Кілька днів Вероніка чесно відбувала домашній арешт. За цей час вона виходила з дому лише щоб завершити всі справи в академії та забрати документи. Перерва дала їй можливість перевести дух та подумати про подальше життя. Не сказати, щоб вона щось путнє вигадала, але думки перестали скакати як блохи на дохлій курці, й спокій потроху знову став нормальним станом.

На відміну від дівчини, Трунов важко переживав розлуку зі своєю партнеркою та цілодобово закидав її повідомленнями та дзвінками. На парах став неуважний, люто гарчав на тих, хто намагався спитати, куди поділася Вероніка.

Павло також сумував, часто дзвонив та постійно поривався приїхати, але дівчина попросила його почекати. Тим паче, що йому самому належало розібратися з різкими перестановками у житті.

Короленко тішився тим, що Наталя зникла з поля зору та не набридала йому своїми зазіханнями. Це одночасно хвилювало та змушувало радіти. Проте радіти довелося недовго. Тінь сталкерши переслідувала замість неї самої. Звертаючись до знайомих у спробах влаштуватися на роботу, Короленко всюди натикався на глуху стіну. Ніхто не горів бажанням підписувати з ним трудовий договір. Дехто обходився відмовками, а хтось відверто казав, що йому загрожували неприємностями, якщо матиме справи з Короленком.

Після чергових поневірянь музикант сидів на високому стільчаку у своєму кабінеті та розмірковував над тим, до кого ще може звернутися, коли телефон в його руках ожив сам.

Дзвонила Вероніка. Здивування враз перемінилося на стурбованість. Дівчина ніколи не дзвонила сама. Навпаки, останнім часом все частіше просила бути більш стриманим та не набридати.

- Щось трапилось? - замість привітання запитав чоловік.

- Привіт і тобі. В мене все добре, а в тебе? - підкреслено спокійно відповіла Ніка.

- Бувало й краще, - хмикнув Павло, але швидко схаменувся: - Та не звертай уваги, просто втомився трохи.

- Вільний увечері?

- Для тебе я завжди вільний, крихітко, - спробував пожартувати чоловік, але дівчина навіть не хмикнула.

- Добре. Тоді приходь сьогодні до мене. Батьки приїхали, хочуть з тобою познайомитися… та поговорити.

- Несподівано… - нарешті став зрозумілим незвично холодний тон розмови Ніки.

- Для мене також. Вони щойно приїхали та вже за день поїдуть, - пролунала трохи вільніша відповідь.

- Отже розмова серйозна намічається, - Короленко від хвилювання  прочистив горло.

Зазвичай він почувався впевнено у будь яких умовах. Він талановитий музикант, самодостатня особистість. Від батьків з'їхав ще з часів навчання, на відміну від свого старшого брата, який переїхав тільки коли зміг придбати власне житло. Павло звик вирішувати свої проблеми самостійно. Але ситуація, в якій він опинився зараз… Вперше за майже шість років він лишився без будь-якого заробітку. І якщо справи підуть так й надалі, то залишиться й без житла.

- Не хвилюйся, батьки в мене нормальні, - раптом швидко зашепотіла Ніка. - Найстрашніше ти пережив, коли зустрівся з бабунею.

- Я тоді не був у такій дупі, крихітко, - зрештою пожалівся чоловік. - Тепер навіть не знаю. Навіщо тобі така халепа, як я? Й батьки твої вирішать так само. Й я їх не засуджуватиму за це.

- Що трапилось за той час, що ми не бачились? - насторожилась дівчина.

- Нічого не трапилось. Зовсім. А хотілося б знайти роботу. Хоч якусь…

Вероніка хотіла запевнити Павла в тому, що нічого страшного не сталося, але після розмови з батьком точно знала, що статус безробітного у її хлопця татуся не просто засмутить, а розлютить. У розмові по телефону він чітко дав зрозуміти, що вважає Короленка альфонсом, який присмоктався до багатійки, а потім, коли підвернулося молоде та дурне дівчисько, що ще й саме повисло на ньому, він вирішив скористатися цим.

- Ми щось вигадаємо, - спробувала втішити чи то чоловіка, чи то саму себе.

- До вечора? - в голосі Короленка заплескався сарказм. - Гаразд, не переймайся. Я готовий до усього. Нехай мене навіть стусанами потім виженуть, я прийду.

***

День був по весняному теплий, й хоча вже сутеніло, мороз не спішив вкривати калюжі крихкою кригою. Павло приїхав трохи раніше й тепер ходив перед дверима до під'їзду з боку в бік. Заспокоїтися виходило погано. Ба, зовсім не виходило.

Лідія Іванівна, що часто вела спостереження з вікна кухні, помітила, як бігає чорна тінь під їхніми вікнами.

- Нікусік, "твій" вже тут та чогось не заходить, - вигукнула углиб квартири.

- Настращали, ось і не заходить, - з усмішкою замість доньки відповіла Тома, а Вероніка, що вже також вискочила на кухню, набрала номер Павла.

- Тебе помітили, тож опиратися марно, - глибоко зітхнувши, сказала вона у слухавку.

- Я не збирався опиратися, просто вирішив, що прийшов зарано, - спробував виправдатися гість, бо й справді до назначеного часу було ще хвилин двадцять.

- Не переймайся через це. Батьки чекають з самого ранку.

- Ото ти мене заспокоїла. Гаразд, відчиняй.

Вероніка не стала чекати дзвінка у двері та відчинила їх. На порозі стояв Короленко. Тільки побачивши чоловіка, вона зрозуміла, як скучила за ним. А в Павла затремтіли пальці, так хотів він доторкнутися до ніжної шкіри та відчути тендітну фігурку у своїх обіймах. На мить їм стало байдуже, що відбувається довкола. Павло зробив крок до квартири та притиснув дівчину до себе. Але скоро відсторонився, розуміючи, що недобре вийде, якщо крім Вероніки, його зараз зустрічає ще хтось.

На щастя все старше покоління вирішило дочекатися гостя у вітальні, тож закоханим ніхто не заважав. Павло подивився на свою дівчину вже спокійніше, а вона потопала у вирах його чорних очей. Ще ніколи Ніка не відчувала такого потягу. Мабуть, правий був батько, називаючи її дурним дівчиськом.

- Зачекай ще хвильку, - попросила вона зариваючись у цупку тканину на його грудях. - Я не хочу так просто тебе відпускати.

- Дівчинко, ти знову граєшся зі мною? - глухо спитав Короленко, але не ворухнувся. - Раптом хтось вийде.

Трохи повагавшись, Вероніка відсторонилася. Вона не боялася що хтось і справді вийде, адже якщо гостя не пішли привітати в ту саму мить, коли він увійшов, то тепер точно не будуть втручатися. Проте змушувати Пашу турбуватися вона не хотіла. Почекала поки він зніме верхній одяг та взуття та провела до чаювання, яке сьогодні могло перетворитися у пиятику, судячи з настрою Миколи Степановича, що ще зранку підготував пару пляшок.

Батько дівчини зустрів новоприбулого з настороженістю. Людиною він був практичною діловою, але й до творчості також ставився з повагою, тому Ніка навіть уявлення не мала, у що виллється ця вечеря.

- Ти ж не за кермом сьогодні, Павло? - після взаємного знайомства та привітань спитав Микола Степанович.

- Ні. В мене немає автівки, - чесно відповів Короленко, а батько Ніки кивнув та налив у чарку горілку, продовжуючи дивитися на молодого чоловіка та спонукаючи його розповідати далі. - Я надаю перевагу пішим прогулянкам, це дозволяє тримати себе в формі. Якщо ж поспішаю, таксі та метро допоможуть.

- У великому місті пішки не набігаєшся, - вступила у розмову Тамара Олексіївна, після того, як чоловіки випили,  та похитала головою. - Візьми ось цей салат й помідорчик.

- Дякую... А я зазвичай не кваплюся, щоб бігати, - і це була правда, до роботи він діставався хвилин сорок своїм звичних ходом. - Хоча зараз мабуть доведеться звички міняти.

- До речі про це. Я так зрозумів, що до роботи в сфері музики тобі зараз зась. То що плануєш робити далі?

- Я б хотів переїхати до іншого міста, - чергова пряма відповідь була добре сприйнята батьками, доньчин наречений не намагався хитрувати, отже нічого не приховував, - але Вероніка не хоче їхати. Тому я навіть не знаю, доведеться шукати щось інше…

Допит продовжувався весь вечір. Павлові довелося розповідати не лише про себе, а й про свою сім'ю, про стосунки, що пов'язують його з Труновим, про друзів та знайомих музикантів та ще багато про що. З кожною випитою чаркою розповідь ставала ще більш відвертою.

У той самий час батько Вероніки також відчув потребу висловитися. Він розповів молодому чоловікові про свої страхи щодо доньки, натомість отримав палкі запевнення, в тому, що дівчина жодного разу в своєму житті не пошкодує про те, що довірилася Короленкові, так само як і її батьки.

Мати Ніки майже не насідала на можливого зятя. Хоч вона й вважала його занадто дорослим для своєї доньки, але великої проблеми в цьому не бачила. Лише висловила свою думку, а потім відійшла на другий план спостерігача.

Загалом вечеря пройшла досить добре. Вероніка здебільшого мовчала, спостерігаючи за чоловіками. Про себе відмітила, що вони в чомусь невловимо схожі. Невже то правда, що жінки несвідомо обирають собі пару схожу на батька?

Вероніка вирішила провести гостя до дверей під'їзду й натягла на домашню сукню теплу куртку.

- Ти чудово впорався, - вона дзвінко цьомнула свого хлопця у щоку.

Скориставшись можливістю, чоловік охопив дівочий стан руками та вихопив вже не дружній, а справжній палкий поцілунок.

- Залишилося познайомитися з моїми батьками та можна справляти весілля, - всміхаючись заглядав у вічі своєї олениці чорнявий.

- Та ми ж знайомі, - відповіла Вероніка, хоч насправді й не дуже добре пригадувала, як ті виглядають.

- Ні, тоді ти приходила, як подруга Андрюхи. А я хочу представити тебе своєю дівчиною, - впевнено кивнув Короленко й знову припав до пухкеньких губ.

- Мені здається про весілля думати зарано, - обережно пригладжуючи комір чоловічого плащу, сказала дівчина.

- Я пожартував, а ти одразу ж лякатися. Я не збирався освідчуватися, - засміявся чоловік, про себе думаючи: "Принаймні не тут та ще й без каблучки".

- То ти не хочеш одружитися зі мною? - обурилась Ніка, хоч хвилину назад сама відмовляла від поспішного кроку.

- Не перекручуй, мала халепо. Я такого не казав, - начебто розлючено насупився чоловік.

Та не встигла Вероніка щось сказати, як її рота знову закрили поцілунком. За мить вона забула, що збиралася казати. Ба, навіть забула, що взагалі може говорити або навіть дихати без подиху коханого. Обійми ставали все гарячішими, а пестощі відвертішими, поки дівчина не відчула під своїми пальцями м'яку шкіру, а на власній спині пекучі пальці коханця. Вона сіпнулася, й Павло одразу ж відсторонився.

- Я скучив за тобою, дівчинко, - хрипко сказав він очевидне, витяг маленькі долоні з-під свого одягу та поцілував кінчики пальців.