Після того, як Трунов пішов стало зовсім тихо. Ані сплесків емоцій, ані вмовлянь, навіть пульс перестав гупати у скронях, здавалося, серце зупинило свою роботу. Тиша давила на мозок та викликала фізичний біль, тому чоловік взяв до рук інструмент. Останнім часом він брав його лише за необхідністю, на репетиції чи концерті. Він перестав грати для себе, для душі. Так було легше не думати про спотворене життя, так не було причин жалітися. Все як у всіх.

А тепер вже ні. Тепер це все просто не мало значення. Павло сів на високий стілець та притулив гриф до плеча, відчув приємну важкість контрабасу. Торкнувся гладенького боку інструменту, потім його цупких струн.

Мозолі на пальцях вже знову почали сходити, отже, якщо грати достатньо довго, буде боляче. От і добре. Як всередині так і зовні. Музикант з силою притис струни та вирвав перші звуки з душі свого інструменту, зі своєї душі. Низькі та різкі, вони відбивалися луною десь у області шлунку, поступово підіймаючись все вище. Вони захопили тіло, зводячи судомами м'язи, щелепи з силою стискалися від напруги та злості, що виривалась разом із музикою. Пройшло багато часу й Павло нарешті відчув нестерпний біль від зітертої шкіри. В ту ж мить він вихопив смичок й полилася моторошна та водночас хвилююча мелодія, яка пестила слух та змушувала мурашки бігати тілом.

Він випускав з душі пітьму. Й це допомагало, потроху ставало легше дихати та думати. Світ вже не видавався місцем одвічних мук.

Поринувши у мелодію всією душею, розчинившись у ній, Павло не помітив, як до кімнати ввійшла жінка та завмерла, не наважуючись підійти ближче. Вона тихенько стояла, спостерігаючи за рухами та мімікою чоловіка. Помітивши її, музикант відсахнувся від несподіванки:

- Ти? - звів брови до перенісся.

- Привіт, - сором'язливо усміхнулася та опустила очі долу Наталя. - Двері були відчинені. Вибач...

Неймовірна покора жінки здивувала навіть більше, ніж її випадкова поява. Адже Павло звик до того, що вона приходить тоді, коли він найбільш вразливий. А от до того, що при цьому вона сама виглядає невпевненою та збентеженою - ні.

- Що ти тут робиш? - у голосі не було роздратування, втім цікавості також не було. Просто питання, аби не мовчати.

- Я прийшла до тебе... - заламуючи пальці, відповіла жінка.

- Навіщо? - це витягання кожного слова вже почало дратувати.

Ната швидко вловила настрій чоловіка й заговорила вже сміливіше:

- Я вже казала, що хочу бути з тобою. По-справжньому. Жити з тобою в одному будинку, бути твоєю дружиною, народити тобі дітей... - вона замовчала, мовчала довго, але наступних питань не було. - Пробач мене за те, що я зробила, - хрипко промовила до чоловіка, бо ой як важко давалися їй вибачення. - Лють - поганий радник, а я тоді дуже сильно розлютилася. Я зрозуміла свої помилки й хотіла б їх виправити... Ми можемо поїхати. Туди, куди ти захочеш.

- Я не хочу нікуди їхати.

- Гаразд, - швидко погодилась брюнетка та зробила кілька кроків уперед. Те, що Павло одразу ж не відрікся від можливості бути разом, надихнуло та дало надію. - Ми залишимось.

Обличчя чоловіка дратівливо сіпнулося. Звичайне слово "ми" викликало відразу, як найпотворніша мерзота. Він не хотів "ми" з Наталею... Й взагалі ні з ким, окрім Вероніки.

- Наташ, я не люблю тебе, - втома знову лягла важкою ковдрою, він втомився повторювати це й заздалегідь знати відповідь.

- Нічого страшного, - несподівано м'яко усміхнулась жінка. - Кажуть же, що у парі один кохає, а інший дозволяє себе кохати. Це краще, ніж коли між чоловіком та жінкою взагалі нічого немає. Моєї любові вистачить на нас двох.

- Ти змінилася, - здивовано сказав Короленко. Наталя готова до жертов - така ж незвична й химерна, як Лохнеське чудовисько.

- Лише втративши, я зрозуміла, як жахливо поводилась з тобою. Як мучила тебе своєю жадібністю, як душила контролем. Тепер я зрозуміла свої помилки. Відтепер я прислухатимусь до твоїх бажань. Тобі буде дуже добре зі мною. Обіцяю. Тільки повернись.

Наталя зробила ще пару кроків та стала майже впритул. Тільки контрабас розділяв їхні тіла тепер. Вона заглядала у темні очі чоловіка з таким невиразним благанням, такою безмежною надією, що Павло не витримав та відвів погляд.

Колись він вже повірив цій жінці та багато разів пошкодував про це, опинившись під її нав'язливим контролем. Тепер вона обіцяла виправитись та стати йому дружиною, більше того, вона вже демонструвала покору, якої раніше в ній ніколи не було. Чи було це вдаваним чи справжнім її рішенням?

...Насправді не так уже це і важливо.

Павло встав з високого стільчака та поставив музичний інструмент на спеціальну підставку. Повернувся до жінки, що наче статуя завмерла на одному місці.

Тільки тепер він помітив, що сьогодні Наталя прийшла до нього навіть не вдягнувши підборів, які зазвичай робили з неї королеву, звеличуючи над іншими людьми. Не над Павлом, його зросту вистачало бути з нею на одному рівні. Але над більшістю, як, наприклад, над вже покійним чоловіком, Артуром.

Подивившись на Нату згори вниз, Короленко ледь помітно зітхнув та кивнув:

- Гаразд.

***

- Та де ж він? - збентежено поглянула на годинник на своєму смартфоні Вероніка, номер Павла був "поза зоною" й самого чоловіка не видно, хоча до цього часу він мав завершити всі свої справи. - Невже щось сталося?

Адже він вже давно дзвонив та просив зустріти. Білетерка сказала, що чоловік заходив ненадовго, а потім знов пішов. Бурхлива фантазія малювала найрізноманітніші варіанти розвитку подій, де з бідним Пашею траплялося безліч неприємностей. Від банально розлитої кави на одязі до серйозної автомобільної аварії.

- Ти про що? - вирвав з думок голос Піддубного. Чоловік несподівано опинився поруч та почув її.

- А? Мій хлопець вже мав прийти, але він чомусь затримується, - швидко відповіла Ніка, а потім збентежено пробурмотіла: - Ще й телефон не відповідає.

- То той чорнявий здоровань з чохлом за спиною твій хлопець? - зробив вигляд, що щось пригадує Олександр.

- Ти бачив його?

- Так, він нещодавно прийшов. Може він одразу пішов в зал?

- Але ж я просила його зайти перед виставою.

- До початку зовсім небагато часу. Думаю, він не схотів відволікати тебе. До речі, я з ним повністю згоден. Тобі треба заспокоїтись й зосередитись на своїй ролі.

- Мабуть, ти правий, - трохи засмучено кивнула Ніка, але таке пояснення було цілком логічним й не таким страшним, як її власне.

Хвилин за п'ять до початку, акторка не витримала та обережно визирнула з-за завіси у зал. У приміщенні, яке вміщувало щонайменше триста чоловік яскраво горіло світло. Всі вже розсілися на своїх місцях. Глядачі гуділи, як бджоли у вулику, з нетерпінням очікуючи початку вистави.

Коли у невеликій залі заповненій вщерть є вільне місце в самісінькому центрі третього ряду, то це кидається у вічі кожному. Вероніка також не могла не помітити цього. Тим паче, що сама вибирала найкраще місце для свого коханого, здвинувши трохи в бік навіть своїх рідних. Які, до речі, були на своїх місцях та трохи збентежено поглядали на пусте крісло поруч. Коли Лідія Іванівна щось обурено прокоментувала та відвернулась, серце дівчини стислося. Щось підказувало, що ані бабуся, ані батьки її хлопця сьогодні не бачили.

"Що ж трапилось? Він був, але пішов. Чому?" - заметушились думки у голові.

Аж раптом світло згасло. Ніка відсахнулась від завіси та поглянула назад. Актори для першої сцени вже були на своїх місцях. Всі, окрім неї.

Ян весело підморгнув дівчині й посміхнувся. Вийшло трохи кривувато, він все ще хвилювався, адже це була лише друга його вистава. Першу, поставлену учнями їхньої студії для своїх батьків, він відіграв неперевершено. Акторське серце допомогло йому повністю поринути в роль.

З Веронікою так само. Її акторське серце не стискається через негаразди під час гри на сцені, бо серце Вероніки в цей час завмирає, даючи можливість ожити героїні, яку вона грає. Наче душа іншої людини оселяється в тендітному тілі в цей час. Й це змушує глядачів повірити у те, що коїться на сцені, забути те, що вони знаходяться в театрі, повністю поринаючи в атмосферу розіграну задля їхньої втіхи.

Час промайнув непомітно, історія розіграна, всі карти відкриті. Щасливі та спустошені всміхалися актори глядачам. Раз-у-раз вклонялися, тримаючись за руки, із вдячністю приймаючи оплески, вигуки та квіти. Хвалили та поздоровляли одне одного.

Прем'єра вдалася. Так, наступного разу глядачів, скоріше за все, буде менше, але це звичне явище. Головне, що нова вистава народилася й була сприйнята дружньо та щиро.

Вероніка перевдяглася та вийшла до своїх рідних та друга уквітчана великими букетами та щирою радістю. Позитивні емоції, що переповнювали її зараз навіть притупили стурбованість через відсутність Павла.

В Андрія серце краялось, коли він уявляв, як скаже їй про вибрик Короленка. Але як інакше попередити, підвести розмову до потрібної теми він не знав. Проте варто було дочекатись поки Нікусені родичі привітають її та поїдуть собі додому. А поки посміхаємося та махаємо.

Тему Короленка та його відсутності, на щастя ніхто з родичів так і не підняв. Ніхто не хотів засмучувати натхнення дівчини після вистави. Вони розцілували свою дівчинку, наперебій нахвалюючи її гру та дивуючись тому, наскільки схожим на неї був молодий актор, який грав брата. Батько за перший самостійний дебют подарував симпатичну золоту підвіску, а мама кошик квітів. А потім швидко шепнула на вухо про схований у ньому подарунок від бабусі.

В цей момент в поле зору Вероніки втрапив Ян, вона цапнула хлопця та притягла до своїх. Лідія Іванівна знову дивувалась його незвичайній вроді, а Микола Степанович начебто суворо запитав у своєї дружини, чи не приховує вона від нього ще своїх дітей. Всі весело посміялися над жартом.

Через кілька хвилин Коваленки та Сафронова зазбиралися додому. Й невдовзі Ніка з Андрієм лишилися наодинці.

- Що з ним? - від несподіваної зміни у голосі подруги, Трунов здригнувся.

Він поглянув у обличчя, що зараз нагадувало порцелянову маску, жодної емоції не видно було на ньому. Так само й тіло нагадувало манекен або радше статую, яку прикрасили в честь якогось свята. Живе і неживе, де живим виглядали лише квіти.

- Він живий та здоровий... - розпочав свою розповідь чоловік й побачив як одразу ж пом'якшились риси жіночого обличчя, як полегшено опустилися плечі.

Однак ілюзій Вероніка не мала. Якщо Павло не прийшов не через травму, то трапилось щось, що увігнало клин у їхні стосунки.

- ...Але, - заохотила вона друга продовжувати далі.

- Але він вважає що має незаперечні докази твоєї зради, - видихнув Трунов та знизав плечима, бачачи як розширюються від здивування й без того великі очі його подруги.