- Й за які такі звитяги тебе до Японії кличуть? - невдоволенно скосив погляд на Мару Сергій Іванович - в минулому військовий, а нині інженер ЦО в державному ДІ, а за сумісництвом - Маринчин батько.

В очах яскраво палахкотіло: "Ну що ти ще вигадала? Досить страждати фігньою й берись вже за навчання".

- Та-а-ато... - дівчина по-дитячому спробувала достукатись до вкритого порохом прожитих років розуму, але все було марно.

Сергій Іванович як то кажуть "трусився" над своєю донькою. Йому вкрай не подобалося її прагнення самостійності. В той самий час надмірну пристрасть Марини до гри він не сприймав серйозно, поблажливо вважаючи її примхою, бо й сам іноді грав.

- ...Чи ти хочеш сказати, що в них не вистачає таких пришелепкуватих?

- Просто потрібних зв'язків у тих пришелепкуватих немає, - одказувала мала, намагаючись не надто сильно пишатися собою.

- А в тебе, виходить, є? - батько не збирався відступатись, намагаючись просвердлити доньку своїми медовими очима. Виходило погано, бо в Марини були материні чорні очі.

- Виходить, є, - знизала плечима донька й подалася вперед. - Повір мені, я дуже ретельно перевіряла інфу.

- І що ж то за зв'язки? - продовжував допитуватися батько.

- Та не важливо, що то за зв'язки... - розповісти батькам, що благодійника, який відрекомендував її, Марина в очі не бачила та навіть щодо імені його лише з ніку здогадується, розповідати аж ніяк не можна, бо недовіра виросте разів в десять, й запобігти скандалу не вдасться.

- І все ж це дуже неправдоподібно, - миролюбно, але з благаючими нотками в голосі, проговорила Людмила Сергіївна, Маринчина мама. - Тобі не здається це підозрілим? Аж раптом це якісь шахраї? Занадто все рівненько. Тобі так не здається?

- Мам, якби то були шахраї, вони б з мене гроші витягти намагались, а не узялися б за мій трансфер платити.

- Аж раптом це работоргівці, - сплеснула своїй здогадці жінка. - Скільки людей повикрадали.

Це була не остання краплина, але передостання точно. Мара готова була звести долоні догори та прокричати: "Аллах, як важко!", хоч і не була мусульманкою. Але дівчина розуміла, що нерви батьків треба берегти, тому якомога переконливіше сказала:

- Викрадають людей на близькому сході... В Японії інші традиції... Мамо, тату, подумайте - за два місяці я зможу заробити собі на квартиру...

- Ти й так живеш у гуртожитку. Тобі не вистачає свободи? - гаркнув Сергій Іванович. - Звідки тобі знати, що там в їхніх головах? А якщо тебе на органи розберуть в цій твоїй "вігеймі"? Що ти взагалі знаєш про цих посіпак? Де хоча б контора їхня знаходиться?

Марина сіла рівно. Нарешті голосіння скінчилися, й батьки підготувались до конструктивної розмови. Дівчина ввімкнула планшет, щоб показати, що їй вдалося "розкопати" про майбутнє місце роботи.

- Чесно кажучи, інформації небагато, бо це нове дочірнє підприємство корпорації "Нанракáно", яка займається розробкою сучасного обладнання для підготовки космонавтів, - батьки переглянулися. - Спокійно, у космос мене ніхто не запускатиме...

Дебати продовжувалися ще доволі довго. Й коли всі розумні підстави скінчилися, Марина запустила "важку артилерію":

- В будь якому випадку, ця суперечка не має сенсу. Я повнолітня, я вже погодилась й підписала попередній контракт.

Після цих слів Сергій Іванович встав з-за столу й мовчки вийшов з кімнати, не забувши гучно грюкнути дверима, а мама зітхнула и поклала долонь на голову доньці.

- Щоб на зв'язку була весь час... - суворо звеліла вона.

***

Після важкої розмови з батьками Петренко повернулась до гуртожитку й почала готуватись до від'їзду: деактивувала всі об'яви щодо продажу ігрових предметів, акаунтів, прокачки новачків. Заморозила й заблокувала основні акаунти, де тільки змогла. Зареєструвалась в електронні черги для отримання закордонного паспорту та візи. Прибралася на столі. Комп'ютер відключати не стала, адже ним час від часу користувалась подруга. Звісно не для гри, цим Сашка не хворіла, але деякі речі все ж зручніше робити на ПК.

Саніна Дивилась на подругу з відвертою, хоча й не злою, заздрістю. Вставляла їдкі "добросусідські" коментарі з приводу того що після повернення Петренко свої залізяки не впізнає, або ще й не дорахується якоїсь з запчастин.

Марина її чудово розуміла, тому що в цей момент сама собі заздрила, якщо це взагалі можливо.

І все ж, не дивлячись на неприємний осад, Саша щиро раділа неймовірному везінню ліпшої подружайки. Навіть пішла з нею в деканат в якості моральної підтримки під час оформлення "академки". Саніна стоїчно стерпіла суворий погляд методистки поки подруга писала заяву.

- Судячи з докору у погляді цієї мадами, вона вважає мене винною в тому, що Петренко їде працювати до Японії, - хмикнула Саша, коли дівчата врешті вийшли з кабінету.

Дні зо два пішло на те, щоб закінчити справи з університетом, підготувати речі, яких не вистачало. 

Щоб замовити паспорт лишень довелося просидіти в черзі цілий день. Дівчата якимось чином спромоглись пропустити заброньовану чергу, хоча й прийшли вчасно. Зате в консульстві Японії Петренко відчула себе зірковою знаменитістю: документи прийняли швидко й пообіцяли найближчим часом повідомити про позитивний результат.

***

Маринка повалилася на ліжко й витягла навушники. Через тишу, що зненацька огорнула її, дівчина досить чітко почула гул у власній голові.

- Фу, я дурію, - пожалілася вона подрузі, що так само знесилена розвалилася в її ігровому кріслі.

- Так само, - помасажувавщи свою шию, погодилась Сашка. - Але, мушу наголосити, що ми ще й досить оперативно впорались.

Маринка глянула на сусідку й посміхнулась. Шалена думка вигнала гудіння з голови й розвеселила: "Якщо залишаться гроші після покупки квартири, обов'язково куплю крісло з масажером".

- Авжеж, - закрила вона очі. - "Со: дес"*

Слова вискочили мимоволі. А все через той аудіокурс, який тепер весь час гомонів в її навушниках, хочеш-не хочеш зацвірінькаєш.

- Бачу, мова зрушила, - почулося зі сторони кріса.

- Здається, скоро заварнякаю. Принаймні мій минулий лексикон "коннічіва"**  та "сайонара"*** дещо розширився.

- Ти забула про "арігато"**** та "банзай"*****, - засміялася Олекса. - Їх ти теж маєш знати.

- Ба, ти знаєш стільки ж скільки й я, - майже без тями прохрипіла Марина, очі відмовлялися відкриватися.

- І все ж... До посольства доберешся, раптом що? - перестала посміхатись Саніна й трохи підвелася в кріслі. Все ж вона хвилювалась за подругу.

- Укурайна тащікан ва доко деска?****** - поділилась набутими знаннями Мара й заснула у тій самій позі, що була.

Сашка посміхнулась, глибоко зітхнула й підійшла до Петренко. Закинула ноги подружайки на ліжко й лагідно погладила по голові, заспокоюючи невдоволену буркотуху.

_____
* Саме так

** Добридень

*** До побачення

**** Дякую

***** Ура!

****** Де знаходиться посольство України


Якщо хочеш продовження, пиши в коментарі.