Попередження! Так як подальші події будуть відбуватися на планеті Помпейя, на якій розмовляють мовою відмінною від нашої, всі слова, що будуть сказані на їхній мові, будуть виділені жирним шрифтом. Шифрів і незрозумілих наборів літер більше не буде, бо магія Сари зможе забезпечити всім переклад. Приємного читання!

Таке враження, ніби я знову в лікарні. Я нічого не бачила, не хотіла розчиняти очі, але я відчувала запах. Такий запах буває лише в лікарнях та аптеках, його ні з чим не зплутаєш.

Після неприємного запаху, я почула перестук, ніби нігтями по дереву. Розкривши очі, я переконалась в своїх домислах.

Я лежала на ліжку в стерильно-білій кімнаті. Я подивилася на свої ноги, а за ними і на двері. Справа була тумба з медикаментами і якимись приладами, а далі вишикувались в ряд ще десять таких же ліжок, як і моє, майже всі зайняті. Я повернула голову наліво і побачила джерело того набридливого звуку. Зліва від мого ліжка стояло ще з п'ять таких так само в ряд. На одному з таких лежала якась дівчина і тарабанила нігтями по тумбі поруч, читаючи побиту життям і Долею книжечку.

– Припини, будь ласка, – тихо прохрипіла я.

Дівчина повернулась до мене обличчям. Її зелено-карі оченята грайливо пройшлись по мені, вивчаючи все, що могли. Вона підвелась на ноги і я змогла побачити коротке, але не менш пишне, темно-коричневе волосся, що грайливо стирчало у всі сторони, утворюючи подобу гриви. Її акуратний маленький і округлий носик ледь помітно дриґався від надлишку емоцій. Вона виглядала не старше двадцяти років, явно мій одноліток.

Вона вийшла назовні, крикнула щось і вернулась назад досередини.

Елегантна фігура і ніжні пальчики мельтихали перед моїми очима, щось даючи мені, оглядаючи, перевіряючи прилади і допомагаючи мені сісти.

– Хто ти? І де я? – намагалась спитати я, але виходило погано через біль у горлі та першіння.

– І де ці перекладачі, коли вони так треба... – почула я бурчання дівчини. Слова звучали інакше, але були мені зрозумілими, ніби на іншій мові. Здається, Крістін казала, що магія дозволяє фарматоне розуміти інші мови. Круто!

– Хто ти? – спитала я, не розуміючи навіть на якій мові це сказала.

– О! То ти знаєш нашу? Чудесно. Я Шантейн, наглядаю за новенькими, а ти, ясне діло, тут новенька, – почала розповідати вона.

Шантейн... Щось до біса знайоме.

– Де це тут? – так само хрипло спитала я.

– На Нижній, але гордій стороні Помпейї, Но́ва, – всміхаючись повідомила Шантейн. – Ти ж не проти такого прізвиська? Ми просто не знали як тебе звуть, тому називали Нова.

– Я Сара.

– Сайма?

– Нехай так. Я вже звикла.

Раптом двері розчинились, голосно гупнувши, і я побачила трьох чоловіків і ще одну дівчину. З усієї четвірки мене зацікавило лише двоє чоловіків. Я навіть гикати почала. Перед нами з Шантейн стояли брати Ферріси.

Чекайте-но! Шантейн – це ж подружка Роуві. Загибла, якщо я не помиляюсь. Невже я знову перемістилася в минуле? Це б пояснило колір волосся Торі – воно знову руде.

– Ім'я, вік, назва рідної планети, – різко спитав мене Торі.

– Сара, двадцять, Еаса, – протараторила я, злякавшись такого тону.

– Віторі! – крикнула Шантейн. – Вона ж тільки-но прокинулась, давай допит влаштуємо потім.

– Ні, це потрібно зробити зараз, – підтримав брата Роуві. – Не думаєш, що це буде необачно і просто тупо лікувати її, знаючи, що вона може виявитися шпигункою?

– Я не шпигунка! – голосно заперечила я.

– Доведи! – так само голосно відповів Торі.

Чоловік та дівчина, що стояли позаду нього, в діалог, мабуть, вступати не збирались.

– Як? – взревіла я, перейшовши вже на нашу мову. – Я взагалі не маю тут бути! Я просто відкрила портал, не задумавшись про місце призначення. Чекайте-но! – Призупинилась я, задумавшись. – Це ж виходить, що я не тільки крізь час стрибнула, а ще й між вимірами.

Ферріси, як єдині, хто мене зрозуміли, глянули на мене зі здивуванням і нерозумінням. Решта присутніх дивились на мене так само, але з інших причин – вони просто не розуміли сказаного.

– Зрозумів слова, не зрозумів їх значення, – перервав мертву тишу Роуві.

– Ми з вами двома вже знайомі, – почала я пояснення. – Точніше я вас вже знаю, а ви мене – ні. Коли я познайомилася з тобою, – Я вказала на Роуві, – тобі було десь 294 роки, а коли я познайомилася з тобою, – Я перевела палець на Торі, – тобі було 302.

– Як ти до нас зверталась? – спитав неочікувано Торі своїм залізним голосом.

– До тебе, – Я глянула на Роуві. – спочатку Ронні, потім Роуві. А до тебе, – я повернулась уже до Торі. – вперше Віктор, згодом Віторі, а потім Торі.

Не знаю, чи здалось мені чи ні, але у Торі сіпнулось око, решта ж ледве стрималися щоб не зробити крок назад, розчувши в іншомовному лепеті таке страшне для Торі звертання. Дарма я це сказала, мабуть.

– То ти виходить з майбутнього. А ще казала, що й між вимірами стрибнула, – нагадав Торі, з очевидним бажанням змінити тему.

– Так. Ти розказував, що в моєму вимірі ви двоє опинилися по роботі, а до цього жили, як я розумію, в цьому вимірі, – мляво відповіла я.

– Який в тебе магічний рівень? – спитав швидко Роуві.

– Чесно? Не знаю. Я ввійшла в повну силу тільки... вчора виходить. Ну, це для мене вчора, для вас це через... Скільки це років виходить?

– Через двісті вісімдесят років, – підказав мені Торі. – В тебе має бути мінімум В-5, якщо ти змогла таке.

– Що? – не втямила я.

– Магічний рівень. Літера означає твій статус: чи ти Божество, чи асакрі, чи асазарі, наприклад, а число – сам рівень. – відповів він і, розвернувшись, щось шепнув на вухо чоловікові, що стояв позаду нього, той кивнув і направився до мене.

– Кайте́н, – представився чоловік, підійшовши до мене і протягнувши мені руку долонею донизу, але прибрав її, помітивши мій прискіпливий і нерозуміючий погляд.

Кайтен – ще одне до чортиків знайоме ім'я. І я неочікувано для себе зрозуміла чому. Зрозуміла тоді, коли він підвів погляд і я побачила його очі. Здається, в нього також з'явились підозри на рахунок моєї персони, але єдине, що його видало, – це лукаві іскри в сапфірових очах, ніби салют в нічному небі.

Він сів на моє ліжко і взяв до рук мою нитку долі. Кайтен щось довго перебирав і розглядав, іноді хіхікаючи, або зневірливо округлюючи очі.

Коли його погляд дійшов до напівпрозорої ділянки, що, мабуть, відповідала за майбутні події в моєму житті, Кайтен по-о-овільно повернув нитку на місце і так само повільно повернув свою голову до інших присутніх з хитрою і лукавою посмішкою на половину обличчя.

– Прибери цю маніакальну усмішку з обличчя, бо вже страшно питати що-небудь, – насмішливо зауважив Роуві.

– Пані та панове, – проголосив той. – Дозвольте представити Вам мою сестру. Майбутню сестру, якщо бути точніше.

У кожного (окрім Торі, у якого лиш брова ледь помітно сіпнулась) очі ледве на лоба не повилазили після такої заяви.

– Це все, що ти побачив? – спитав беземоційно Торі, байдуже віднісшись до попереднього оголошення.

– Тобі тільки одне й треба, – пробурчав невдоволено Кайтен. – В Сари немає ніяких поганих намірів, вона взагалі вперше на Помпейї!

– І те, що вона сказала недавно, – правда? – продовжив Торі допит.

– Так, навіть не сумнівався, – завірив його Кайтен і різко розвернувся до мене. – Ти не голодна?

– Не те щоб дуже голодна, – мляво і невпевнено почала я. – Я встигла з'їсти тільки шматочок торту. Ну, може два, чи три...

– Я зрозумів, – різко перервав мене Кайтен. – Дівчата, чи не могли б ви принести нашій гості якогось нормального сніданку? – звернувся він вже до Шантейн з іншою дівчиною, зробивши "милий" вираз обличчя.

Не встигли дівчата хоч якось відреагувати, як Торі розчинив двері і вийшов зі словами: "Я все зроблю".

– Що це з ним? – спитала пошепки Шантейн, дивлячись на Роуві. – Я розумію, що вона новенька, але навіть до мене він так не відносився, а я ж йому в першу нашу зустріч носа зламала.

– І ще два пальця, – сміючись, нагадав Роуві. Раптом його обличчя посуворішало, коли він перевірив нове повідомлення на своєму телефоні. – Пішли, є справа. – пробурмотів він серйозно, тягнучи Кайтена на вихід з приміщення.

– Ми краще підем прослідкуємо за ними, – сказала мені Шантейн. – Коли він говорить так серйозно, чекай біди. Коли Віторі з їжею вернеться, поїж і прийми синю таблеточку, заодно. І тобі бажано поспати. І тобі суворо заборонено вставати з ліжка, – перечислювала вона серйозно.

– А чому я не можу встати з ліжка?

– Бо твоя нога зламана, – констатувала вона і зникла за дверима разом з іншою дівчиною. Я ж припідняла ковдру, що ховала мої ноги від мого погляду, і витріщила очі на свою загіпсовану ліву ніжку.

Капець я везуча, вибачте на слові! День народження скоро набуде статусу зіпсованого, я виявилась магічною калікою, своє кохання доведеться відвойовувати повторно, відкрила портал в минуле чорт знає як, коли і куди, та ще й з двома майбутніми покійниками зустрілася. І де ж Крістін шляється, коли вона так потрібна? А Долія? Коли я їй так сильно заважаю гратись у Божество, чому вона не може завадити мені робити такі дурниці?

– Куди всі ділися? – Почула я знайомий голос, що вивів мене з стану глибокого заціпеніння.

Торі стояв в дверях з тацею в руках і трохи здивовано зиркав навколо. Зрештою поборовши розгубленість, він підійшов до мене і поставив на мої коліна те, що донедавна тримав в руках, всівшись на сусіднє ліжко.

– Хтось іще голодний? – з надією в голосі спитав Торі у інших тут присутніх.

По кімнаті пройшовся безладний гомін, в якому можна було почути щось на кшталт: "Ні, дякую", "Сніданок був півгодини тому", "Не треба" і таке інше.

– Що це таке? – коли голоси осіли і в кімнаті зацарювала тиша, спитала я, колупаючи виделкою щось подібне до пюре з... незнано чого.

– Це варена капалла́я, – пробурчав Торі, бігаючи поглядом по всьому, крім мене. – Наскільки я знаю, вона схожа до вашої картоплі, тільки от капаллая м'якше і солодше. Це єдине, що виживає в наших умовах.

– В вас настільки поганий клімат? Чи справа у грунті? Чи в повітрі? – допитувалась, як зазвичай я.

Торі тільки розгублено і нерозуміюче глянув на мене і, зітхнувши, відповів своїм залізним голосом:

– На нижній частині Помпейї – на нашій частині – йде війна. Війна проти Верхньої частини.

Мене ніби пательнею огріли. Навіть апетит зник, коли завітала мертва тиша. Якби не виховання, виперла б таку гостю.

– В тебе таке обличчя, ніби ми з Роуві про війну навіть не згадували при тобі, – зауважив Торі, знову опускаючи погляд в підлогу.

– Ти згадував це тільки один раз, – почала я свої пояснення. – Коли розповідав про свою фобію ліфтів.

– Так, – ледве чутно сказав він. – То я тобі і про наших батьків розповідав? – Я мовчки кивнула, боячись, що він зробить невірні висновки з моїх слів.

Не дарма. Настала тиша, що тривала півхвилини, доки двері не гримнули, представляючи нам Кайтена. В нього явно була гарна новина, але він не встиг її оповістити, бо Торі взяв його за шкірки і виволік з кімнати на коридор, зачинивши за собою двері.

Інші мешканці кімнати підозріло глянули на мене, потім на двері, знов на мене і повернулися до своїх справ.

– А ти дійсно з Еаси? – почула я тихе питання звідкись зліва.

Розвернувши голову, я побачила дівча десь 12 років на ліжку справа від мене. Русява та кароока красуня, здивовано вилупивши оченята, розгядала мене, почесуючи перев'язану руку.

– Рíма, припини чесати опік і не докучай дівчині, вона достатньо пережила, – почула я ще один голос, тільки з іншого боку від мого ліжка. Розвернувши голову наліво, я побачила темноволосого парубка, що оглядав нас майже чорними очима. Його гостре підборіддя нервово дриґалось і, якщо чесно, це виглядало як нервовий тик. Повертівши головою в різні боки, я не помітила жодного дорослого, тільки діти та підлітки.

– Щось не так? – спитав юнак.

– Просто тут немає жодного дорослого, – пояснила я.

– Вони тут рідко бувають. Ми живемо якомога далі від гарячих точок, хоча я б не сказав, що цього достатньо.

– А як я тут опинилась? Останнє, що я запам'ятала, – це вибух і чергова моя втрата свідомості.

– Чергова? – перепитала мала, пересівши на моє ліжко.

– Ріма! – знову крикнув парубок. – Я ж попросив!

– То що ж сталося? Чи ти також не в курсі? – продовжила я допитуватись, кола Ріма лягла на своє ліжко.

– На скільки мені відомо, тебе сюди принесли дорослі. Роуві казав, що ти щасливиця. Ти постраждала лише через ударну хвилю, що відкинула тебе від мінного поля. Тобі лишався один крок уперед щоб розпрощатися з життям.

– Якби я була щасливицею, я б в такі ситуації не потрапляла, – промямлила я на це.

– Чекай, я ще не все розказав! – захоплено продовжував юнак. – Тебе взагалі спочатку хтіли лишити прямо на полі битви через колір твоїх очей, але...

– За що? – перебила я його різко, не розуміючи чим їм мої очі не вгодили.

– А, ти ж уперше на Помпейї. Якщо коротко, то планета ділиться на Нижню та Верхню частини. Нижня частина – це низини: пагорби, поля, моря і таке інше. Тут живемо ми – люди без магії. А Верхня – це гори, де живуть володарі магії. Їх можна легко впізнати за яскравим забарвленням очей та волосся, коли у нас вони переважно темні. Так ось, через колір твоїх очей всі вирішили, що ти нам ворог, але Віторі подумав інакше. Він казав, що твоя магія інакше пахне. Поняття не маю як вона пахне, але ми довірились його чуттю. Правда мені здалося, що ми довірились йому більше, ніж він сам.

– Але ж у Феррісів яскраве волосся і очі також, – не розуміла я. – Це означає, що вони з Верхньої частини Помпейї, чи не так? – Юнак невпевнено кивнув. – То як так вийшло, що вони на вашому боці?

– Якщо чесно... я не знаю, – зізнався він. – Але допитуватись я не буду, ніхто не буде. Вони заслужили на довіру. А тобі варто випити ту нещасну пігулку і лягати спати, – вже впевненіше закінчив він з суворим виглядом і продовжив читати книгу, що весь цей час була у нього в руках.

Мені не лишилося нічого, окрім як послухати його пораду і заснути міцніше, ніж коли-небудь в житті.