Йдемо? – нагадала я, бо Кайтен ніяк не наважувався відкрити портал самостійно.

– Що? – спитав він, ніби в тумані, але швидко опритомнів. – А, так. Так! Уже! – швидко пролепетав він і поспішив відкрити прохід в підвимір батька, що так, мабуть, і не дізнався про фальшивість загибелі сина.

– Вау, – прошепотіла я, побачивши те, в що перетворився пляж з вулканічним піском. Замість безкрайнього моря були вкриті хвойними лісами гори, що ховали за собою горизонт, насичуючи повітря блаженним ароматом хвої. Піщаний пляж замінила полонина вкрита шовковистою зеленою травою і оточена дубовою рощею. Посеред полонини сидів сам Марден, а перед ним, судячи по диму, ледь майоріло багаття.

– Він змінив декорації, – водночас захоплено і спокійно підмітив Кайтен. Я повернула голову в його бік, але він, поклавши руку мені на плече, заспокійливо глянув мені в очі і тихо пішов в сторону батька.

Спочатку він тихо сів поруч на траву, ніби так було, буде і має бути, й повернув голову в бік Мардена, та той не спішив робити що-небудь у відповідь. Звісно, куди спішити, коли в тебе є вічність і такий надзвичайний краєвид? Та все ж він повільно, ніби нехотя чи може то боязко, повернувся обличчям до свого сина. Одразу після цього, Кайтен почав щось говорити, спочатку спокійно, а потім все швидше і натхненніше, жестикулючи в супровід своїм словам. Але його перервав Марден, коли просто поклав руку на плече синові, а його обличчя розплилось в щасливій усмішці. Кайтен встиг промовити лише кілька слів, та батько стиснув його в обіймах. Півхвилини роздумів і Кайтен також протягнув руки щоб обійняти чоловіка, та той, тримаючи його за плечі, відсунув юнака від себе і сам почав щось р'яно запитувати.

Судячи по обличчю Кайтена, цього не було в плані. Він нахмурився, трохи поблідів, а після завершення розпитів батька лиш вказав пальцем в мій бік. Марден прослідкув за вказаним маршрутом і, хутко підвівшись, тягнучи за собою Кайтена, він пішов в мій бік.

– Саро, жулька ти моя, – весело почав він говорити, підійшовши в притул до мене і немало здивувавши своїми словами. – Де ж тебе носило, щастя на ніжках? Я тільки й встиг, що прокинутись, а ти вже, вертлява, головну паралель змінюєш!

– Що? Я щось не розумію, – зовсім розгубилась я, як той Кайтен. – Ти пам'ятаєш мене? І про зміну паралелі знаєш?

– На мене не впливають зміни, спричинені мандрівниками у часі, – широко усміхаючись, повторив він слово в слово пояснення Арчі. – От тільки про Ката я й не знав. Злякав мене, вертляве, до чортиків злякав! Але у вас вийшов шокуюче чудовий сюрприз! Чудеса малі мої! – все тараторив він, все більше дивуючи нас з Кайтеном.

– Тато? Все гаразд? – трохи боязко і невпевнено поцікавився Кайтен, поклавши руку на плече Марденові.

– Дитя, я тебе стільки років не бачив, що вже почав забувати коли ми востаннє бачились, – відповів той вже спокійно, дивлячись на сина. – А тебе в цій паралелі я узагалі вперше за двадцять років бачу, – сказав він, вже мені. – І цю легендарну зустріч ми на балачки десь в рощі витрачати не станемо, чи не так?

– Ще питаєш! – прокинувся врешті Кайтен і, посміхнувшись на всі 32 зуба, плеснув батька бо плечу.

– Тоді гайда за м'ясом в тому домі, – наказав він Кайтену, вказуючи кудись у даль, – а ми поки з малою багаттям займемось.

– Може краще я? Я можу просто портал відкрити, – привела я аргумент Мардену.

– Мінімум магії на сьогодні, – помахавши пальцем у жесті "табу", наказав Марден. – Тим більше, ти мені зараз знадобишся більше. До Ката діло дійде трохи пізніше, бо навіть до мене дійшли слухи про дуже цікаву нову пару в вимірі Зеор.

Кайтен, зрозумівши доволі прозорий натяк, наново залився фарбою і з дурнуватою посмішкою почимчикував в вказаному батьком напрямку.

– А що робити мені? – енергійно поцікавилась я. – Хмизу нанести? Дрів нарубати?

– Портал відкривати, – серйозно промовив Марден.

– Ти ж казав... – вже хтіла я зауважити нестиковку в його рішеннях, аж ось він мене перебив:

– Я знаю, але я сидів тут сам надто довго! Не подумай скверно, але вашої компанії мені трохи... замало. Тим більше я хочу побачити твого хахаля, свою невістку, твою сестру, можна навіть братів, я не проти нікого. Я шалено хочу сімейної зустрічі, а у нас доволі велика сім'я.

– А чому ти відігнав Кайтена? – чомусь боязко поцікавилась я у нього.

– Бо він зануда і був би проти таких зборів, Сарочко! – явно несерйозно, але гордо заявив Марден і потяг мене у відкритий в невідомість портал.