23. Доросле життя Струни твоєї душі

23. Доросле життя

Вероніка розставляла маленькі чобітки на полиці в магазині дитячого одягу та взуття, коли в кишені відчайдушно завібрував телефон. Тихенько прослизнувши поміж стендів та не втрапивши в око жодному покупцеві, щоб її ненароком щось не спитали, дівчина вийшла через службове приміщення до чорного входу. Потім дістала телефон, який до того часу стрибати вже перестав, та передзвонила.

- Вітаю, дорогенька! Ви ще пам'ятаєте свою стару нудну викладачку? - озвалася пані Рубінштейн після першого гудка.

- Фаїно Грішевно, не кажіть дурниць. Я ніколи Вас не забуду. Тим паче, що з часу нашої останньої зустрічі пройшло трохи більше трьох тижнів.

- Це майже місяць, а місяць - це цілий цикл. Не мені Вам розказувати про жінок та цикли. Як ся маєте? Відпочили? Готові до нових звершень? Роботу не шукаєте?

- Не так активно, як би хотілося, - видихнула Ніка, маючи на увазі акторську кар’єру, - але шукаю. Поки що знайшла себе у ролі консультанта в магазині дитячого взуття.

- Непогана роль. Але не раджу Вам затримуватись там надовго, - несподівано серйозно відповіла на жарт викладачка. Вона чудово розуміла іронію та сарказм, але цього разу вирішила не звертати на них жодної уваги. - Торгівля вбиває творчу натуру, душить своєю рацією та меркантильністю. Краще вже роль прибиральниці. Ось де розкриваються потенціали… та я не про те…

- Ви маєте, що мені сказати? - уточнила Вероніка, бо колишня наставниця притихла.

- Ще б пак! - знову наче ввімкнувся голос у слухавці. - Інакше не набридала б. Знайомий одного з моїх колишніх учнів приїхав до міста, щоб заснувати театр. Сама того юнака я не знаю, але говорила з ним. Персона творча, хоч і темна, тож я порекомендувала вас у якості стажерки.

- Творча - то є добре, в от темна… - зараз в юної акторки все, що уособлювало таємничість, а саме це мала на увазі колишня кураторка, викликало побоювання щодо можливої помсти високої брюнетки.

- Просто тримайтеся на відстані, - відмахнулася від перестороги пані Рубінштейн.

- Це буде важко, якщо я його підлеглою стану, - зауважила Ніка.

- А хіба ви підкоритесь тільки ставши підлеглою? Я була кращої думки про вас, - фиркнула на останок жінка так наче ті слова були найбільшим розчаруванням її життя.

- З ролі вийти не можу, - зітхнула дівчина, з усієї сили намагаючись повернути собі душевний спокій. - Ще трохи й вибачатися почну.

- Це нечувано! - вибухнула Фаїна Грішевна. - Негайно припиніть! Все, я надсилаю вам координати. Треба рятувати ваш талант.

Вероніка усміхнулася ширше, коли зв'язок з її невгамовною майстринею перервався. За мить пролунав сигнал повідомлення, й дівчина відкрила візитівку. Шалий Кирило Валерійович, директор театру “Доросле життя”, мав кілька телефонів різних операторів, посилання на сторінку у соціальній мережі та електронну пошту - максимально відкрита людина. Ніка подивилася профіль та офіційну сторінку театру. Наче все було добре.

І хоч слова майстрині про “темність” натури директора не давала спокою, дівчина дуже скоро набрала його номер, розказала про попереднє знайомство та напросилася на співбесіду.

Пан Шалий одразу ж пригадав свою обіцянку та запевнив, що візьме дівчину помічницею у свою театральну студію навіть без співбесіди. Стати до роботи, зі слів директора, вона могла щойно звільниться з попереднього місця.

Проте дівчина не поспішала стрімголов скористатися вигідною пропозицією, навіть не зважаючи на те, що в магазині вона поки що стажувалася безкоштовно. Амбітна особа мріяла про посаду акторки, а зовсім не помічниці в театральній студії, тож спершу все ж вирішила поспілкуватися з Кирилом Валерійовичем особисто та з'ясувати можливості професійного зростання. Домовилась про зустріч наступного дня та, цілком задоволена своїм діловим хистом, повернулася до полиць і різнокольорового маленького взуття.

Робочий день після проведених перемовин скінчився несподівано швидко. І Ніка вирішила навідатися до свого коханого перш ніж поспішити додому. Проте зробити Павлові сюрприз не вийшло, бо він сам несподівано прийшов її зустріти.

- Привіт, - чоловік притиснув струнку статуру до себе, - я скучив, - й ніжно поцілував дівочі губи.

- Привіт, о це так несподіванка. Роби так щодня, - хитро стрельнула вічками Вероніка, щільніше притискаючись до цупкої тканини плаща.

- В мене новина. Я знайшов роботу, - хоч на обличчі чоловіка грала легка посмішка, в очах радості не було зовсім.

- Справді? Вітаю, - щиро, але трохи невпевнено, всміхнулась дівчина. - В мене також є пропозиція, завтра піду на співбесіду.

- Шкода лишень, що на контрабасі відтепер гратиму лише вдома, - смуток нарешті переповз й на обличчя.

- Робота не пов'язана з музикою?

- Пов'язана, - якось аж занадто хмуро видихнув Короленко.

Ніка вирішила поки що не акцентувати увагу на поганих думках.

- Не переймайся, - спробувала втішити коханого. - Я також спершу до магазину пішла, та ось мені вже запропонували посаду в театральній студії. Нехай поки що не акторську, але я збираюся поборотися за своє.

- В тебе ще купа часу, щоб домогтися свого, - Павло притис дівчину за талію, ніжно всміхаючись. Яка ж вона все ж таки мила в своїй безпосередності.

- А в тебе хіба ні? - брівки здивовано поповзли по лобі.

- Я не про те... Ходімо вже. Я дуже скучив, - зазивно посміхнувся та пограв бровами чоловік.

Вероніка сором'язливо опустила очі та кивнула. Іноді вона була цілковито відвертою, навіть розпусною, а іноді ось так ніяковіла від звичайнісіньких слів. Короленка буквально з розуму зводила така непостійність, наче в тій тендітній фігурці, що він тримав в своїх руках, перебувало принаймні кілька абсолютно несхожих жінок. Він обожнював за це свою маленьку акторку та постійно провокував, намагаючись віднайти все нові емоції.

***

Ніка ввійшла, попередньо постукавши у двері, та опинилася у досить просторому приміщенні, що зараз більше нагадувало склад через велику кількість коробок та абияк зсунутих меблів. За одним з столів троє людей щось жваво обговорювали, поки їх не перервали.

- Доброго дня! Мене звуть Коваленко Вероніка. Я до Вас на співбесіду.

На зустріч гості вийшов високий русявий чоловік.

- Вітаю, - засяяла усмішка рівнесеньким рядом білосніжних зубів, та довгі теплі пальці обхопили простягнену долоньку. - В нас невелика різниця у віці, тож пропоную одразу ж звертатися на "ти" та на ім'я.

- Я не проти...

- Чудово, - кивнув Кирило та, не даючи дівчині оговтатись, одразу ж перейшов до справи: - Отже, Вероніко, я розумію, що ти хотіла б дечого іншого, але я дію суто зі своїх меркантильних інтересів: я не встигаю поратися з усіма справами, тому мені просто необхідна помічниця. Фаїна Грішевна запевнила мене у тому, що ти не лише талановита актриса, а й дуже сумлінна та відповідальна людина. Тому, на жаль, поки що я планую скористатися тими рисами, які мені необхідні.

В цю мить Вероніка зрозуміла, що їй буде дуже просто працювати з цією людиною. Тепер вона зрозуміла, про що говорила майстриня. Він був не стільки актор, скільки бізнесмен. Й у зв'язку з цим мав доволі важкий (темний) характер. Він з тих людей, з якими ти або одразу знаходиш спільну мову, або через кілька днів ненавидиш від усього серця. Проте відвертість, з якою Кирило визнавав це, була йому тільки в плюс.

Пан Шалий познайомив нову співробітницю, як він вже її охрестив, з рештою присутніх у кімнаті: із своєю дружиною, а за сумісництвом провідною актрисою, Аллою та зі своїм другом, також актором, Олександром Піддубним. Ревнощів або іншого негативу сенсори дівчини в цих людях не вловили, тож вона щиро раділа, що стане частиною цього невеличкого колективу. Погодилась на роботу, не вагаючись, після п'яти хвилин розмови з усією компанією.

Й майже одразу пошкодувала про це, тому що новоявлений шеф одразу ж без попередніх роз'яснень та довгих розмов завантажив її роботою по саму маківку. Проте, виповзаючи ввечері на вулицю, Ніка відчувала якесь незрозуміле задоволення, неначе вона доєдналась до чогось надзвичайного.

До речі, це саме так і було, бо ж молода акторка приймала участь у народженні нового театру.

Одразу після роботи новоявлений офіс-менеджер поспішила до свого коханого. Так вийшло, що офіс театральної студії знаходився недалеко від того місця, де мешкав Короленко, тому вже на півдороги в дівчини виникла чудова ідея переїхати жити до Павла. Залишалося з'ясувати, як поставиться до цього чоловік. А також повідомити батьків та бабусю. Звичайно старенька засмутиться, але Ніка була впевнена, що зрозуміє.

Але сюрприз не вдався: коли Вероніка подзвонила у двері квартири, їй ніхто не відкрив. Тільки зараз дівчина згадала, що Паша вчора розповідав про свою нову роботу. Навіть казав, що судячи з усього, вдома буде близько восьмої. Залишалося щонайменше півгодини, коханий вже мав бути у дорозі додому, тож було прийнято рішення почекати та все ж влаштувати сюрприз, зустрівши його біля дверей у квартиру.

Ніка притулилася спиною до поруччя та від нічого робити почала переписуватися зі своїм колишнім партнером. Трунов вже був геть п'яний судячи з якості текстів, що надсилав він їй у месенджері. Жалівся, що неймовірно скучив за своєю половиною та поривався приїхати до неї. Проте, дізнавшись, що дівчина чекає на його кузена, змінив рішення: побажав гарненько повідпочивати та зник.

Вероніка розуміла, що хлопця просто душать ревнощі, але допомогти другові, на жаль не могла. Вона глибоко зітхнула та підняла голову, якраз вчасно, щоб зустрітися поглядом зі здивованим чоловіком, який вийшов з ліфта.

- Данило? - дівчина високо звела брови. - Що ти тут робиш?

- Можу спитати в тебе те саме, - привітно всміхнувся чоловік. - Давно не бачилися. Вибач, все не було часу подзвонити, хоч я й обіцяв.

- Нічого, я й сама не дзвонила, - трохи розгублено відповіла Ніка, насправді вона й думати про це знайомство забула.

- Судячи з твоєї реакції ти, все ж таки, не до мене, - чи то питав, чи то стверджував Даня.

- А судячи з твоїх слів, ти тут мешкаєш, - щиро всміхнулась на жарт.

- Так. Ось моя квартира, - чоловік вказав на двері через одні від Короленкових. - Я знімаю її недавно.

- А я прийшла в гості до свого хлопця, але він ще не повернувся з роботи, - не бачила причин не відповісти майбутньому сусідові.

- Он воно що... - якось дивно зам'явся Данило. - Не змерзла? Може, почекаєш в мене?

- Ні. Він має ось-ось під'їхати.

- Ну, тоді не буду тебе компрометувати, - підморгнув хлопчина у смугастій шапці.

- Пф. Не вигадуй, - всміхнулась Вероніка знайомому, який махнув рукою та зник за дверима своєї квартири.

Щойно це сталося, двері ліфта знову поповзли у боки. Цього разу коробка привезла саме того, кого треба, а саме чорнявого музиканта, від одного погляду на якого у Вероніки в душі розвивалося тепле сонячне море.

24. Ламаючи крила

Коментарі