0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
8. Момент прозріння і назад в темряву
Раз урок, два урок, три, чотири, п'ять, тримайся Саро, ще трохи і ти отримаєш відповіді на ці загризущі запитання!

– Домашню бачите на дошці, – закінчив свою лекцію наш вчитель. – А тепер, на вихід і щоб я вас не бачив до п'ятниці!

– А який сьогодні день? – виходячи з кабінету, спитала я в Ронні, що навіть не здивувався такому питанню. Для мене це норма.

– Середа, Сарочко, середа.

– Це ж останній урок?

– Саро, ми не в школі, тут па́ри, а не уроки, – спробував роз'яснити мені назви елементів навчальної системи Ронні.

– Так простіше, бо інакше здається, що ми обговорюємо не заняття, а любовні папочки.

– Парочки.

– Папочки, бо інакше здається, що ми обговорюємо уроки, а не коханців.

– З тобою сперечатися, як з трирічною дитиною, – пожалівся на мене Ронні.

– Як ти ще до цього не звик до цих пір? – поцікавилась я, грайливо.

– Я не Бель, щоб до тебе звикати! А ти куди? – спитав він, коли я направлялась до кабінету його брата.

– Я по справах. Йди і прослідкуй за Бель, щоб її ніхто не вкрав у мене, поки мама не поїхала.

– Тобто після її від'їзду красти Бель можна?

– Якщо маман про це не взнає – так!

Ронні почав сміятись, як скажений і сказав на прощання:

– Дивись щоб тебе хтось не вкрав... Знову!

– Подивлюсь, не бійся! До зустрічі!

– Бувай здорова! – крикнули ми один одному, розходячись в різні частини університету.

Момент істини! Я стукаю в двері і з-за них лунає голос пана директора:

– Заходьте!

– Я знову тут! – радісно крикнула я, заходячи всередину.

Торі стояв посеред свого кабінету, але не в своєму звичайному одязі, а в якомусь костюмі, поправляючи манжети.

Білий з чорними акцентами плащ, що закінчувався трохи вище колін, з вузькими рукавами і високим коміром; чорні рукавиці, чиї краї ховалися під рукавами; такі ж чорні штани, що були одним цілим з чоботями.

– А, ти вже тут. Чудово. Я якраз закінчив з усіма приготуваннями.

– Що це за костюм? – мені було дійсно цікаво, бо такої тканини я ніколи не бачила.

– Це моя уніформа.

– Куди? І що це за тканина? Я такої не знаю.

– Це дуже специфічна тканина. Тертя, температури, тиск і інші напасті фізики їй не страшні. І надзвичайно зручна. Попроси в Ронні, він тобі такий же костюм зіш'є.

– А що за уніформа? Для чого?

– Ось про це я й не хотів розповідати тут. Ходімо, – він взяв мене за руку і потягнув до центру приміщення.

Він раптом взяв прямо з повітря кулон, що висів на моїй шиї і прикріпив туди якийсь брелок.

– Це що? Звідки? В мене таких кулонів нема.

– Цей кулон завжди в тебе. Це – твоя душа, а нитка – то нитка долі.

– А брелок? – спитала я, вирішивши не зациклюватися на одній деталі, коли можу взнати більше.

– Це щоб на нитці не записалися дані про твоє майбутнє місце знаходження. Це дуже особисте і секретне місце.

– Ти думаєш, що я не запам'ятаю дороги туди? Чи ти зав'яжеш мені очі?

– Я не буду робити настільки банальні речі, – промовив він з дуже хитрим виразом обличчя.

Він відійшов на кілька кроків назад і взмахнув рукою. В повітрі переді мною утворився мереживний і заморочливий контур еліпса, що швидко заплив туманом всередині, ведучи в нікуди. Це що, портал?

– Так, це – портал, – ніби прочитавши мої думки, пояснив Торі. – Прошу, пані перші.

– Як? І куди? – мямлила я собі під ніс.

– Магія. І він веде в мій підвимір. Мій особистий куточок.

Я підійшла до порталу і заглянула всередину. Ні чорта не видно!

Я повільно сунула руку всередину і не відчула ніякої перешкоди, лише ледь помітний опір, ніби в воду занурюєшся.

Крок. Один крок уперед і я, мабуть, померла. Бо це райські сади, пані та панове!

Під ногами шелестіла трава всіх відтінків зеленого, в блакитному небі плавали м'які і білосніжні хмарки, позаду, окрім порталу, починався ліс – густий, старий, могутній і гордий ліс, попереду поле, посеред якого розкинулося кришталеве озеро, далеко ліворуч здіймались гори, праворуч від мене стояв Торі і, сміючись, спостерігав за моєю реакцією.

А я вилупленими очима, з розкритим ротом і з дитячим здивуванням оглядала все, що могла.

– Подобається? – запитав мене насмішливо Торі. – Я місяць назад зробив тут ремонт.

– Тобто? Де?

– Всюди. Це мій підвимір, я можу робити тут все, що моя душа схоче. Можу змінювати його. Як руками, так і магією. Глянь.

Він махнув рукою вгору і перед нами миттєво виросли круглий стіл на одній ніжці і два стільці. Вони були дерев'яні, ніжки були обвиті плющем, а на сидінні був м'який і сухий мох, щоб було зручніше сидіти.

– Як? – спитала очманіла я, сідаючи навпроти Торі, що вже сидів на своєму стільці.

– Повторюсь, магія, – роздратовано, але терпляче відповів Торі.

– То я так також можу? Ти казав, що я володію магією!

– Я сумніваюся, що ти так зможеш. Мій рівень набагато вище твого. Тим більше, ти не вмієш нею користуватися, я ж тренувався з двадцяти двох років. Ронні з вісімнадцяти.

– А скільки тобі зараз? – ляпнула я, вкотре не подумавши, що це не зовсім пристойно.

Торі ж сидів і думав, потупивши погляд.

– Триста два, – врешті відповів він.

– То це виходить... – я активно думала про все підряд, але вголос озвучила тільки: – Ти тренувався на протязі двохсот восьми десяти років?

– Виходить, що так, – сказав він, помітно розслабившись.

– В мене так не вийде! – я дійсно засмутилася, на що Торі тільки розсміявся.

– Я відійду на секунду. Кава, чай, гарячий шоколад? Щось хочеш?

– Чай. Я люблю вишневий.

– Зараз.

Він підвівся і пішов кудись, пройшовши через портал. Я ж просто сиділа і дивувалася природі, яку створила магія тільки одної персони. Невже він настільки сильний чаклун? А може їх по іншому називають?

– Тримай, – вивів мене з роздумів голос Торі. Переді мною з'явилась чашка чаю, а напроти всівся хазяїн підвиміру, з чашкою... Що це таке?

– Це зветься гофо, – промовив Торі, помітивши мій допитливий погляд на його чашці, – Це як сироп зі смаком схожим на каву. Спробуєш?

Я кивнула і він поміняв наші чашки місцями, тепер він питиме чай, а я гофо.

Густий і терпкий сироп смаком був схожий на суміш кави і вишні, неймовірно смачно! Правда, післясмак не найприємніший, тому Торі протягнув мені печиво, щоб я заїла кавову гірчинку.

– Як тобі? – поцікавився він, сьорбаючи мій чай.

– Смачно, але... ми ж прийшли сюди не для цього.

– Ти права, тоді починай. Яке твоє перше питання?

– Ти сказав, що з такими проблемами, як в нашого університету, можуть справитись тільки такі, як ти. Що ти мав на увазі?

Він знову відвів погляд роздумуючи над своєю відповіддю.

– Ти обіцяєш мені, що це залишиться таємницею? Навіть твоїй сім'ї не можна знати.

– Я обіцяю, що не розповім нікому про твою таємницю.

– Добре, – він зробив невелику паузу, обдумуючи як розказати мені все правильно, – Такі, як я і як Ронні, називаються крі. На вашій планеті так називали народ індіанців, просто кажучи, але в нас крі – помічники Богині на ім'я Доліа.

– То ти допомагаєш Долії. – Він розсіяно кивнув. – Про неї говорила Крістін.

– Так, вона також крі, але чоловіків називають кріа, а жінок асакрі. Я, наприклад, кріа блукливих душ, якщо перекладати дослівно.

– І що це означає?

– Хм, це буде складно пояснити. Ну, дивись, раніше, до появи Долії, Богів було не більше сотні, вони всі існували в мирі і спокої, творили живих і не зовсім, окремо і разом, гармонія і краса, якщо коротко. Доліа не була одною з Вічних, тобто вона була народжена, коли інші існували з початку часів. Але вона не єдина така, Богів ставало більше і більше. Так ось, коли вона народилася, у Богів виникали перші конфлікти: за місце, за підданих, за силу і т.д. Доліа, відкривши в собі сили створила кілька вимірів, куди переселилися деякі Боги. Вона створювала все більше і більше, для Вічних і Рожде́нних Сильними, для кожного по одному, але все ж деякі Боги лишились в оригінальному вимірі, першому, рідному.

– Цьому?

– Ні. Цей вимір – творіння Долії. Ми з Ронні народилися в оригінальному вимірі. Взагалі, ми працювали в своєму вимірі, але нам раптом змінили місце роботи, тимчасово, але це було нестерпно перший рік. Місцеві сази неймовірно неорганізовані.

– Чекай, чекай! Я не встигаю. То ви працюєте на Долію, чи допомагаєте їй?

– Технічно, вона оплачує нашу роботу, тому, я думаю, ми працюємо на неї.

– І що ви робите?

– Ну, тут треба знов звертатися до історії. Розумієш, кожне живе створіння має душу. Спочатку їх створювали самі Боги, але дітям іграшки швидко набридають, і коли новонароджених ставало забагато, Боги кидали цю справу, або робили мінімум роботи. Діти з'являлися на світ бездушними, мертвими. Доліа ж частково взяла опіку над живими, мертвими і нерожденними. Вона наділила "гідних", – останнє слово він сказав якось насмішливо, – магією і сказала, щоб вони допомогли їй з новими підданими. Хтось створював душі – кулони різноманітної форми і матеріалів, хтось плів нитки долі, на які підвішували душі, хтось супроводжував загиблі душі до їх Творців, цей список можна продовжувати дуже довго.

– То ти такий провідник?

– Так.

– Ти згадував якихось сазів.

– Саз – скорочення від сазарі. Нам так зручніше. Крі підкоряються Долії, а сази підкоряються крі. Вони помічники помічників. Виконують роботу, для якої у крі не вистачає часу. Є деякі відмінності, звісно.

– Які? – я не могла вгомонитись, мені потрібно знати все, що я можу взнати, поки Торі не передумав.

– Сази не старіють, поки живі, а крі безсмертні.

– То ось як ти дожив до трьохсот років?

– Так. – Він всміхнувся. – Також сази не такі сильні в магії, як крі, але й крі не всесильні. Та навіть так, кожен має свій магічний рівень. В мене рівень В-3, в Ронні В-1. Якщо в тебе є бажання, я можу дізнатися твій рівень, – запропонував він з сумною посмішкою на обличчі.

– Я не проти, але чому ти такий невеселий?

Він поглянув на мене і знову відвів погляд.

– Я беріг ці секрети на протязі двохсот восьми десяти років, – трохи втомлено сказав він, сміючись. – І ось заявляється молода дівчина, потрапляє в самий вирій подій і виманює в мене відповіді на запитання, які я не маю право їй казати. Відповіді, які вона повинна була б знати, але не знає.

– Я не розумію.

Він знову подивився на мене, але на цей раз не відвів погляд.

– Я ж казав, хтось з твоїх батьків точно володіє магією, якщо ти пережила хіздом. Взагалі, це просто малі кристали, що викликають оп'яніння у тих, в кого магічний резерв цього не дозволяє. На нас не діє звичайний алкоголь, а хіздом – інша справа! Але звичайних людей вони вбивають. Знаєш, магія – це та ж енергія, вона не виникає на рівному місці. Якщо в тебе є хоча б мінімум магії, то вона мала б звідкись взятися. Може бути, що тобі її передали, але тоді б ти знала про це, бо треба згода обох сторін і договір. Ти нікого не вбивала? Я маю на увазі особисто.

– Тільки комарів, – відповіла я.

– Шкода, – зітхнув він, – Тоді, залишився тільки один варіант. Хтось з твоїх батьків володіє магією. Мені здається батько. Але це не Вікрам.

– Чому це? – він що, тільки-но сказав, що мій батько – не мій батько?

– Бо твоя мати не має ні граму магії. А Вікрама я знаю особисто, та ж історія. В усій вашій сім'ї ти – єдина, хто володіє магією. Більше ніхто.

В голові промайнули сотні думок і всі тяжкі, печальні, тягнули мою голову донизу. Я опустила погляд, а разом з ним і голову. Але це не завадило мені продовжити діалог:

– То ти знаєш тата?

– Так.

– То він... не мій тато?

– Не думаю.

– Але ж це не стовідсотково?

– Не знаю, але інших варіантів в мене немає. Не зрозумій мене не правильно, але якби я приховував це від тебе, було б тільки гірше.

– Так, я вдячна тобі за твою щирість.

Я дивилася вниз і не бачила його, але прекрасно чула.

Він встав, підійшов до мене і, сівши поруч навпочіпки, розвернув мене до себе за мої руки. Він знову взяв їх у свої руки і погладжував їх, дивлячись в мої очі, як зранку. Я поглянула на нього. В нього був стурбований, але спокійний погляд, без паніки, але без знань того, що буде далі.

Мої очі налились сльозами, хоча мені зовсім не хотілось плакати, мені взагалі нічого не хотілося. Торі взяв моє лице в свої руки і почав стирати сльози з мого обличчя.

Він мовчав, як риба, мабуть, не знав, що треба казати в таких ситуаціях, але й я не хотіла нічого чути, мені було спокійніше грати в мовчанку і слухати звуки лісу позаду.

– А як би ти повів себе, якби хтось сказав тобі, що Ронні не твій брат? – перервала я тишу через кілька хвилин, дійсно вагомим для мене питанням.

– Ніяк. Я б просто не повірив, а якби це й було правдою, то що б я мав робити? Навіть якби ми не були кровними братами, то ми вже давно стали братами по духу. Знаєш,... після смерті наших батьків, ми жили разом з такими ж сиротами, як і ми. Ріднею по крові були тільки я з Ронні і двоє близнюків. Та, розумієш, ми були разом довго і ми стали сім'єю. І ми не зважали на різноманіття походження, ми були ріднею, якою не був ніхто більше. Ми не зважали і тобі не раджу.

Невже він дійсно розповів мені це? Одне діло чужі секрети, але особисті таємниці – зовсім інше.

Після деякої паузи я відповіла:

– Дякую.

– Годі мені дякувати! Я ж нічого не зробив!

– Ти рятував моє життя, ти сказав мені правду, ти розкрив мені свої секрети і ти готовий мені допомагати, в мене є безліч причин тобі дякувати і мені це ніколи не набридне.

Він тільки всміхнувся і покачав головою.

– Пішли вмиємо тебе перед поверненням додому, – запропонував він мені, тягнучи до озера.

– А котра година?

– Поняття не маю, в таких вимірах час пливе інакше.

Я дістала телефон і поглянула час на ньому.

– Ми тут вже дві години!

– В головному вимірі, вважай, пройшло пів години, не більше.

Він взяв телефон з моїх рук і штовхнув в озеро.

– Куди? – тільки й встигла крикнути я, перед тим, як моє обличчя зустріло воду. – Я не вмію плавати!

– Вмієш, не обманюй! Тим більше, що там мілко, – відповів Торі на мій репет і стрибнув в воду за мною, перед цим поклавши мій телефон на землю.

Вода була кришталево-прозора, я могла побачити свої ноги на піщаному дні. Торі підплив до мене і почав відтирати моє лице.

– Я й сама можу! – кричала я, сміючись.

– Тоді вилізати сама будеш, – сказав він, витягуючи себе на берег.

Я також спробувала вилізти, але руки ковзали по мокрій землі, а ноги не могли знайти опору в піску.

– Ну допоможи! Або мої туфлі зіпсуються зовсім! – верещала я.

– Давай руку, – сміючись, сказав він мені з простягнутою до мене рукою.

Я взяла її, але моя рука вислизнула. Торі перехопив її, до того, як я плюхнулась в воду повторно.

Момент, і я поза озером.

– Пішли висушимо твій одяг, – все ще сміючись сказав він.

– Куди?

– А, хоча, можна і тут.

Він розвернувся до мене лицем і поставив свої руки мені на пояс, справа і зліва. Він лукаво поглянув мені в очі і його плечі раптом спалахнули білосніжним вогнем, що перекинувся на його руки і слідом на мене. Я, не взмозі стриматись, закричала і почала вириватись, підкоряючись інстинктам, але Торі тримав мене міцно.

Як не дивно, вогонь не обпікав, лише грів. Він висушив мій одяг і волосся, а потім погаснув так само неочікувано, як і спалахнув.

– Це також магія? – спитала я після закінчення процедури сушки.

– Так, але не дарована Долією, а вроджена. Ронні також так може.

– До речі, вже треба збиратися додому.

– Так. Пані перші.

Він відкрив портал і я ступила всередину.

Я опинилася в якійсь кімнаті. Ну, як опинилася, впала на когось, збивши його з ніг.

– Чому тут так темно? – поцікавилась я.

– Хто тут?

Я до тремтіння злякалася, це був чоловічий голос, сонний і повільний.

Я вб'ю Торі, де б він не був. Де б я не була.
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
9. Коли світло починає гаснути
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (2)
Лео Лея
8. Момент прозріння і назад в темряву
Оце поворот!
Ответить
2021-02-04 21:10:17
Нравится