Передсвітанкові сутінки м'яко огортали кімнату. На моєму животі, як і раніше, лежала долоня Майкла, зігріваючи голу шкіру. За цю ніч він зумів вилікувати мої рани й навіть поповнити резерв. Я не знаю, як так сталося і чому, але люди виявилися схожими на елійців набагато більше, ніж я передбачала. Вони любили інакше, не так, як ми. Але любили.

Обережно вибравшись з обіймів, я накинула на тіло білу футболку, не бажаючи витрачати сили на створення речей. Та й не моє це було. Мертві матерії піддавалися пальцям вкрай неохоче, доводилося витрачати багато ресурсів, які не варті того. Тихо зачинивши двері, я вийшла на коридор, а потім — на кухню. Електричний чайник саме закипав, видаючи страшні звуки. Він дзижчав і плювався пором, не даючи до себе підступитися. Цим ми з ним були схожі.

— Дякую, — пролунало позаду моєї спини. Елорія відсунула мене вбік, вимкнула цей страшний винахід людей і залила окропом дві чашки з чаєм, простягаючи мені одну з них. — Дякую за те, що повернули мені Дана та батька. Це багато коштувало.

— Вейн мені, як син. І...

— Не кличте його так, — перебила дівчина, заплющуючи очі. — Будь ласка.

— Ім'я нічого не змінює. Я дала йому життя і любитиму його вічність.

— Але ж ви не його мати. Як ви могли дати йому життя?

— Це довга історія... — зробивши кілька ковтків гарячого напою, я сіла на стілець і спробувала пояснити їй те, чого сама не розуміла до кінця. — На Еліосі, у мене було світило, пара, обранець, чоловік — клич, як завгодно. Ми завжди хотіли мати дитину, але небеса вирішили інакше. Анлайв любив цього хлопця і часто допомагав йому. Коли він помер, я знайшла Даніеля ледве живим і осушила океан, щоб оживити його. Я витратила весь свій резерв і навіть більше. Це дало свої плоди. Душа океану зробила його подібним до інших елійців, він зміг полюбити тебе.

— А...? — хотіла запитати Лора.

— Я не знаю, чому саме тебе. Можливо, ти теж несла в собі океан. Я не бачу чужих душ, так що відповісти не зможу.

На кухні повисла тиша. Губи обпалювала гаряча чашка, але я продовжувала торкатися її аби мовчати. Можливо любов Вейна і зробила цю дівчину однією з нас, але вона все одно залишалася людиною і це не можна було змінити. Приймати людей для мене залишалося складним.

Десь у вікні виднілися дерева. Дивлячись на них, мені хотілося торкнутися землі та поговорити з цим місцем. Подивитися, що воно пережило і чому виглядало таким занедбаним. Пролунали тихі кроки та скрип старого стільця. Колись він був тим самим живим деревом, мав коріння і вбирав сонячне проміння. А зараз... обставини зробили його мертвим, неживим. Якось і я стану такою ж. Земля зробить і мене людиноподібною, з їхніми звичками, звичаями та культурою. Колись, але не сьогодні.

Гнітючу тишу перервав голос Елорії:

— Мені досі важко повірити у все це. Ще недавно я була звичайною художницею, яка малювала маяки, а зараз... — замовкла вона на мить, підтягуючи ноги до грудей. Бліді пальці потерли скроні. — а зараз я вже не можу звати себе людиною. Мені не вистачає минулого. Того спокою, того безпечного миру та сестри.

— Ти сумуєш за нею? — спогад про Анлайва кольнув, викликаючи легкий смуток. Її почуття були мені знайомі. Від них неможливо було втекти.

— Я навіть не встигла з нею попрощатися... Спочатку зникнення Майкла, потім її смерть... Все це злилося в один нескінченний потік жалю.

— Чому ти не поговориш із нею, якщо настільки сумуєш? — дивлячись на напівпорожню чашку, мені було шкода, що Анлайв ніколи вже не поговорить зі мною.

— Вона померла.

— І що з того? — здивувалася я, розглядаючи її побілілі кістки на руках. — Люди... вічно забуваю, що у вас все інакше, — похитала головою. — Послухай, дівчинко, смерть ніколи не обриває зв'язку між душами. Поки ти її любиш, вона завжди залишається трохи вище твого серця. Це ази для елійців. Дан цього не вміє робити, але я можу відвести тебе.

— А мене? — спитав стривожений голос Майкла, який стояв у дверях і підслуховував нас весь цей час. Його очі ледь світилися зеленим, видаючи справжні почуття. – Я зможу її побачити?

— Зможеш.

І чому я не здогадалася раніше до цього? Мені здавалося, що подорож у світ душ була чимось повсякденним. Але я забула, що у людей все було влаштовано інакше. Вони не бачили та не відчували й половини того, що було дано елійцям від народження. Наче сліпі, вони навмання билися головами в чужі душі, намагаючись поєднати те, що апріорі було неможливо. М'яко стиснувши долоні Майкла і Лори, я потягла їх душі в інше місце, звичніше мені.

На цей раз Еліос не здавався настільки самотнім і неспокійним. Чорні хвилі м'яко переливались під моїми ногами, зігріваючи літньою водою. Поруч зі мною стояв схвильований Майкл, вдивляючись у горизонт, так само як я колись намагалася запам'ятати Землю. А ось Лора ніби була тут раніше. В її очах це читалося настільки очевидно, що мені захотілося запитати Вейна, як він зміг потрапити сюди? Невже той ритуал зробив із нього повноцінного елійця?

Ми блукали вздовж берега, але ніхто не повертався. Було дивно, адже, за словами Майкла, вона теж належала океану, нехай і в образі льоду. Крокуючи по вологій гальці, ми виглядали її в товщі води, але не було жодних слідів. Це було дивно. Адже вони любили її, я відчувала цей біль. Страх втрати.

Чорні гори перервали нам шлях. Вони височіли аж до неба і відбивали промені згасаючого Еліосу. Якийсь час я так і стояла, розглядаючи їхню шорстку поверхню, але не могла зрозуміти, що ж не так. А потім з'явилися вони — невисока мертвенно бліда дівчина з холодними очима і вище її на голову хлопець, подібний до валуна. Вони вийшли зі скель тримаючись за руку, бувши одним цілим. Такі молоді, але такі поранені. Особливо Рейна. Її життя було вкрите величезними тріщинами, наче скло. Безумство.

Я дивилася, як Майкл стискав її у своїх обіймах і не могла відвести погляду. Він розмовляв з дочкою, просив вибачення, пояснював і по-дитячому боявся відпустити хоч на мить. Такою була й Елорія. Вона стурбовано оглядала сестру, намагаючись повірити в побачене. Дивлячись на їхню родину, мені стало спокійніше. Цієї миті я відчувала, що не дарма пережила все це. Недаремно вижила. Не дарма осушила океан. Не дарма боролася із системою. Не дарма почала все з чистою душею.

Життя — той ще жах, але поки в ньому були люди, здатні так любити, воно мало сенс. Я мала сенс.