Жердєв відразу помітив дві стрункі фігурки на балконі. Незважаючи на те, що світло горіло тільки на сцені, і через софіти ряди, а тим більше балкон, були вкриті темрявою. Він не міг не побачити їх, бо раз у раз ковзав поглядом по дверях і рядах, чекаючи появи олениці Ніки.

Вероніка теж побачила чоловіка і ледь помітно здригнулася, коли він підморгнув. Але в той самий час ледь вловимо видихнула, розуміючи, що зустрітися поглядом їй доведеться тільки з ним. Короленка серед шести контрабасистів не було.

Втім, він міг затримуватися, як і диригент.

Аби не допустити більше думок щодо цього, дівчина заковзала поглядом оркестром. Деякі з музикантів вже починали нервувати, через що фразу* то одного то іншого інструменту підтримували інші. Тож мелодії то спалахували, то завмирали в загальній нерозбірливій какофонії.

Нарешті, з'явився диригент. Це був не той кучерявий живчик, до якого вже звикла Вероніка, що ставився до оркестру як до групи в дитсадку, яку треба контролювати, але обережно, з любов'ю, а статечний сивочолий чоловік. Навіть на репетицію він прийшов у бездоганному фраку. Його хода випромінювала гідність і навіть деяку зверхність.

Менше хвилини пішло на те, щоб оркестр припинив зайві рухи і завмер в очікуванні.

- Ми будемо йти від найменш відомих творів до розкручених, - прошепотіла Світлана.

- Добре, - кивнула у відповідь Вероніка і приготувалася сприймати, намагаючись не думати про те, чому в цьому оркестрі так і не з'явився Короленко.

Це з легкістю вдалося вже під час першого твору. Музика огорнула, підхопила і понесла. Втім, такі відчуття викликав далеко не кожен твір. Деякі здавалися аж надто нудними, одноманітними. Інші зовсім вже незвичними, з різкими переходами від одного настрою до іншого.

Про всі свої думки Ніка одразу розповідала концертмейстерові і Сивому, який непомітно перемістився ближче до дівчат. Світланка робила відмітки в своєму щоденнику; на Миколу В'ячеславовича Вероніка намагалася не дивитися, тому могла лише здогадуватися про його реакції.

Диригент кілька разів влаштовував перерву, даючи музикантам можливість перевести дух. Але незважаючи на це після майже тригодинного прослуховування всі відчували себе так, як наче щойно виповзли з-під катка.

Навіть у Вероніки, яка, по суті, нічого не робила. Голова нагадувала дзвін - така ж важка і гуде.

- Думаю, на сьогодні досить, - піднявся зі свого місця Микола В'ячеславович під час чергової перерви. - Володимир Георгійович просто не знає втоми. Гадаю, час порадити йому зупинитися, поки він не загнав усіх нас в могилу.

Чоловік вийшов з балкона, а через кілька хвилин до диригента підійшла Єсенія Семенівна і м'яко, але наполегливо попросила його змилуватися над колективом, бо той не звик до таких навантажень. Чоловік у фраку окинув поглядом змучених музикантів і задоволено кивнув, подякував усім за хорошу роботу, не забувши зробити кілька зауважень наостанок, і зі спокійною душею розпустив зібрання.

Всі дружно зааплодували володарю всього оркестру, а потім стали потихеньку збиратися. Попереду багатьох з них чекав ще цілий концерт.

Ніка, так само під руку зі Свєтою, вийшла з балкона і попрямувала до кабінету концертмейстера. Там дівчата ще трохи пообговорювали найкращу послідовність творів для першого дня фестивалю, після чого вичавлена, як лимон, актриса попросилася додому. Розсміявшись, Світлана відпустила нещасну, а сама стала готуватись до робочого вечору.

Вероніка вирішила вийти через головний вхід, через який в філармонію вже підтягувалися відвідувачі майбутнього концерту - пишно вдягнені чоловіки й жінки. З якимось незрозумілим смутком пригадала, як, здається вже зовсім давно, бігла така сама ошатна послухати твори Бетховена.

Опинившись на вулиці, дівчина навіть не встигла вдихнути вогке прохолодне повітря, яке знову змінило нормальний січневий мороз, як гучний вигук "Ніка!" змусив обернутися її, а заразом ще кількох відвідувачів філармонії.

До неї не те щоб нісся, але досить швидко наближався блондинистий контрабасист. Чомусь відразу захотілося дати драла, але Вероніка силою волі змусила себе залишатися на місці. Їй тут ще кілька місяців працювати. Бігати весь цей час від Едуарда неможливо. Тож якщо він цілеспрямовано кличе її, тікати нерозумно.

Нарешті Жердєв підбіг і глибоко видихнув, намагаючись відхекатись, але очі, нікуди не подінешся, так само хитро посміхаються.

- Привіт, - нарешті вирівнявся він. - А я чекав на тебе біля заднього входу. Спасибі добра душа просвітила, що ти пішла через головний.

Ніка не стала уточнювати, хто був цією "доброю душею", але від щирого серця побажала тій людині доброго здоров'я.

- Добрий вечір. Навіщо ви мене чекали? - додала вона щирого подиву в голос, насправді ж здогад щодо того мала.

- Хотів запитати, де ти Могилу прикопала?

Дівчина розгубилася. Вона чекала якого завгодно питання, але тільки не такого. Чию могилу і де вона повинна була викопати, не зрозуміло. І здивування на її обличчі було настільки щире, що навіть Жердєв зглянувся і пояснив:

- "Куди Пашку поділа?" - питаю. Він після Нового року пропав, як і ти. Не інакше, разом десь пропали.

- То ти нічого не знаєш? - здивовано підняла брови Ніка. Від подиву вона навіть забула, що вирішила звертатися до нього виключно на "ви".

- Тож таки було? - розплився в широкій посмішці чеширского кота Ед. - Можеш не дякувати, але знай, що я пару слів за тебе замовив.

Зневажливий хмик, а не подяка, був відповіддю блондинові, після чого Вероніка різко розвернулася і попрямувала в бік зупинки, залишивши чоловіка дивуватися.

Невже Могила виявився настільки поганим коханцем, що дівчисько відразу охолола? Тоді цей недобитий романтик запросто міг образитись і звалити в туман. Жердєв похитав головою. Ні не може бути, тут щось інше. І він обов'язково повинен з'ясувати - що.

***

- Ти уявляєш який гад? - Наталя активно махала нарощеними віями, намагаючись змахнути злі сльози. - Виставив мене з дому, як якусь шавку, а потім і зовсім зник. Я хотіла дати йому можливість вибачитися, а він взяв і зник. Тепер навіть не знаю, що робити.

Лєна невизначено повела плечима і продовжила підшукувати найбільш вдалий ракурс для того, щоб закарбувати у телефоні незвичайне блюдо. Виглядав десерт дуже ефектно: на ніжно зеленій основі розсипалася фарбами справжня квіткова клумба, прикрашена парканчиком і чимось на зразок прапорців. Чудо з усіх ракурсів виглядало надзвичайно, але на фотографії чомусь виходило щось строкате і незрозуміле.

- Я взагалі не розумію, що ти знайшла в цьому своєму... музикантові. Краще б знайшла такого, як мій Ванечка, - нарешті удостоїла подругу відповіддю Лєна, задоволено ковзаючи по екрану. Вона намагалася зробити бездоганне зображення ще кращим, корегуючи його за допомогою фільтрів.

- Твій Ванечка схожий на Танечку, - фиркнула Наталя. - А Паша - справжній чоловік.

- Це Артурчик справжній чоловік, тому що утримує тебе, дурочку, - вагомо заявила Олена, відправляючи ложку з десертом в рот, і відразу ж скривилася. - Який жах! Як це можна їсти?

- Ніяк, - хмикнула Ната. - Ця страва не для того, щоб їсти, а щоб в інсту фоточки викладати.

Лєна не звернула увагу на кпин, а просто відсунула тарілку від себе, пригубивши напій з пухнастою піною з чашки. Світла думка крутилася на краю свідомості, але як донести її до впертої подруги, вона не знала.

- Туся, ось ти скажи, якщо б твій цей, - вона жестами показала, як ніби грає на скрипці, - покликав тебе заміж, ти б розлучилася?

- Пф. Скажеш теж...

- Отже, ну його. Нехай котиться калачиком.

- Ну не можу я просто так віддати його якійсь курві. Він мій, - вперто насупилась брюнетка.

- Чесне слово, ти з ним, як з валізою без ручки: і нести важко, і викинути шкода. Якщо така вперта, то нічого тут сирість розводити. Вже давно б його знайшла.

- А я знайшла, - плаксиво зойкнула Наталя. - Але він живе один і... і... я не знаю, що робити. Це я тут можу або хлопців направити, або на його оточення натиснути. А там... Що робити? Як його змусити повернутися?

Цього разу загрозою макіяжу стали сльози образи, але Лєночка мук подруги не оцінила. Важко зітхнула і глибокодумно прорекла:

- Кріпко ти його дістала...

***

Андрій відірвав голову від подушки і одним оком подивився на електронний годинник на стіні. Повідомлення о пів на сьому ранку міг послати йому тільки смертник. Хлопець підвівся на лікті і потягнув з тумбочки біля ліжка девайс. Побачене на екрані моментально вигнало залишки сну.

Павло Короленко: Андрюх, привіт. Ти не знаєш, що трапилося з Нікою?

Трунов зі швидкістю блискавки набрав відповідь.

Andrew Trunov: Ти при своєму розумі? Що з трапилося з ТОБОЮ? !!!

Павло Короленко: Мені потрібно було поїхати. Терміновий контракт.

Andrew Trunov: А ти міг повідомити про це ЇЙ?

Павло Короленко: Я написав їй. Все пояснив в повідомленні. Але вона не відповіла. Жодного разу.

Andrew Trunov: Вона твоє повідомлення не отримала.

Andrew Trunov: І мені було дуже не просто її втішити.

Павло Короленко: Втішити?

Andrew Trunov: Так, втішити. Змусити забути про тебе.

Павло Короленко: Як саме ти її втішав?

Ця фраза примусила Андрія посміхнутися, в ній було стільки стриманою люті, що хлопець не втримався від глузування.

Andrew Trunov: Упевнений, ти не захочеш знати подробиці ;)

Павло Короленко: Малий, якщо ти її торкнувся...

Andrew Trunov: Що ти мені зробиш? Тебе навіть в країні немає!

Andrew Trunov: Ось приїдеш, тоді поговоримо. Як в старі добрі часи, по-братньому.

Павло Короленко: Я не можу зараз приїхати.

Andrew Trunov: Нічого. Я почекаю. І Нікусік по тобі вже не сумує. Тож можеш не поспішати.

Павло Короленко: Просто дай мені її номер або передай, щоб вона в свій акаунт зайшла.

Andrew Trunov: Я не буду тобі нічого говорити, і їй нічого передам.

Andrew Trunov: Я взагалі хочу, щоб вона про тебе забула.

Andrew Trunov: Не наближайся більше до моєї дівчинки. Ти не виправдав довіри.

Andrew Trunov: Другий раз ту ж саму помилку я не зроблю.

Павло не відповів. Оскаженілий Трунов зіскочив з ліжка і, відкинувши телефон, взявся за ранкове тренування. Лють, що розливалася тілом, вимагала виходу.

Підвішена до стелі важка боксерська груша, загрозливо брязкаючи ланцюгами, відлітала від кулаків і ніг хлопця, обіцяючи повернути у відповідь важкий удар, якщо той, хто її бив, проґавить. Андрій скакав навколо груші, раз по раз згадуючи переписку, і уявляв, як замість снаряда вправляє мізки своєму недолугому кузенові.

Коли лють трохи спала, він раптом зрозумів, що даремно кляв брата. Павло не кинув Ніку, просто вийшло непорозуміння. Термінова робота, яка змусила його поїхати. І нехай брат, як завжди, повівся, як чортів егоїст, нікого не попередивши, але відмовлятися від дівчини не збирався.

Втім, це було слабким виправданням. Те, що необдумані вчинки Павла принесли біль його напарниці, аж ніякі виправдання не могли змінити. Тож через цю недбалість Короленкові доведеться заплатити.

"Е ні, Павлусю. За своє кохання тобі ще належить поборотися. Так просто цього разу ти її не отримаєш", - пообіцяв Андрій фантомному братові перед собою і пішов в душ.

_____________________

*Музична фраза в теорії музики — елемент музичної форми, невелика послідовність двох-трьох мотивів, що не виходять за межі відносно завершеної частини музичної теми.