Тут здогадка підтвердилась. Гном, що йшов назустріч, враз втратив рівновагу, коли випустив її з поля зору та поспішив наздогнати утікачку.
"Цікаво, це досить дивний випадок, щоб повідомити про нього Куроду?" - спитала себе дівчина та одразу ж відповіла ствердно. Тим не менше, вирішила не гарячкувати та не смикати директора посеред ночі. До того ж їй самій та аватару не завадило б відпочити. Тож лялькарка чимдуж чкурнула до готелю... Спробувала чкурнути. На жаль режим стелс не дозволяв бігати (у кожної надзвичайної сили має бути обмеження для балансу в грі), тому, трохи повагавшись, гноміха відключила уміння та побігла до готелю, весь час озираючись, щоб не натрапити на небезпеку.Опинившись у своїй кімнаті, Тутта полегшено зітхнула. Приватна зона має бути недосяжна для інших гравців. Куро також це підтвердив. Тож геймерка спокійно лягла у ліжко та за мить відкрила очі у звичній темряві.
Марина зняла обладнання та розслабилася у зручному віртуальному кріслі. Сон прийшов дуже швидко.Прокинулась дівчина від несподіваного вибуху сміху, що пролунав якраз біля її боксу. Двоє чоловіків, що проходили повз голосно обговорювали кумедний епізод, в який втрапив один з гравців під час виконання квесту.
Тихенько побуркотавши на дурнів, що ґеґочуть, коли їх не просять, Мара пересіла у свій візок та подзвонила Саюрі. Хвилин за десять лікарка вже доправляла підопічну до зали, де їх чекали, не могли дочекатися, тренажери. Сьогодні тут було більш багатолюдно, ніж звичайно. Виявляється чимало гравців займалися на тренажерах у залі, просто зазвичай Марина прокидалася пізніше, тож не бачила їх. Як і вони її. Дівчина помітила, що їхня парочка викликає цікавість.- Саюрі-сан, я трохи ніяковію. Тут забагато народу сьогодні.
- Ніяковію? Народу? - перепитала жінка, не розуміючи значення слів.- Я соромлюся людей, - повторила дівчина, щоб японка її зрозуміла.
- Не варто хвилюватися. Ви чудово виглядаєте, - підняла великий палець догори біля своєї щічки лікарка та схвально підморгнула.Марина зітхнула та більше не сперечалася. Пояснювати, що справа не у зовнішньому вигляді, а в неповноцінності її стану, не хотілося. Вона слухняно виконувала вправи, намагаючись не звертати уваги на погляди. І тільки коли дівчина повністю розслабилася та поринула в тренування, раптом згадала, що має повідомити Куроді про нічну пригоду.
- Саюрі-сан, не знаєте, чи директор Курода тут?
- Ні, не знаю, - вирівнялась лікарка, якось дивно вдивляючись в обличчя підопічної.
- А чи не могли б ви з'ясувати це. Мені необхідно дещо повідомити йому.
Саюрі слухняно виконала прохання, але вигляд мала при цьому невдоволений. Вона подзвонила директорові, сказала йому щось японською, а потім ще й обурилась на відповідь. Мовчки передала слухавку Марі та відійшла на кілька кроків.- Алло, - трохи нерішуче приклала до вуха телефон дівчина, поведінка японки могла свідчити про те, що їй щойно дали прочухани через неї.
- Доброго дня, панно Марина. Ви хотіли зі мною поговорити? Щось термінове? Я буду в офісі лише ввечері, - швидко заговорив директор.- Я зустріла вночі гравця. Він поводився дивно... та його рівень, - зам'ялася Марина, у звичайній грі так вирости не проблема, але не в Сорані, тож, зважившись, вона затарахкотіла: - За кілька днів він набрав більше тридцяти рівнів. Це було б можливо, якби в грі не було обмежень пов'язаних з енергією...
- Обговоримо це ввечері, - перервав дівчину Курода. - В моєму офісі.Марина кивнула, наче Такеші міг її бачити, та завершила дзвінок. В той самий час підійшла лікарка та відвезла її до їдальні.
Після сніданку дівчина попросилася прогулятися, бо хтозна скільки не виходила на повітря. Мінамото не заперечувала, лишень дала пораду одягатись тепліше.
Дівчата вийшли не через величезні розсувні двері, що їх вперше побачила Мара, а через інший, менш пафосний, вихід для персоналу. На вулиці й справді було прохолодно, а ще похмуро. Сіре небо наче опустилось нижче, ховаючи у собі дахи багатоповерхівок. Вітру не було, повітря навіть не ворушилось, від чого день видавався ще більш моторошним.Саюрі спитала, куди хоче навідатись підопічна, але Мара не змогла одразу ж придумати місце призначення, тому попросила просто проїхатись вулицями міста. Й не пошкодувала про це.
Токіо настільки відрізнялось від її рідного міста, що здавалось ніби Мара потрапила у чергову віртуальну реальність. Будівлі, що своїми верхівками дряпали хмари, встелені плиткою тротуари, якими зграйками ходили схожі одне на одного люди в уніформі та ділових костюмах, поодинокі деревця, що наче росли з тієї плитки, та рівні, як дзеркало дороги, якими снували туди-сюди невеличкі автівки.Саюрі йшла досить повільно, тож Марина встигала уважно все роздивлятись та навіть читати вивіски хіраганою*.
- Кі-су-ма-і-ха:-ту, - тихенько прочитала вона та всміхнулась, а потім ще одну: - Ка-ра-о-ке. Саюрі-сан, я правильно прочитала? Це караоке?
- Так.- А ми можемо зайти?
- Звичайно, - трохи здивовано відповіла японка, вона не думала, що дитяча забавка може зацікавити підопічну.- Ой, а я не взяла гроші, - розчаровано мовила Мара. - Гаразд іншим разом.
- Затрачені кошти мені відшкодують, - всміхнулась лікарка та штовхнула візок у бік закладу.
Години через дві, весело сміючись, дівчата вийшли із закладу. Виявилось, що обидві полюбляють і вміють співати. Але Мінамото робила це останній раз ще у школі. Снеків та напоїв їм виявилося замало, тож вони вирішили пообідати чимось більш суттєвим. Саюрі згадала, що неподалік є затишне кафе, в якому вона якось була на корпоративі. Туди вони й завітали.- Я заздрю вам, панно Петренко, - із сумом сказала лікарка, спостерігаючи за тим, як Марина доїдає третю поспіль страву.
- Прошу вас, називайте мене Марина. Адже я вже давно звертаюсь до вас на ім'я. І як так вийшло? - схаменулась геймерка проте швидко повернулася до розпочатої розмови, щоб не акцентувати на цьому уваги. - То чому ви мені заздрите?- Ви багато їсте, Марино-сан, але не стаєте більш товста. Тому я вам заздрю. І ваш хлопець кохає вас не зважаючи на зайву вагу...
- Е... гей-гей, повільніше! Який ще хлопець? - Мара пропустила повз вуха та не образилась на фразу про те, що в неї є зайва вага, бо на правду не ображаються, але про хлопця вона змовчати не могла, бо то була повна маячня.
- А хіба Шінкевіті-сан, - на японський лад промовила прізвище Мінамото, - не ваш бойфуренду?- Ні! - відсахнулась Мара. - Я навіть другом його назвати не можу, такий він мені байдужий.
- Тож вам подобається Курода-шічо:**, - опустила голову лікарка.Марина здивовано дивилась на згорблену фігурку та лише мовчки відкривала та закривала рота. З чого ця жінка взяла, що вона закохана у Куроду? Чи то взагалі має бути закохана у когось? Вона ж бо думала, що Мінамото - доросла людина, професіонал своєї справи, а виявилось, що вона лише закохана дівчина. Зрештою Петренко знайшла в собі сили вичавити звук.
- Я не закохана в директора Куроду. І взагалі не закохана... ні в кого, - останню фразу вона додала, щоб прибрати будь-які домисли.- Со: дес ка?*** - підняла повні сподівань очі лікарка.
- Со: дес****, - впевнено кивнула Петренко.Й обидві відвели погляди.
"Тож Саюрі приревнувала директора до мене? Цікаво, які в них стосунки? Вони зустрічаються чи це нерозділене почуття. Судячи з її поведінки, друге", - з полегшенням зітхнула Мара, але одразу смикнула себе за це, бо нічого тут зітхати з полегшенням, коли у людини серце розбите.Вони ще трохи помовчали. Аж раптом тишу перервав нервовий сміх Мінамото.
- Сподіваюсь, ця розмова - таємниця між нами, - заспокоївшись, спитала вона.- Звичайно! - хмикнула Петренко. - Дівчачі розмови - то дівчачі розмови. Стороннім до них зась.
Лікарка дещо невпевнено кивнула та посміхнулась. Не всі слова у відповіді Марини вона зрозуміла, але основна ідея їй сподобалась.Трохи згодом вони рушили назад до офісу. Коли підходили до будівлі, Марина дещо згадала.
- А нам нічого не буде за те, що ми прогуляли день? - слово "ми" вона використовувала підсвідомо намагаючись зменшити свою провину. Насправді ж прогуляла лише геймерка, адже лікарка чесно виконували свої обов'язки супроводу.- Графік у геймерів ненормований, тож відпочинок можете брати, коли вам зручно. Головне, щоб робочий час був не менший за сорок та не більше за шістдесят п'ять годин на тиждень. Хіба директор Курода не розповідав вам про це?
- Ні. Ми з ним взагалі про такі речі не розмовляли. Він лише відчитує мене весь час та... - тут Марина згадала задумливий погляд, його руку на своєму зап'ястку, уклін та доручення, та про це говорити не можна, але й викликати підозру у ревнивої лікарки також, тож невимушено продовжила: - ...та я на те не зважаю. Головне, що грати дають, а мені більше не треба.Ненадовго відвідавши свою кімнату та написавши відповіді на повідомлення батьків та подруги, геймерка знов поринула у чарівний світ Сорану.
Насправді зараз вона вже погано розуміла, де реальність, а де віртуальна... реальність. Настільки несхожим було все те, що її оточувало, в порівнянні з її минулим життям. Марі все більше й більше здавалось, що у віртуальній капсулі вона опинилась вже давно. Тоді, як прокинулась після аварії. А тепер просто переходить між іграми.Раніше в неї часто таке було. Яким би надзвичайним не був світ з тисячами різноманітних локацій, будь-яка гра час від часу видається одноманітною. Хочеться змінити жанр, характер персонажу. Й Марина робила це. Реєструвалася в новій грі, швидко піднімаючись у топи, досягаючи нових висот.
Зараз лише повідомлення від рідних допомагали не схибнутись та не увірватись у нову гру під назвою "Токіо". Якби не ці повідомлення вона б уже давно майнула підкорювати нову реальність та підвищувати свої рейтинги. Вона б уже давно викрила шпигуна, підкорила б серце найфатальнішого бабія Савелія та змусила б Куроду повзати на колінах, вимолюючи прощення...Стоп! Це вона вже зробила...
_____* Хірагана - алфавіт, що використовується для написання слів іншомовного походження.
** Директор Курода.
*** Це справді так?**** Так.