0. Для початку - знайомство
1. Обнова вчительського складу
2. В гостях у директора
3. Пішли, поїхали проблеми
4. Коли університет стає божевільнею
5. Від однієї непритомності до іншої
6. Маман і бісики
7. Сни, що розкривають таємниці
8. Момент прозріння і назад в темряву
9. Коли світло починає гаснути
10. Перший слід
11. Повернення заблудшої сестри
12. Драсьте, я твій батько
13. Яка на смак магія?
14. Маньяк номер 3
15. Джейсон вийшов на полювання
16. Купідон, психопат і нова стрижка
17. З днем народження мене!
18. Коли Боги льють на твої штани свій чай
19. Батько-наркодилер і неадекватний дід
20. Побачення з покійниками
Вíторі Фéрріс
Са́ра Дже́й
21. Фізичне зцілення і моральне каліцтво
22. Перетворення Віоріки у Брута
23. Хвилинка до гулянки
24. Останній день Помпейї
25. Перезавантаження
26. Згадати усе
27. Дежавю
28. Нові викрадення і нові вчителі, або як позбутись злодія в одну розмову
29. Невже нудний паскудний хепі-енд?
30. Нібито я можу йому відмовити
Пролог. Кожен кінець - це новий початок
12. Драсьте, я твій батько
– Анабель! Щезни! Злізь з мене! Мені нема чим дихати! – верещала я, навіть не знаючи точно, хто мене придавив. Я лиш відчувала чиюсь дупу на своїй спині і лікоть на шиї. Я не могла підвести голову, тому не могла нічого вдіяти з підлогою, що вдавилась в мій ніс.

– Ой! Вибач, – пролунав наді мною голос Бель.

Раптом ноша з моєї спини різко зникла і я відчула, як мене підхопили за руку і смикнули догори. Це був Торі, що недовірливо і зверхньо оглядав приміщення, в яке ми потрапили.

Я також підвела голову і почала власний огляд.

Солом'яний дах та стіни, невеликий і легкий диванчик, кілька тумб, підлога з дерев'яних дощок. Якесь бунгало, одним словом.

– Пішли на двір. Там така-а-а краса! – вмовляла нас Бель, а потім крикнула кудись на вулицю через вікно. – Дівчат, я її притягнула! Ту, що подарувала нам канікули!

– То ось як ви відноситесь до власного викрадення? – подав голос Торі, на що Бель тільки показала йому язика. Не в лице, в спину, вона не настільки божевільна.

Ми вийшли надвір і я ахнула зі здивуванням.

Пляж – кілометри чорного вулканічного піску, шезлонги, парасольки, м'ячі. Океан – чиста блакитна вода, риби, що не бояться підплисти до берега. Небо – вечірнє полотно всіх кольорів веселки, на якому вже видніються зірки.

– Анабель, – відповіла на верески моєї сестри котрась з дівчат, що лежали на шезлонгах. – Нащо ти нам про це тризвониш? Тут є тільки двоє людей, кому не байдужа твоя сестра: ти і Марден.

– Як думаєш, його сюди кликати чи піти до нього? – перепитала вже інша дівчина.

– Не мели дурниць, сонце сходить зараз сам сюди вийде, – відповіла ще одна.

– Ви вже встигли його вивчити, як я бачу, – подав голос Торі, що стояв поруч зі мною, схрестивши руки на грудях.

– А це ще хто? – ліниво спитала котрась з дівчат, врешті розвернувшись до нас.

– Я новий директор університету мистецтв, – відповів він з неприємною усмішкою.

Всі дівки, що були тут присутні переглянулись поглядом, що так і говорив:"Ой!".

– Завтра ж бажаю бачити вас всіх на заняттях! Чи в вас є якісь заперечення на цю тему?

– Та я молитись на Вас буду, якщо Ви їх заберете! – почули ми чоловічий голос позаду.

Я повернула голову і побачила того, хто був зображений на фото, що я бачила недавно.

Він стояв з посмішкою на вустах, в шортах і футболці, з якимось келихом в руках біля входу в бунгало, з якого ми недавно вийшли.

Він майже не відрізнявся він хлопця на фотографії, мав все ту ж приємну і доброзичливу зовнішність, що присутня в привабливих парубках. Правда, риси обличчя не такі м'які, волосся майже дістає плеча, а сапфірові очі дивились так, ніби це сліпець повернувся туди, де чує голос співрозмовника, ніби він знає, що я тут, але не бачить.

Його обличчя раптом розслабилось і почало виражати нерозуміння і цікавість.

– Б-Бель... – ніби через силу, промовив чоловік. – То вона...

– Це – моя сестра – Сара, – зі щирою посмішкою заявила моя сестра.

– Я й не думав, що ви їй повірите, після того, що я накоїв, – розсміявся він, його погляд все ж сфокусувався на мені, ніби він тільки зараз мене помітив, а потім серйозно продовжив. – Я дуже вибачаюсь за ці викрадення і переживання, але... я живу тут сам і дуже рідко виходжу назовні. Мені важко комунікувати з ким небудь. Навички спілкування на нулі.

– Це через прозопагнозію? – спитав Торі.

– Не тільки. Ще через мій дар, – почав невпевнено пояснювати Марден. – Долія дарувала мені можливість бачити істину. Найчастіше я покидаю цей вимір, по справам і дорученям Долії. Я її особистий детектор брехні.

– А чому ти не хочеш вийти по власній волі, а не тільки по дорученню? – поцікавилась я.

– Я... що ж, будемо чесними, я боюся. Від мене кожного разу хтось щось хоче. Хтось мирно питає, хтось викрадає, а хтось намагається вибити силою. Років сорок назад, може більше, ледь не вбили. Ідіоти хотіли щоб я розказав все, що зможу, про жінку на фото. Я не винен, що з фотографіями мій дар не працює.

Ми трохи помовчали, поки він згадував щось своє, дивлячись на мої ступні. Раптом він здригнувся і повернув свій погляд до нас.

– Ви вибачте, в мене так іноді буває. Ходім краще до мене додому. Я можу щось приготувати. Моя книга рецептів розтовстіла втроє, через цих ненажерок, – запропонував він і, глянувши поверх наших голів, крикнув: – Дівчата! Ходім вечеряти!

– Ні, дякую! – крикнули йому в відповідь. – Ми краще зберемо речі, якщо вже зібралися виїжджати звідси.

– Ой! Я краще також зберу речі. Розважайтесь! – згадалось Бель і вона побігла до одного з бунгало.

Ми ж з Торі та Марденом вирушили в напрямку до лісу в центрі острова.

– А чому Ви їх просто не вигнали звідси? – поставив запитання Торі, коли ми вже деякий час йшли по пляжу за Марденом.

– Непристойно виганяти гостей з дому, – відповіла я, пихаючи його в бік. Ну як можна таке не знати!

– Так, – підтвердив мої слова хазяїн виміру. – Особливо, коли ти сам їх сюди притягнув. Я, як вперше дізнався, що взяв не ту, так зніяковів. Незручно вийшло. Я просто не міг ось так без попереджень витягнути їх сюди, а потім випхати назад. Ну, витягнути зміг, але ж не випхати.

– А як так вийшло, що в тебе власний вимір? – перемінила я тему.

– Мені його подарували в обмін на збереження деяких... дуже особистих таємниць, – посміюючись відповів він.

– Хто? Невже сама Долія? – всміхнувся Торі.

– Ні, вона прекрасно знає, що її секрети я не видам. До мене цей вимір належав Аразію.

– Та невже! – крикнув зі здивуванням і захопленням Торі. – І цей пройдисвіт добровільно віддав Вам власний вимір в обмін на пару втаєних секретів?

– Він дуже боявся, що про них взнає Долія. Але він навіть не здогадувався, що вона й без мене знала всі його секрети. Та він навіть не слухав мене, дав мені координати виміру, ключ від нього і сказав: "Ми домовились". Я ще місяць намагався йому все пояснити, але він не хотів навіть слухати мене! – Марден розсміявся, згадуючи минулі пригоди. – Це відбулось рівно через тиждень після того, як Долія наділила мене моїм даром. Всі як скажені кинулись на мене за чужими секретами.

– І давно це було? – задумливо спитав Торі. – Я такого не пам'ятаю.

– Звісно не пам'ятаєш! Тоді тебе навіть на світі не було. Це сталося близько... – Повисла пауза, що означала, що Марден щось рахував та згадував. – Чотири... ні п'ять сотень тридцять сім років тому.

Мої брови повільно підіймалися вгору, а щелепа, навпаки, опускалась донизу. В їхній компанії я відчула себе трирічною дитиною.

– То Вам... – протягнув Торі, вириваючи мене з роздумів.

– П'ятсот п'ятдесят чотири. Цього року буде п'ятсот п'ятдесят п'ять, – відповів той, зрозумівши німе питання Торі, з широкою посмішкою.

– Стоп кадр! – крикнула я. – То ти також безсмертний? – розтягуючи кожне слово спитала я.

– Так, – кивнув він. – І так, ти, скоріше за все, також безсмертна.

– Ну і нащо воно мені, – почала буквально нити я.

Чоловіки здивовано витріщились на мене.

– Чим тобі вічне життя не вгодило?
– спитав мене Торі, ледве стримуючи сміх.

– А що мені робити цілу вічність? – поцікавилась я.

На моє питання захоплено відповів Марден, ніби очікуючи тільки це питання.

– Ну, я встиг написати кілька книг, намалювати безліч картин, перекласти на більш ніж тридцять мов найпопулярніші витвори прози і поезії світу, зняти цілий фільм, розбити кілька сердець і морально знищити кількасот ненайпристойніших осіб.

– Я не вмію нищити морально, – зауважила я.

– Кількасот літня практика, дорогенька.

– А можна без слова "дорогенька"? – попросила я.

– А як тобі "мала"?

– Ні.

– Жулька?

– Ні!

– Ферріс, – звернувся він до Торі, – вона гарна?

– Пробачте? – перепитав той, переводячи погляд з Мардена на мене і назад.

– Я не можу відрізнити гарну персону від... не дуже привабливої, – пояснив Марден. – Тому, чи не міг би ти підказати мені тип її зовнішності за твоїми стандартами?

– Я б не сказав, що вона гарна... – почав Торі, на що я розізлилась, але вирішила спершу дослухати. – Скоріше приваблива чи мила, або...

– Я згідна на жульку, тільки давайте продовжимо йти! – перебила я трохи зніяковілого Торі.

– А нема куди йти! – заявив Марден. – Ми вже тут!

А й справді! Як тільки я підняла голову, мій погляд вперся в звичайний будинок, як в американських серіалах, з однією лише відмінністю – цей дім знаходився посеред тропічного лісу. Бежеві стіни з коричневим дахом і деякими акцентами кавового кольору по всьому фасаду.

– А чому тут немає дверей? – поцікавилась я, побачивши лиш отвір, де мали б бути ті самі двері.

– А нащо? – посміхаючись відповів власник будинку. – Мене тут ніхто не обкраде. Протягів та комарів разом з іншою живністю такого роду не було й не буде в моїх володіннях. Ходім досередини.

Скромно, але неймовірно затишно. Дерев'яні дощечки, з яких складалась підлога, утворювали неймовірні візерунки. В стіни ніби вмурували круглі світильники, виглядало так, ніби по стінах розсипали люмінесцентний горох.

Справа була стіна з панорамним вікном на всю стіну. Попереду драбина на другий поверх, під сходинками якої розташували шкаф з різними дрібничками на пару з різнокольоровими книгами. Зліва, як я зрозуміла, була кухня: всі кухонні меблі, прилади і посуд, круглий, дерев'яний стіл з такими ж дерев'яними і елегантними стільчиками, плазмовий телевізор, що висів на стіні, і коврик.

– Сідайте, – сказав Марден, показуючи на стіл зі стільцями.

– А можна питання? – пошепки промовила я, сідаючи поряд з Торі.

– Це і є питання, жулька, – відповів Марден посміюючись. – Але так, можеш питати все, чого душа бажає.

– А ти впевнений, що ти мій... – Я, як завжди, запнулась. Щастя, Марден і так мене зрозумів і відповів на німе питання:

– Так... – серйозно відповів той. Він повернувся до мене лицем і ми просто глянули один одному в очі, не відводячи погляду, чогось очікуючи. – Так, я впевнений, що я твій батько...
© Бізельмоній ,
книга «З дівок у леді».
13. Яка на смак магія?
Комментарии
Упорядочить
  • По популярности
  • Сначала новые
  • По порядку
Показать все комментарии (2)
Лео Лея
12. Драсьте, я твій батько
Юхууу! Приїхали! Пане візничий, спиняйте коней. Ми виходимо. Коли прийдемо до тями, продовжимо подорож... 😏
Ответить
2021-02-04 21:56:28
Нравится