Коли я була вже майже готова зробити перший крок назустріч Помпейї, як відчула чиюсь сильну руку, що здавила мій лікоть та почула чийсь окрик:

– Заждіть! – Виявилось, що це була Віоріка. – А де цей роздовбай?

– Ти про Кайтена? – спитав з-за моєї спини Роуві, ніби боячись кого. – Він віддав своє місце в групі на користь Сари.

В цей момент мені в голову закралась думка, що мій брат – самогубець.

– Тобто? – наново загорілась люттю брюнетка. – Як же так? Він не може ось так просто покинути місію! Йдіть і знайдіть його! Інакше й на 2,147 сантиметра не відійду!

Ви також це чули? З якого це дива вона такими дробами почала оперувати? Хоча, в них же, мабуть, на Помпейї зовсім інші одиниці вимірювання довжини і мені разом зі словами перевелись і величини.

Я про це довго б думала, геть забувши про те, що я сліпо вирячилась на Віоріку, що досі доволі боляче стикала мою руку, якби не Торі, що вирвав мій лікоть з жорстокої ухапки і ледь сильно відштовхнув мене від брюнетки, хоча і цього, здавалось, несильного поштовху вистачило, щоб я шубовснулась додолу. Не розгубившись, він всівся напроти мене і очікуюче, чи навіть приречено глянув на хлопця поруч. Назвемо його блондинчиком, так як я вперше його бачу і не знаю імені, а він, якраз таки, блондин. Впевнена, він мені це пробачить. Особливо, враховуючи те, що я йому про це не повідомлю.

Блондинчик, одразу ж зрозумівши німе прохання Торі, стрілою помчав по сходах, по яким ми з Шантейн сюди добиралися.

Через нестерпні шість хвилин, наша компанія почула тупіт ніг по металевих сходинках. Моя великогабаритна цікавість зітхнула з полегшенням і перестала мусолити мені мізки бажанням якомога скоріше вирватись назовні.

– Віторі, ти ж казав мені, що моя присутність тут необов'язкова, – почула я впевнений і навіть роздратований голос Кайтена. Слідом за голосом ми помітили і його самого, наспіх одягненого і зі скуйовдженим волоссям.

– Так, казав, але не всі з цим погодилися, тому моє рішення було змінене. В останню хвилину, як ти зрозумів, – пояснив йому Торі, встаючи на ноги, і, вже випрямившись в повний немалий свій ріст, командирським тоном крикнув: – А тепер, одягайтесь і вирушаймо! Ти звісно пробач, але тобі доведеться залишитись тут, – останнє призначалось блондинчику, на що той мовчки кивнув, ні краплі не засмутившись, і пішов донизу.

– Тримай, – почула я голос Шантейн позаду. Обернувшись, я побачила, що вона протягнула мені дещо схоже на мотоциклетний шолом.

– Це така у вас каска? – спитала я, розглядаючи білий з синіми смужками шолом.

– Ні, – відповів за неї Торі. – Ми, переважно, не використовуємо броні. Вся зброя Верхніх виготовлена на основі їхньої магії, тому каски та бронежилети нічим не допомагають. Переважно вони встановлюють "Кротові дірки" – самодіючі портали. Наступив на таку і ти вже падаєш в тюремну камеру по іншу сторону фронту.

– Тоді нащо це? – не второпала я.

– Вдягни, побачиш, – коротко буркнув він.

В мене не було іншого варіанту, окрім як виконати його наказ. Шолом здавався просто броньованою шапкою, допоки я не опустила захисне скло, чи як воно там зветься.

На склі мого шолому почали висвічуватись якійсь числа, букви, мапа, символи і іконки. Аж очі розбігаються!

Від такого видовища прямо біля очей, в мене голова почала паморочитись, а ноги підкошуватись. Щастя, хтось вхопив мене за руку і не дозволяв повторно гепнутись на підлогу. Шкода, не бачу свого рятівника через нагромадження яскравих вогників вздовж усього мого поля зору.

– Вимкни їй екран, – почула я зосереджений голос Торі і раптом прозріла! Обернувшись, я побачила поруч з собою Роуві, що роздивлявся мій шолом десь там, де приблизно було моє вухо. Він же й тримав мене за руку. Повернувши голову в іншу сторону і викликавши цим у Роуві роздратоване цямкання, я побачила Торі, що захоплено возився з шоломом Віоріки, при цьому розмовляючи з нею про щось веселе, судячи з її посмішки.

То ось яка на смак ревність. Буду знати.

– Усе, готово, – промовив Роуві, вивівши мене з роздумів. – Всі готові?

Я провела поглядом по кімнаті і помітила, що шоломи є у всіх, окрім Шантейн.

– А ти хіба не одягаєш це? – поцікавилася я, викликавши у неї шалений сміх.

– Ні, Сайма, я нянечка, а не борець, – пояснила вона крізь сміх. – Я лікую поранення, а не наношу їх.

Я вже хотіла щось сказати на рахунок її невдалого місця перебування, але помітила погляд Кайтена, що так і говорив: "Будь ласочка, не кажи... або носа тобі зламаю". Треба буде і самій такому погляду навчитися.

– Більше ніяких питань немає? – перервав мої роздуми жорсткий голос Торі.

– Здається, немає, – тільки й змогла я видушити з себе тихо.

– Чудесно! – викрикнув він роздратовано і широким кроком пішов назовні.

– Це точно твій брат? – спитала пошепки Шантейн. Очевидно, питання назначалось Роуві.

– Точно він, не хвилюйся, – відповів спокійно Роуві. – В нас же зранку гофо скінчилось, ось він і бурчить, бідненький.

– Я думаю, з усіх присутніх, він найменше підходить на роль бідненького, – з докором прошепотіла Шантейн.

– Ну, годі, нам потрібно йти, – викрутився Роуві і, чмокнувши Шантейн у щоку, пішов вслід за братом, опустивши екран на обличчя.

Слідом з кімнати вийшла Віоріка, кинувши на Шантейн зверхній погляд, що було неможливо не помітити. Ми з Кайтеном виходили останніми, тому, користуючись значною відстанню від допитливих слухачів, я спитала його:

– А звідки ти знаєш про те, що половина планети повинна буде загинути?

– Так вийшло, – промямлив він.

– А чому мені не можна було розповісти про це Шантейн?

– Бо ця подія – це вузлик на полотні Долі, доленосний момент, невідворотний і необхідний. Тому розповідати про нього не можна, інакше це змінить як теперішнє, так і майбутнє. Розумієш? – пояснював він з нажимом і докором.

Я тільки кивнула і поспішила наздогнати інших, закликаючи Кайтена також поспішити. Врешті наздогнавши трійцю, я помітила одну дрібничку:

– А чому б не відкрити портал?

– Глушники, – коротко відповів Торі, але зрозумівши, що я навряд чи второпаю про що він, продовжив: – Бачиш ті вежі? – Він вказав пальцем на шпичак десь на горизонті, що ледве виднівся за пагорбами і сухими деревами. – Там знаходяться потужні генератори, що блокують будь-які прояви магії. А так як портали відкриваються з допомогою магії, ми не можемо відкрити їх, поки не дійдемо межі дії поля.

– І скільки нам до нього йти? – вмикаючи допитливе дитя, продовжила я допит.

– Рівно 863 метри, – відповів він, не знаючи, що для мене це число зовсім не рівне.

– Чекайте-но! – осінило мене. – Якщо я не можу використовувати магію, то як я можу вас розуміти, коли я навіть не знаю вашої мови?

Це питання змусило задуматися всіх. Крім Віоріки, звісно, як я зрозуміла, вона магією не володіє.

– Знаєш, – почав Торі, насупивши брови, – це мабуть через те, що для цього використовується мізерна кількість магії. Все-таки наші мови схожі.

– То ти знаєш мою? – щиро здивувалася я.

– Вчора ми на цій самій мові спокійно розмовляли, якщо вже забула, – зауважив він, але єдине, що я помітила, – це зміна тону його голосу. Він не бурчав та не гарчав, а просто говорив. Прогрес! Наздогнавши їх і ставши по лівий бік від Торі, як найдалі від його подружки, я намагалась продовжити розмову.

– А що ще ти знаєш про мою планету? – не змогла я стримати своє питання, чим наново розлютила Віоріку. Її погляд так і пророкував мені болючу смерть.

– Що на Еасі найкращі солодощі в Всесвіті, – мрійливо протягнув він, ледь помітно всміхнувшись думці про смакоття.

– А чим відома ваша планета? – не вгавала я, вперто ігноруючи все більш загрозливий погляд Віоріки.

– Ми перші спробували поєднати магію і техніку. Ще ми можемо похизуватися якісною зброєю, надійною технікою і унікальними матеріалами.

– І жульярами! – крикнув Роуві зліва від мене.

– Це така страва? – не второпала я.

– Це порода собак, Сарочко, – Навіть не знаючи мене, він так само, як в майбутньому, зве мене Сарочкою. – Уяви ком неймовірно м'якої шерсті ростом з мене! З фіолетовим носиком, білою шерстю і пухкими лапками. Судячи з твого погляду, ти не покинеш Помпейю допоки не отримаєш такого, чи не так?

– Як би я хотіла погодитись, але моя сестра наврядчи дозволить мені завести таке чудо, – ледве не всхлипуючи, бубніла я собі під ніс.

– Сестра? – розгублено спитав Роуві. – А... батьки... Чи в тебе... ну, також..? – ніяково запинаючись продовжив він.

– Ти трохи неправильно зрозумів, – відповіла я якомога м'якше. – Батьки живуть в іншій країні. Просто ми з Бель вчимося в одному університеті, тому й живемо разом в одній квартирі. Але вона не достатньо велика для такої собаки, тим більше, що ми половину дня на навчанні. Малій буде нудно. А ти, до речі, зі мною разом вчишся. На художника-реставратора.

– Якого біса я таке вчу? – скривившись, поцікавився він.

– А чом би й ні? – перебив його брат. – Ти чудово вправляєшся з пензлями. Якщо реставратором не вийде, то маляром будеш, – відкрито розсміявшись зауважив він.

– Або фотографом, – додала я. – Тобі завжди подобалися уроки фотографії. Тільки коли на них не було вчителя. Ти завжди його в чомусь підозрював.

– Якщо підозрював, значить не без підстав, – гордо задравши носа, заявив Роуві.

– Що є, то є. Він потім мене вирубив та зробив моделью на льоду без моєї на це згоди.

– Веселий в вас універ, що тут скажеш, – засміявся Торі.

– А ти чого смієшся? Ти директор цього університету, – зауважила я, через що Торі, здивовано вилупивши очі на мене, замовк. Натомість, Роуві почав скажено голосно сміятися. Ні, навіть не сміятися, ржати. – Та не хвилюйся ти так. Тебе призначили тільки тиждень тому, – намагалась я заспокоїти Торі.

– Я так розумію, що можу починати готуватися до цього прямо зараз, – фиркнув він на мої заспокоєння.

– Якби ж мені також хтось сказав до чого мені готуватися, то цей тиждень був би набагато кращим, – фиркнула я натомість.

– Ну, припустимо, що я повинен тебе попередити про події цього тижня, – подав голос Кайтен, – що я повинен тобі сказати?

– Що я – фарматоне, мій батько – не мій батько, мене викрадуть понад сотню разів з метою використати мій дар, або знайти Мардена і що мені варто остерігатися Фітлетів, особливо Арабелли, – випалила я на одному подиху.

– А чим тобі тітка Арабелла не вгодила? – здивувався Кайтен. – На відміну від інших вона завжди була такою милою до мене.

– Вона мені бік кинжалом проштрикнула, – серйозно відповіла я, дивлячись йому прямо у очі. – Напередодні мого дня народження. Я змогла його нормально відсвяткувати тільки завдяки Роуві, що притягнув до мене фенікса, що мене зцілила.

– Кого? – спитав вже Торі. – Неолу? Марату? Арію?

– Арію.

– Тоді вітаю, пані та панове, ми розгадали таємницю такого швидкого зцілення Сари, – з ледь помітною посмішкою оголосив Торі.

– Ти про що? – вступила в розмову Віоріка.

– Арія – доволі сильний і вже зараз старий фенікс, а через триста років вона, мабуть, ледве не всесильною буде, – пояснював Торі. – Одна сльозинка і вважай себе невбиємою на протязі п'ятдесяти років.

– Як так? – знову поцікавилася брюнетка.

– Ну, в сльозах феніксів знаходиться певна кількість магії, що має лише одне призначення – зцілювання, – продовжив пояснення Торі. – Ця магія затримується в організмі і використовується тільки для загоєння ран і подолання хвороб.

– Торі, – промямлив Роуві, вирячившись вперед. – Що там відбувається?

Всі в той же час обернулись вперед. Я тільки зараз помітила, що ми вже майже дійшли до шпичаків, що Торі назвав глушниками. Між ними було метрів п'ятдесят і щось схоже на блакитну сітку, що ніби звивалася під подихом вітру. Але вітру не було. Було лише два натовпи по обидва боки кордону.

Одна група була одягнена в сірий чи коричневий одяг, під колір виснаженого боями грунту. Вони стояли нерівною смужкою, гомонячи про щось, поки двійка інших чоловіків підійшла ближче до сітки і говорила про щось з опонентами.

Друга група по іншу сторону сітки стояла рівною шеренгою, тримаючи в руках по чомусь схожому на вогнепальну зброю. Їх сіра уніформа на такій відстані зливалась в одну цільну пляму, не даючи можливості розрізнити одного солдата від іншого.

– Схоже на обмін військовополоненими, – прошепотів Торі. – Нам краще піти звідси.

– Тоді чому обмін на близькому кордоні? – спитав так само тихо Кайтен, заодно вказуючи на схил вкритий почорнілими деревами, де можна сховатися. – Обмін повинен проходити на основному кордоні.

– І що я по твоєму повинен на це відповісти? – злим шепотом відповів Торі. – Я знаю стільки ж скільки й ти.

– А нащо нам ховатися? – спитала я також пошепки.

– Коли проводиться обмін, заключається договір тимчасового примирення, – пояснював Кайтен. – Однією з умов є обмеження кількості присутніх. Кожна лишня персона розцінюється як порушення договору і карається нападом, скажімо так. Тому ніхто не повинен нас побачити, інакше бою нам не уникнути.

– Пізно, – приречено промовив Торі, виглядаючи з-за краю дерева. – Нас побачили.

Він вже був готовий вийти зі сховку і моє серце втекло в п'ятки. Не через його слова, а через кинжал, що блиснув в руках Віоріки, направляючись в його спину.

Пізно – ідеальне слово, щоб описати цю ситуацію.