Марина дивилась на невеличку чорну цятку на стелі й не могла відірвати від неї ока. Вона помітила її недавно. Сон не йшов, тому дівчина просто дивилась у стелю, намагаючись уявити ярок, що стрибають через паркан. Вівці вона так і не побачила, а от цятку помітила.

Збуджений мозок ніяк не хотів слухатись та переходити в режим сну. Перед очима одна за одною ставали неймовірні пригоди, що вона пережила напередодні.

Вона пригадувала та не могла пригадати, на біса полізла у пащу саламандри, свої почорнілі руки з де-не-де проглядаючими білими кісточками. Ця картина ніяк не хотіла покидати голову. Тепер вона навіть шкодувала, що встановила деталізацію зображень на максимум.

Добре хоч біль здогадалась зменшити до нуля. А що було б якби вона вирішила залишити цей параметр? Чи кидалась би так спокійно у небезпечні для здоров'я ситуації?

Раптом їй дуже закортіло це перевірити. Відчувати біль свого персонажа, хіба це не цікаво. Де в реальному житті ти ще відчуєш таке? Тут немає монстрів та пригод. Аж раптом про себе нагадала спина, й дівчина злякалась.

Ні, якщо буде боляче, вона ні за що не полізе в ту капсулу. Це не можливо.

Згодом думки попливли геть у іншому напрямку. Й згадались бісові хробаки, спіймати жодного з яких так і не вдалося. Вони або вмирали, лишаючи по собі лут, або тікали, зариваючись глибше у землю чи відповзаючи до своїх старших родичів.

Звернутись за порадою до Марінет не вдалося, бо рога одразу, як здала завдання, вийшла з гри. До того ж впевненості в тому, що вона знає, як виконати цей квест не було. Дощ скінчився години через дві, тож довелося лялькарці йти гатити своєю люттю по ні в чому не винних сівках. З цією задачею вдалося впоратись відносно легко, особливо з Мурчиною допомогою.

Єдиною розрадою цього дня було те, що Тутта апнулась після зданого завдання та отримала нову роботу на наступну ніч.

Марина не помітила, як пляма на стелі почала розпливатись та як сама вона поринула у сон. У тому сні, як і в віртуальній реальності, вона знову ловила невловимих хробаків, але вже не коротеньких - двометрових - особин, а величезних, які тільки завширшки були метрів п'ять.

Прокинулася Мара навдивовижу веселою. Мабуть все ж вдалося уві сні спіймати тварюку. Проте зараз про сон вона вже не пам'ятала, залишаючи при собі лише гарний настрій. Дівчина подзвонила лікарці, та вони удвох рушили до спортзали. Звичайно Петренко воліла б спершу опинитись в їдальні, та то дрібниці.

Саюрі відмітила, позитивні зрушення у стані пацієнтки, та й сама пацієнтка це відчувала. День у день ставала більш самостійною, відчуваючи менше болю та дискомфорту при рухах. Вже намагалася сама пересуватись у візку, хоча Мінамото й була проти, адже це велике навантаження на хребет.

Здавалося нічого не може зіпсувати настрій, але то лише здавалося. Інцидент стався в їдальні. Якийсь хлопець з якогось дива вирішив попсувати Петренко кров, коли Саюрі відійшла, щоб відповісти на телефонний дзвінок. Незнайомець підійшов звідкілясь з-за спини й ухопився за ручки візка, користуючись тим, що Марина не могла повернутися до нього. Розмовляв англійською, проте з доволі сильним акцентом. Нахабно прошепотів у самісіньке вухо, чи не бажає краля з ним проїхатись, та коли отримав обурену відмову, просто перевернув візок на підлогу. Звичайно до дівчини одразу ж підскочили гравці з-за сусідніх столиків, проте кривдника ніхто не бачив.

Мінамото відвезла Мару до її кімнати та оглянула. Жодних небезпечних травм, окрім забитого ліктя, на щастя, не було. Марина не збиралась сильно перейматись через цей інцидент - ідіотів вистачає усюди, особливо серед гравців. Тож, щойно все з'ясувалося, попросилася у гру.

Соран зустрів Тутту яскравим полуднем, тож гноміха вирішила не втрачати час даремно та дослідити найближчу місцевість на наявність цікавих звірів для фарму. Дуже швидко знайшовся невеличкий гайок, в якому було повно Мурчиних родичів з різною кількістю хвостів. Спочатку вбивати шалено милих істот було навіть шкода, але зовсім скоро лялькарка переконалась, що ці диявольські створіння варті геноциду.

До того ж Мурку необхідно було підтягнути в рівнях, бо досить скоро вона могла стати тягарем, а качати пета в присутності нової знайомої роги лялькарка чомусь не бажала. Недобре передчуття змушувало пильнувати кожне слово та дію в її присутності. 

Тим паче не хотіла Туттамін показувати Марінет Злючку, розуміючи якими неприємностями можуть їй загрожувати заздрощі. А нова знайома заздрила, й для того, щоб в цьому переконатися, не треба вангувати.

Тож поки рога не з'явилася в грі, гноміха вирішила використовувати час на повну, вона відпустила саламандру на полювання за травами, а сама стала до винищення роду лисячого. Під час фарму Туттамін зрозуміла, що кількість хвостів в її дівчинки не зміниться. Це засмутило, та не надто сильно, принаймні тваринка швидко набирала рівні й ставала при цьому сильнішою.

У фармі пройшло кілька безбарвних годин, коли Тутта відчула, що з кожним рухом їй все важче рухатись. Й раптом після наступного вбитого ворога перед очима з'явився надпис про відсутність місця у сумці.

Здивування - не те слово... Шок. Ось що відчула гноміха. Коли біля неї почали матеріалізовуватись справжнісінькі мандарини та осипатися на землю.

- Злючко, назад! - гаркнула лялькарка, й мандаринопад припинився.

Далі вона пірнула в інвентар та почала з неймовірною швидкістю сортувати багатства. По-перше викинула низькорівневий шмот, який не можна було продати або переробити. По-друге, перевдяглася та викинула персональні речі. По-третє, викинула низькорівневі трави. Невідомо як, але Туттамін встигла зробити все це за відведені 40 секунд та позбирала те, що вартувало уваги навколо.

Ледве плентаючись, вона потягла награбоване до дому Вохи, який зараз був її притулком, та в якому добрий хазяїн виділив гості невеличку скриню. Діставшись місця, вона купила в доброго господаря сувій терепорту та майнула до рідного Крикоту, щоб позбавитись дорогих, але не потрібних їй речей, в магазині, а також завітати до Ліги Майстрів, щоб отримати залізний ніж, тим самим підтверджуючи підвищення рівня Травниці.

Залишок дня пройшов непомітно. У підземному місті було важко відрізнити день від ночі, тож Тутта не помітила, коли ворота закрили.

Не сильно переймаючись тим, що виконання завдання Вохи відкладається, вона пішла в корчму, щоб пригостити одного свого старого знайомого.

Великими ковтками Горк осушував цілий цебер пива. До речі, робив це досить уміло, жодна краплина безцінного для кожного гнома напою не пролилася повз ціль - величезний ікластий рот. Туттамін не могла відвести очі від цього дійства, проте не забувала думати про те, чим нагородить її напіворк. Це друге завдання з невідомою нагородою, яке вона виконувала. Про перше воліла б не згадувати.

- Не сподівався, що ти повернешся, - відхекуючись, із задоволенням гаркнув офіціянт та ляснув гноміху так, що та отримала урон. Життя миттєво відновилось, у місті бійки заборонені.

Увага! Ви виконали завдання "Пригостити офіціянта". Нагорода: прихильність Горка, вартість їжі та напоїв зменшена.

Досягнення "Прихильність Горка 1"! Ти вмієш тримати слово та маєш добре серце, тож завжди знайдеш прихильників у знайомих офіціянта. Нагорода: Відомість +1, Привабливість +1, Прихильність корчмаря (офіціянта) 1 рівня.

Тутта подякувала Горкові, на радощах замовила ситну вечерю та пива. Проте пройшло зовсім небагато часу, й гноміха відчула себе геть самотньою. Окрім неї в корчмі святкувати було нікому.

"Треба мандрувати у наступне місто. Засиділася я тут", - вирішила Тутта. Повечерявши, вона винайняла окрему кімнату з м'яким ліжком та повернулась у реальність.

Саюрі швидко з'явилася на виклик та доправила підопічну до їдальні. Принесла вечерю, невдоволено поспостерігала, як одразу ж до них підскочив білявий та забазікав. Щойно в кулеметній черзі новин та цікавинок промайнуло невеличке віконце, вона прочистила горло, привертаючи увагу дівчини, та сказала:

- Панно Марина, директор Курода бажає поговорити з Вами. Після вечері. 

- А в мене щось немає подібного бажання... - одразу ж насупилась Петренко, й пробубоніла собі під ніс.

Дзвінок на телефон відволік від її слів, тож ані Саюрі, ані Савелій не почули буркотінь, та те й на краще. Жінка підвелася й вклонилася. 

- Я дуже шкодую, - як завжди беземоційно формально вибачилась вона, - але сьогодні я більше не зможу супроводжувати вас. Залишаю вас на директора. До побачення.

- Мата-дес*, - Марина вклонилась у відповідь. 

Вона не боялася залишитись сама, адже тепер була впевнена, що, у разі необхідності, спокійно дістанеться ліжка без допомоги. Хоча вона й була здивована тим, що надзвичайно відповідальна Саюрі так легко її полишає.

- А ты, я вижу, тесно с разработчиками сотрудничаешь, - на фоні думок голос Савелія лунав наче через зняті навушники. - Я вот его только раз вблизи и видел. В первый день. Он что, подкатывает к тебе? 

- Якби ж то... - задумливо проговорила Мара, а потім, побачивши хитро примружені очі та зрозумівши, що щойно сказала, замахала руками. - Я не те мала на увазі! Я хотіла сказати, що в нас напружені стосунки. Він весь час до мене прискіпується, а мене це з себе виводить.

- Похоже на начало бурного романа... - не вгамовувався білорус.

- Не кажи дурниць. У того хлопця більше шансів запасти на мене... - махнула Марина кудись у бік, навіть не подивившись. З огляду на заповненість їдальні у вечірню годину, там безсумнівно був хлопець. - ...ніж в Куроди.

- Это судьба, - констатував Савелій, прослідкувавши поглядом в напрямку, куди махнула Петренко.

Марина також поглянула в той бік. До них наближувався похмурий Курода Такеші. Дівчина мимоволі втисла голову, хапаючи підлокітники візка. Чомусь їй здалося, що її зараз знову намагатимуться витрясти з крісла.

- Комбава, - простяг чоловік руку білявому, який враз підскочив, щойно директор підійшов.

- Комбава, - відповів на привітання білорус, хоч до того Марина жодного разу не чула з його вуст японських слів, наче він принципово їх не використовував, принаймні у спілкування з Саюрі.

- Доброго вечора, панно Петренко, - одразу ж звернувся він до Марини. - Ви вже закінчили вечеряти? 

- Ні, - буркнула Марина, демонстративно відламуючи малесенький шматочок тістечка ложкою та доправляючи його до рота.

- Добре. Я почекаю, - сів поряд японець та поклав передпліччя на стіл.

Савелій також сів, але більше не торохтів та не сміявся, а так само мовчки доїдав власний десерт. Директор не дивився на нього, власне здавалось, що він одразу ж поринув у якісь свої важливі думки, але час від часу зір фокусувався на Марині.

Тягнути кота за всім відоме місце довше дівчина не могла. Савелій вже давно закінчив та, вибачившись, пішов. Й десерт так не до речі скінчився. Курода не квапив її, тож розмова, напевне, була не термінова, проте важлива, бо він чекав, не дивлячись на пізній час. Мара в черговий раз поглянула на японця, він якраз знову поринув у свої думки. Привабливе чоловіче обличчя зараз не псувала зневага та злість, тож подивитись було на що. Чітко окреслені густі та не надто широкі брови, прямий невеликий ніс, високі вилиці на трохи витягнутому обличчі, незвично пухкі губи.

Зрештою довгі вії здригнулися, Курода кліпнув очима та перевів погляд на Петренко. Від несподіванки вона зніяковіла, але відвести погляд не змогла. Лишень, як рибка, відкривала та закривала рота, поки не змогла видавити з себе:

- Я все.

- Дуже добре, - кивнув Такеші та замість дівчини відніс її тацю.

Повернувшись, він взявся за ручки візка та повіз її знайомим маршрутом у свій офіс. Він знову замкнув двері. Так само присунув крісло, сівши навпроти.

- Марино, - він вперше звернувся до неї за ім'ям, - мені потрібна ваша допомога.

_______
* До завтра