Під веселий перестукіт тоненьких підборів Вероніка майже бігла вулицею. Час від часу в око впадали зацікавлені чоловічі погляди. Надмірна увага дратувала, але дівчина дуже не любила запізнюватися. Й те, що сьогодні це могло статися, зовсім не тішило.

Новина про похід до філармонії була, як грім серед ясного неба. У якості громовержця виступала бабуся Ніки - Лідія Іванівна, семидесяти шести річна авантюристка - яка і вручила квиток онуці, жаліючись на своє погане самопочуття.

Біля входу дівчину стійко очікував Денис - правнук бабусиної кращої подруги Стефанії Пилипівни. Він трохи винувато посміхнувся, вітаючи давню знайому. Ці літні інтриганки вже не раз зіштовхують їх разом в надії на те, що між молодими людьми розгориться полум'я істинної любові.

Але сподіванням бабусь не судилося збутися. Денис був давно і безнадійно закоханий. Те, що почуття не знайшли відлуння у серці коханої, його ані трохи не бентежило і навіть влаштовувало. Ніка спершу історією хлопця гостро переймалася, поважала його за стійкість і завзятість. Але, поспілкувавшись з Денисом деякий час, зрозуміла, що це просто упертість і лінь.

У хол філармонії вони увійшли вчасно, здали верхній одяг в гардероб і трохи побродили просторими коридорами, розважаючи один одного останніми новинами і наріканнями на невгамовних старушенцій.

Нарешті, продзвенів третій дзвоник, і всі поспішили зайняти свої місця в залі. Ще кілька хвилин провели в обговоренні оздоблення камерного залу, в якому їм сьогодні належало насолодитися творами самого Бетховена.

Ані Денис, ані Вероніка не були завзятими любителями класичної музики, але, завдяки втручанню відомих свах, час від часу відвідували подібні заходи. Тож без особливого інтересу прослухавши розлогий вступ концертмейстера, Ніка зааплодувала музикантам, що, вітаючись, піднялися зі своїх місць.

Оркестр був досить молодий, тільки барабанщику на вигляд було близько сорока, вік решти учасників, мабуть, коливався біля тридцяти.

Тим часом, концертмейстер продовжував свою промову, оголошуючи назву твору і представляючи диригента. Останні слова і новий вибух оплесків, й за ним завмерла гостра тиша передчуття.

Вероніка вже давно забула про свого супутника, відкинулася на спинку крісла і приготувалася віддатися хвилям чарівної музики, щоб забути й про решту світу.

І музика підхопила й понесла. Дівчина із задоволенням вслухалась у вібрації у власному тілі, викликані ледь вловимими басами, і в мурашки на шкірі від хвилюючих трелей скрипок, і в захват від гучного вибуху труб. Звуки розбурхували, приносячи незрозуміле задоволення, і це було неймовірно. В черговий раз дівчина погоджувалась з істиною, що жоден запис й порівнювати не можна з живим концертом.

І все ж в якийсь момент їй набридло вслухатися в себе, захотілося уважніше розглянути те, що відбувалося на сцені. Звичка спостерігати і вбирати світ, що оточує, до п'ятого курсу акторського факультету намертво закарбувалась у свідомості.

Але, щойно вона подивилась на сцену, в очі вдарив сонячний зайчик. Невдоволено скривившись, дівчина огледіла простір в пошуках подразника. Виявилося, що це відблиск від досить великого і, судячи з усього, дорогого годинника на зап'ястку одного з музикантів.

Пробуркотівши про себе, що непогано було б знімати перед концертом речі, які можуть відволікати слухачів, Вероніка знову перевела погляд, розглядаючи відточену роботу рук скрипалів і розслаблених, злегка сміхотливих, трубачів. Трохи зависла, спостерігаючи за диригентом. А подивитися було на що. Чоловік бадьоро підстрибував, різко присідав і активно розмахував руками. Відверто кажучи, такого харизматичного і активного "володаря всього оркестру" дівчина ще не бачила.

Ось так, в спостереженні за дійством на сцені, а також в спробах не дивитися на дратівливий відблиск, пройшла перша половина концерту. Концертмейстер оголосив півгодинний антракт, і Дьоня зовсім зажурився.

- Ти знаєш, я, мабуть, піду. Мені ще деякі справи потрібно по роботі завершити. Бувай...

Вероніка знизала плечима і попрощалася. Було трохи прикро, що "друг по нещастю" кидає її, але вмовляти лишитися не стала. Зрештою, справжніми друзями вони не були.

Під час антракту вона вирішила трохи пройтися залами філармонії. Прогулянка привела в кімнату з гучною назвою "Музей". Досить велике приміщення не виглядало порожнім через безліч експонатів, які були виставлені тут. До того ж оздоблення темно-коричневим, бордовим та сірим кольорами виглядало похмуро. Пройшлася уздовж зображень місцевих зірок. Перші з них були намальованими портретами, потім фотографії від чорно-білих до сучасних. Пороздивлялася музичні інструменти, натиснула пальчиком на клавішу розмальованого піаніно.

Озирнулась довкола та зрозуміла, що в залі знаходиться геть сама - ані доглядача, ані відвідувачів, нікого.

Раптом увагу привернула невелика ніша в кінці залу. Там, наполовину прикритий важкою шторою, стояв низький дерев'яний пюпітр на вигнутих різьблених ніжках. На ньому лежали пожовклі листки з нотами. Назву твору ніяк не вдавалося розгледіти. Ніка схилилася, намагаючись роздивитися незрозумілий напис латиницею.

В той самий час двері в зал різко грюкнули, закриваючись. Дівчина випросталась і озирнулася на звук. Висока брюнетка у довгій чорній з блискітками сукні, що принадливо обтягувала статуру, всім тілом горнулася до свого партнера, притискаючи його до дверей й жадібно присмокталась поцілунком. Вероніка тихо охнула і зникла за завісою. Неочікувано ставши свідком чужої пристрасті, дівчина дуже зніяковіла. Ймовірно слід вийти і дати про себе знати, але вона не наважилася і... не встигла.

- Годі, - почувся холодний низький голос. - На мене це більше не діє.

- А так? - хрипко видихнула жінка.

- Ну, ти ... - рикнув чоловік. - У мене концерт.

- У нас ще цілих п'ятнадцять хвилин, - голосно прошепотіла незнайомка.

І до Вероніки долинув тихий жіночий стогін. Довше чекати вона не збиралася, ще не вистачало слухати чиїсь поцілунки. Дівчина і так почула більше, ніж хотіла.

Проте, рішуче відсунувши завісу, Вероніка завмерла. Брюнетка стояла на колінах, й те, що вона робила при цьому, не викликало сумніву. Та найгірше те, що чоловік одразу ж звернув увагу на відкинуту завісу.

Секундне здивування в очах брюнета миттєво випарувалося, і він зненацька посміхнувся. Ніка закрила обличчя руками і знову пірнула у свою схованку. Притулившись до стіни, вона закрила очі і вуха, намагаючись абстрагуватися від того, що зараз творилося в залі. Несподівано для самої себе відчула збудження і тепер неймовірно соромилася цього.

Скільки точно пройшло часу Вероніка не знала. З прострації вивів потрійний дзвінок десь над головою, що запрошував глядачів до зали. Дівчина обережно визирнула з-за завіси, в приміщенні було порожньо і тихо.

Серйозно розмірковуючи над тим, щоб піти, вона все ж повернулася до концертної зали й пройшла на своє місце. Роздратовано подивилась на порожнє сусіднє крісло. Був би Денис в той момент поруч, вона б не потрапила в таке безглузде становище.

Тим часом музиканти повернулися на сцену. Концертмейстер намагався жартувати, щось розповідати про другу частину концерту, але думки Вероніки раз-у-раз поверталися в музей, щоки при цьому спалахували, а коліна мимоволі стискалися. "Схоже залишатися все ж таки не варто було", - з досадою подумала вона, похмуро спостерігаючи за музикантами, що займали свої місця.

Вона майже наважилась піти, аж раптом погляд зачепився за знайому статуру й одяг. Він вийшов на сцену останнім, коли концертмейстер вже описав наступний твір і готувався представляти соліста концерту.

Чоловік - брюнет з широкими плечима в чорних брюках і сорочці з глухо застебнутим комірцем, але без краватки чи метелика, - був тим, хто зовсім недавно приймав ласки від високої брюнетки. Між іншим, саме він був володарем годинника - джерела сонячного зайчика, який так дратував дівчину в першій частині.

Музикант жваво виніс на сцену додатковий стілець і пульт для соліста, а потім зайняв своє місце поряд з темно-коричневим контрабасом.

Спостерігаючи за чоловіком, Вероніка не помітила, як почалося виконання твору. Погляд розгублено блукав несподівано живим обличчям. Дотримуючись мелодії і чуйно стежачи за жестами диригента, він то ставав серйозним, то веселим, як пустотливий хлопчисько, то пристрасним.

Погляд чіплявся то за виразні чорні брови, то за рівний ніс на широкому вилицюватому обличчі. Охайна коротка борідка і чуттєвий рот.

У якийсь момент Вероніка злякалася, що її відверті розглядання можуть бути помічені і перевела погляд на руки музиканта. І після цього більше не могла відірватися від довгих пальців, що ковзали по грифу і притискали струни величезної скрипки.

- Ех, гарний контрабасист... - почувся гучний шепіт за спиною праворуч.

- Я б не відмовилась, щоб його руки так само пройшлися по моїм вигинам, - почулося у відповідь.

На секунду уявивши таку картину, Ніка зрозуміла, що вона теж була б зовсім не проти опинитися на місці величезного музичного інструменту.

У якийсь момент дівчині здалося, що чоловік помітив її пильний погляд і трохи схилившись поділився здогадкою з сусідом - високим блондином, який також грав на контрабасі. Блондин ковзнув поглядом в її бік і посміхнувся.

Щоб не звертати на себе увагу, яка, швидше за все, належала шанувальницям за її спиною, Вероніка знову почала досліджувати весь оркестр. Але погляд раз-у-раз мимоволі переміщувався на брюнета. Частково через годинник, що так само виблискував, але й цікавість грала свою роль.

Щоб не зізнаватися навіть самій собі в тому, що чоловік їй сподобався, Ніка також намагалася розглядати його сусіда. Однак рухи блондина не викликали і дещиці тих почуттів, що вирували при спогляданні брюнета. Не було схоже, що білявий пестить свій інструмент. Обличчя було спокійно-нудьгуючим, а іноді зосередженим, але зовсім не на рухах диригента, а на... Вероніці?

І в той момент, коли блондин хитро посміхнувся, дівчина зрозуміла, що її впізнали, що про неї розповіли і тепер насміхаються. Хвиля обурення прокотилася тілом. Чому над нею? Хіба це вона займалася непотребством в громадському місці?

Хоча насправді найбільшою прикрістю для дівчини зараз було те, що чоловік, який зайняв всю увагу, більше жодного разу так і не глянув у її бік.