Якийсь час гноміха пленталась не розбираючи дороги, вслухаючись в доповідь помічника. І лишень коли знову повернулась на тропу, пригадала, що в неї є мета: дістатись помешкання Старої Воші, яке знаходилось на північному заході.

Відверто кажучи, після пригоди з саламандрою її бойовий дух дещо похитнувся, й хотілося вже швидше дістатись безпечної зони та відпочити. Але виявилося, що поки вона ганялась за ящіркою, примудрилась минути безпечні зони. Повертатись геймерка не любила (й не тому, що вважала поганою прикметою, а просто не любила), тож уперто пішла вперед. Злючку випустила на полювання і з задоволенням, посміхалась, коли її сумка стала поповнюватись новими рідкісними квіточками. Особливо приємним було те, що збирала трави саламандра, а досвід й здобич отримувала вона.

Проте це був єдиний приємний момент у її теперішньому поході. Бо навкруги стало якось зовсім темно та моторошно. Приємний вечір змінився на темну глибоку ніч, де крізь густе гілля дерев не видно було ані зірочки. На щастя, попередження щодо страшних лісових монстрів не справдилися, моби зустрічалися не часто, й червоні цятки можна було з легкістю оминути. Спочатку Тутта не збиралась цим сильно перейматись. "Ну, зустрінемось. Ну, відіб'ємось з Муркою якось", - розмірковувала вона. Але побачивши здалеку Тьмяного чиркоком - велетенським, розміром з коняку, їжаком 19 рівня, гноміха кардинально поміняла свої плани.

Нарешті на карті з'явилась зелена пляма. Була вона не зовсім тим, що сподівалась побачити Тутта. Містечко називалось Рогата вежа, й ніяких маркерів поблизу не було. Її тут точно ніхто не чекав.

Не можна сказати, що у грі в неї такого ще не бувало. Збитися зі шляху та завітати у місця, де тобі, м'яко кажучи, поки що робити нічого, а потім з переляку вбити моба на 2-3 рівні вищого - це один з кращих методів для швидкої розкачки. Але тут... Здоровий глузд підказував, що навіть за допомогою обох свої петів, всього зілля та сувоїв не зможе вона здолати тварюку на кшталт чиркока.

До рятівного місця лишалось зовсім небагато, а тьмяний ліс все більше давив своїм гіллям та холодом. Залишилось лишень пройти через вузьку розщелину, а за нею рятівний острівець. У таких місцях розробники дуже полюбляють влаштовувати засідки, тому гноміха проходила крізь найвужче місце з подвійною обережністю, викликавши Мурку та наказавши Злючці охороняти. Побоювання не справдились, у розщелині на неї ніхто не напав. Й Тутта опинилась на краю широкої галявини, яскраво освітленої сяйвом місяця. А за нею, наче у казці, біліла кам'яними боками Рогата вежа.

Проте на мапі з'явилась сила силенна червоних цяток й лялькарка знову зібралася. Вдивилась у зелену траву, яка була вкрита білими блискучими квіточками. Очі, що вже звикли до темряви, не одразу змогли сфокусуватись й споглядання зайняло багато часу. Зрештою, вона змогла розгледіти навіть вартових у вікнах вежі, але жодної небезпеки на галявині. Тож вона рушила до своєї цілі - білобокого порятунку на цю ніч.

Зробивши кілька кроків, Туттамін зрозуміла, що їй важко рухатись. Опустивши очі долу, вона побачила, що оточена безтілесними духами. Сила силенна низькорівневих напівпрозорих мобів вовтузилась біля її ніг, заважаючи ступати у високій траві. Гноміха на мить завмерла, зважуючи чи встигне добігти до вежі, якщо ця дрібнота раптом зважиться атакувати. Про всяк випадок вона відкликала петів, щоб Мурка раптом не вирішила, що цей низькорівневий набрід, небезпечний.

Аж раптом брама вежі відкинулась й з неї вийшли троє: лучник і маг людської раси та воїн гном. Тобто гноміха. Дужа така, завширшки як три Тутти, з густою чорною бородою... але гноміха.

Трійця одразу стала до бою, вриваючись в напівпрозорий океан. А брама лишилась відкритою... "Це мій шанс!" - майнуло в голові, й лялькарка якомога швидше стала пробиратися через галявину до воріт. Весь шлях мав зайняти секунд десять, не більше, тож вагатись вже не мало сенсу.

- Куди преш, "пі-і-і" дурепа! - почувся несамовитий лемент, це кричала гноміха.

Не встигла геймерка здивуватись функції цензури, як її життя без видимих причин почало зменшуватися.

- Не зупиняйся! - волала чорнява, пробираючись ближче та розкидаючи ворогів у сторони. - Пий мензурку та біжи до воріт!

Повторювати лялькарці не треба. Виконавши наказ, вона не відводила очей від завмерлої на позначці близької до нуля свого власного життя. Як тільки стало можна, вона вихопила ще одну пляшечку й так само її випила, проте лінія наче гралася з нею: трохи підростаючи, знову різко повзла до низу.

Велетенський молот пролетів за спиною так близько, що Тутту підштовхнуло вітром - це нагодилась чорнява рятівниця.

- Присмоктався, "пі-і-і" "пі-і-і", - ричала вона, а Туттамін із здивуванням прослідкувала, як шкала життя стала швидко наповнюватись.

Аж тут лялькарка відчула, що її схопили за шквар (серйозно, як кошеня) й потягли за ворота. Від здивування вона навіть вириватись не стала, й прийняла від долі цей досвід - бути перенесеною таким незвичним способом. Вона подивилась на гноміху. Це точно була не НПС, а найсправжнісінький гном... тобто людина... тобто гравець.

- Якого дідька ти тут робиш? - у порівнянні з її минулим тоном, можна було сказати, що ці слова вона вимовила ласкаво. - Я взагалі думала, що для твого рівня сюди дорога зась.

- Я шукала Стару Вошу.

- Ти нуб, чи що? Мапою користуватись не вмієш? Ти вже давно пройшла його хатину. А тут з рівнем менше 20 робити нічого. Як? Як ти сюди влізла?

Тутта знизала плечима й відвела очі:

- Та звідки я знаю?  - здогадку про саламандру, що майнула в її голові, лялькарка не воліла виказувати. - Тож мені тепер повертатись, - замислюючись промовила вона, - бо тут в асфальт закатають й не помітять. До речі, що ти кажеш то було? Чому я так зненацька помирати стала?

- Це Духи сутінок. Їх можна побачити тільки після виконання відповідного квесту у діда Вохи.

- Цікаво... А де цей Воха живе?

- Там, куди ти мала піти, - всміхнулась Вірдертомка, а саме так звали нову знайому. - До речі, він не любить, коли його звуть Старою Вошею. Насправді його звуть Воха Шиштурк, а якщо сподобаєшся йому дозволить називати дідом. Тож у першу зустріч, просто привітайся, не називаючи імені. Він за це додатково досвіду відсипле.

- Дякую за підказку, - посміхнулась до гноміхи Тутта, виявляється вона доволі непогана дівчина.

- Це тобі бонус від старшого товариша, - підморгнула вона у відповідь й лід між новими знайомими зовсім розтанув.

- Допоможеш з міста вибратись? - поглядаючи на шкалу енергії та прикидаючи, чи встигне дістатись пункту призначення, спитала Туттамін.

- Тут що, зовсім все відбито? - постукала по голові, до речі, досить болісно, Вірдертомка. - Скільки годин уже в грі? Виходити не збираєшся? Ходімо до мене. Завтра залогінишся до заходу сонця й спокійно проскочиш. А поночі з пустою шкалою енергії краще не бігати.

- Звідки ти знаєш, що вона пуста? - здивувалась геймерка. - Хіба інші гравці можуть бачити такі параметри?

- Ось де я бачу, - чорнява ткнула пальцем-сарделькою в шкалу життя над головою Тутти. - Вона не наповнюється повністю, а це означає, що ти виснажена або хворієш. Кури мануал.

Вірдертомка зверхньо цокнула язиком й повернула вглиб вежі. Туттамін не образилась, вона розуміла, що нова знайома повністю права, але зараз в неї зовсім не вистачало часу на таке. От наприклад, раз заслухала лекцію чорнявого й не помітила, як зі шляху потрібного зійшла.

Тутта з радістю прийняла допомогу від старшої товарки й з задоволенням заснула на м'якому матраці в її ліжку.

Опинившись у темряві, вона вже не хвилювалась. Дала команду, що відімкнула пути й зняла окуляри. У залі було майже тихо, й напівтемрява де-не-де розганялася нічниками. Дівчина власноруч застібнула корсет та від'єднала дроти та трубочки. Костюм й справді був дуже зручним вирішенням проблеми з налаштуванням з'єднання з капсулою. Однак, через те, що він виготовлявся індивідуально, повірити в широке розповсюдження системи, було важко. А думати про те, скільки ця гра коштуватиме, навіть не хотілося.

Марина ще раз всміхнулася. Сказати, що вона була задоволена тим, де опинилась, - нічого не сказати, а навіть забути, що слова є у цьому світі. Нічого зараз не могло зіпсувати їй настрій, навіть Курода. Їй так кортіло поділитися своїм щастям, що хотілося кричати та співати. Дівчина взяла свій телефон та викликала Саюрі, а поки лікарка йшла, подзвонила Саніній.

Спочатку вона хотіла зробити відеовиклик, бо дуже скучила за подружчиним обличчям, але вчасно схаменулась, згадавши, що місце, де вона зараз знаходиться, секретне.