Три тижні поневірянь й очікування підходили до кінця. Цього дня Маринка стала щасливою власницею закордонного паспорту й візи до Японії. Квитки на літак заброньовані, треба лишень їх забрати.

В пречудовому настрої дівчина спускалась сходами, як завжди, перестрибуючи через дві сходинки. Вона вирішила майнути в магазин, поки Олекса ворожила над вечерею. Ломка без гри й купа вільного часу змушували пришвидшуваись. Опинившись на вулиці, дівчина швидкоступом пішла у потрібному напрямку.

Холодний вітер та набридлива мжичка змусили нижче опустити капюшон. Воркотіння мотору автівки вона не почула, бо була в навушниках, а ввімкнути фари водій, схоже, забув.

Гучний "бух" ще довго відлунював в Маринчиній голові, а пекучий біль в тілі не давав й поворухнутись. Вона голосно закричала від того болю, а потім не витримала й втратила свідомість.

Водій і не подумав зупинитись. Майже непомітна у сутінках сіра автівка лишень пришвидшилась й зникла, не лишаючи по собі й сліду на мокрому асфальті.

У той самий час з під'їзду неподалік вийшов Павло. Він був хмурий, якщо не сказати розлючений. А все через те, що саме сьогодні його терміново попросили вийти на заміну до лікарні. І справа не в тому, що він тільки вранці повернувся з чергування, і не в тому, що погода була жахлива й хотілося спати. А в тому, що саме сьогодні була річниця смерті його єдиної доньки. Його дівчинка, Світланка, лишень закінчила школу й вступила до медичного університету, щоб, як тато, стати лікарем, втрапила під машину й померла на місці.

Павло не бачив того, що сталося, але звук удару й вереск колес вмить змусили серце упасти. Він чимдуж побіг туди де (він точно це знав) сталося лихо.

Неосвітлюваний перехід був пустий і тихий. Павло вже подумав, що йому здалося, аж раптом закричала дівчина.


***

Мара прийшла до тями в лікарні, й першою її думкою було те, що омріяна подорож відміняється. Другим відкриттям стало те, що спроба розім'яти онімілі ноги призвела до нестерпного болю, а от руху кінцівок дівчина майже не помітила. Вона озирнулась в пошуках хоч якоїсь підтримки для себе. На сусідньому ліжку лежала пристаріла жінка, вона міцно спала. Більше живих душ не спостерігалося. Дівчина потяглась до тумбочки, сподіваючись знайти там кнопку виклику медсестри, але щось заважало нормально рухатись, вона була наче скута від грудей до самих ніг. Підбурююча паніка завадила їй зрозуміти, що пульт виклику з самого початку лежав на ліжку поряд з її рукою. Не сила терпіти Марина заволала про допомогу, ризикуючи розбудити не лише свою сусідку,а й півлікарні заразом.

Опинившись в палаті, медсестра зреагувала майже миттєво: метнулась до  ліжка буйної хворої, піднесла палець до її рота, іншою рукою плавно, але з силою, притисла до подушки голову дівчини й зашепотіла:

- Тихіше, сонечко! Боляче? Тихіше, крихітко, зараз легше стане, я тобі добавлю знеболювального.

Поява медсестри заспокоїла Марину, вона глибоко зітхнула скривившись від болю, пожалілась:

- Я ногами поворушити не можу.

- Зара, рибка, я покличу Пал Андріїча, він тобі все розкаже. Ти непритомна була, й документів з собою зась. В аварію втрапила?

- Схоже на те, - відповіла Марина, намагаючись пригадати, що все ж таки сталося.

- Ти хоч номер запам'ятала?

- Я його взагалі не бачила.

- От тварюка, га? Ти скажи. Й носить же таких, все життя дитині... - раптом жінка осіклася. - Добре, зараз покличу Пал Андріїча, а ти... Зараз.

Жінка пішла до виходу тихенько зітхаючи "Ох і шкода батьків".

Медсестра вийшла, а Мара замислилась, до чого ця тітка ще й батьків приплела? Вона й сама здатна своє лікування оплатити.

Минув якийсь час, ліки діяли, тож Марина навіть встигла задрімати. Врешті решт до палати зайшов лікар. Величезний такий Павло Андрійович, метри зо два заввишки, з широченними плечима та неголеним обличчям. Він сів поряд на стільчак. Несподівано ніжною та теплою виявилась широка долоня, яка накрила руку дівчини, й несподівано лагідний, наче воркотіння величезного кота, голос промовив:

- Ну, привіт, незнайомко фартова.

- З-здрастуйте...

- Розповідай: хто ти, звідки та як втрапила в таку халепу?

Марина розказала про себе, а також про те що аварію геть не пам'ятає. Автівку не те, що не розгледіла, а навіть й не зрозуміла спочатку, що відбулося. Павло Андрійович слухав її мовчки, пильно вдивляючись в її обличчя. Потім лікар спитав її про самопочуття й так само мовчки вислухав відповідь.

- Що ж, Маринко, - зрештою зітхнув він, не зрозуміло чи то було з полегшенням, чи то від тяжкої ноші, - поліцію я викликав, тож доведеться ще раз розповісти твою історію... А з приводу лікування мені необхідно зв'язатися з твоїми батьками.

- Я повнолітня й сама себе забезпечую. Тож з приводу оплати лікування Ви можете говорити зі мною, - Марина вирішила з самого початку розставити всі крапки над "і" для цього лікаря: вона самостійна й самодостатня.

- Справа не лише у вартості лікування, - ні один м'яз не ворухнувся на обличчі ескулапа при згадці про гроші. - Завтра ми проведемо ще кілька дослідів, але вже зараз можу сказати, що в тебе перелом хребта й спінальний шок. Пощастило, що тебе знайшов саме я. Якби згодився перехожий, який вирішив би перетягти тебе з дороги, то наслідки були б невиправні, - по спині в дівчини побіг холодок чи то від ліків, чи то від страху. - Я ж одразу зафіксував спину й доправив тебе сюди... Тому й кажу - фартова. Після розмови з поліціянтом можеш відпочивати, а завтра покличеш батьків, добре?

Посмішка Павла Андрійовича була добра й вселяла оптимізм, тож і Марина до нього щиро посміхнулась.

Проте наступного дня ані крихітки оптимізму або, навіть, надії в неї вже не було. Крізь сльози писала вона листа до свого роботодавця, який так і не встиг ним стати. Вона написала дуже ввічливого листа, де коротко вибачалась за те, що не в змозі прийняти участь в проекті та висловлювала неймовірний жаль з цього приводу. Марі дійсно було шкода, й вона воліла пожалітись усьому світу, яка її спіткала біда, але вирішила, що японцю про це знати буде не цікаво.

Натиснувши на літачок, дівчина враз заспокоїлась.

Так, її діагноз був невтішним: ротаційний перелом хребта, де постраждали два хребці й диск між ними, але Павло Андрійович порекомендував клініку у Німеччині, яка спеціалізується на таких операціях. Так, вартість імплантів і самої операції непідйомна для дівчини, але батьки заходились допомогти. Лишалась лише проблема реабілітаційного періоду, який міг затягтись... Та про це думати зарано.

Очі знов налились сльозами, аж раптом до палати зайшла мама. Її обличчя посіріло від сліз, але вона навісила на нього лагідну усмішку. Таку, якою може посміхатись лише мати, що не хоче засмучувати своє дитя. І ти розумієш, що вона забере собі весь твій біль і всі твої сльози, й за мить ти знову побіжиш грати у життя, а мама дивитиметься тобі у слід, і твоєю радістю лікуватиме свою покраяну душу.

Людмила Сергіївна розповіла, що Павло Андрійович, якого Мара вже встигла охрестити своїм двометровим янголом, зв'язався з лікарями іноземної клініки, й там погодились прийняти її найближчим часом.

Незабаром прийшла Саніна й Маринчина мама пішла. Дівчата довго розмовляли аж поки не настав вечір, коли подругу попросили піти. І знову неймовірно довга ніч, де тягучий біль та важкі думки не давали зімкнути ока.

Чи не єдиною розрадою був смартфон. Як не дивно, зараз Мара геть не горіла бажанням грати, вона раз по раз перевіряла пошту аж поки не прийшла відповідь від Куроди.

***

Далі вирій подій закрутив дівчину. Як у тумані опинились виписка, оформлення виїзних документів, переліт. Лише опинившись у незвичній палаті німецької клініки, коли мама ненадовго покинула її, щоб заселитися до готелю й трохи привести себе до ладу, дівчина нарешті прийшла до тями.

Саме тут у величезній палаті, де вона лишилася геть сама на вуха почала давити тиша. Тиша, якої, як вона гадала, їй не вистачає, та якої Мара злякалася через хвильку самоти. Бо тепер вона могла спокійно подумати про те, що чекає її далі: операція, вдала чи ні, а якщо не вдала, то інвалідний візок, і нові операції чи вже ні. Як воно буде?

Дівчина ввімкнула телевізор, щоб хоч якось розігнати важкість атмосфери, й тієї ж миті зрозуміла, що не знає німецької мови, тому поспішила вимкнути гучну передачу. Взяла до рук телефон й втупилась в головний екран.

- Давно я пошту не перевіряла, - чомусь уголос сказала вона собі.

Дівчина побоювалася туди заглядати після того, як написала гнівливу відповідь японцеві. Марина дуже сильно розгнівалася на нього, коли той обурився й назвав її інфантильною дитиною, яка не розуміє, що таке договір, і що його не можна розривати без серйозних причин.

Тієї миті "Остапа понесло"... Марина написала йому у всіх подробицях про все, що сталося з нею останні кілька тижнів: про ступінь готовності документів і речей, про те, як втрапила в аварію, розписала діагноз, вартість операції, імплантів та періоду відновлення, не забула доповнити опус власною думкою про особу пана Куроди та всієї його компанії. Щоб пан Курода не вважав інфантильністю ту дупу, в якій вона опинилась.

Тепер вона розуміла, що він був цілком правий, що їй з самого початку потрібно було все пояснити. Проте у той момент Марина цього не розуміла й розповіла свою історію у максимальному емоційному забарвленні так, як відчувала це на той час.

Миттєвої відповіді, як завжди, не було. Японець взагалі не відповів того дня, тож Марина вирішила, що конфлікт вичерпано, й вона в ньому перемогла. Але вночі, коли ниючий біль та похмурі думки заважали спати, вона почала шкодувати, що зігнала злість на іноземця. Тієї ночі вона остаточно поставила хрест на своїй мрії.

- Дитсадок - штанці на лямках, - знову вголос заспокоїла себе дівчина й відкрила застосунок.

За дні її відсутності у вхідних назбиралося чималенько повідомлень, здебільшого різноманітний спам, але його листа вона впізнала одразу.

- Ну що доброго мені може написати цей хам? - схоже Марі сподобалося розмовляти самій з собою.

Раніше роль невидимого співрозмовника виконувала Олекса: вона відповідала на питання й терпляче чекала відповідей від Петренко, поки та займалася своїми справами. От і звикла геймерка озвучувати всі думки. Але тепер нікого не було, ніхто їй не відповідав. І, як виявилося, це зовсім не обов'язково.

Спершу Маринка хотіла просто видалити листа, що вона й поспішила зробити. Але за мить совість стусанами погнала її у кошик, вдовблюючи, що так не можна і треба вибачитись, що б він там не написав.