Спустошеність в'їлася в мою шкіру разом із залишками сонячного світла, яке ховалося за гілками. Попри появу перших птахів, ліс все одно здавався мертвим. Мої ноги ступали по згорілій траві, залитій водою, і з кожним кроком злість стихала. Відчуття повної виснаженості, яке настало після втечі, було незвичним. Воно вдарило по голові тільки зараз, за кілька метрів від входу. І хоч мізки розуміли, що це далеко не кінець, але тіло поважчало і розслабилося, притулившись до шорсткої поверхні скелі. Таким вже створили людський організм — він швидко звикав до змін. Мабуть, інопланетна кров цього ніяк не змінила.

Шелестіння вітру змінилося тихим звуком кроків. Мені навіть не довелося обертатися, бо я знала цю впевнену ходу. Єдине, чого я не знала — навіщо Рей вийшов назовні. Кроки стали гучніші та виразніші. Боковий зір вловив, як хлопець сів поруч і мовчки взяв мою долоню у свої руки.

— Вибач, я поводився, як козел. Мені було прикро, що ти закриваєшся від нас, — Рей тихо видихнув і нервово провів пальцями по моєму зап'ясті. Говорити будь-що не хотілося. — Я знаю Соулі з підліткового віку і дуже довгий час мені доводилося брати на себе відповідальність. Знаєш, чоловічу: захист, сила, опора. Мені завжди здавалося, що якщо вона беззаперечно слухатиметься і виконуватиме мої вказівки, то нічого поганого не станеться. Останні місяці довели, що я просто надто гордий бовдур, який звик все контролювати. Вибач.

— Не мені тебе судити. Я майже нічого про тебе не знаю, як і ти про мене.

— А хочеш дізнатися? — з іронією спитав він і скуйовдивши волосся.

— А сенс? Ми стали іншими, і вже нічого не можна повернути назад. Безглуздо копатися в минулому, — я витягла свою долоню з його хватки та обняла себе за талію. Стара звичка ніяк не хотіла залишати мене. Рей стиснув пальці в кулак і вдарив з усієї сили скелю. Шматочки твердої породи впали в бруд, випадково зачіпаючи мене. — Це все одно нічого не змінить.

— Досить прикидатись мертвою! Ти жива! Ти — лише маленька дівчинка, якій, як і мені з Соулі, не пощастило потрапити цим тварюкам у лапи. Але ж ми не поводимося так, ніби це кінець світу!

— Так, — хмикнула я, — ви поводитеся так, ніби зараз поспите і повернетесь до звичайного життя. Знаєш, у чому між нами різниця? Це ти не сприймаєш реальність, а не я. Це ти ніколи не зрозумієш мене хоча б тому, що не бачиш навіть того, що відбувається під твоїм носом.

— І чого ж я не бачу, міс всезнайко? — з погрозою перепитав Рей.

— Те, що такі речі не провертаються в тиху, — стомлено відповіла йому. — Це прокручував не один наш мер, а як мінімум мери найближчих округів. Нас знайдуть і посадять назад, якщо ми не дамо відсіч. Зараз за нами не біжать тільки тому, що не знають, що ми маємо сили, а тепер уяви, що це стане відомо. Уяви армію надлюдей, які виконують бажання або однією силою думки можуть спалити до біса пів міста. Та нас живцем розірвуть на шматки всі, кому не ліньки! Вайлдхіл і Вудстоун точно, наші мери завжди дружили.

— Мені здається, що хтось просто перечитав любовних романів. Ми живемо в країні з чинними законами, які зобов'язані захищати наші права. З чого ти взяла це?

— Із того, що вони влаштували пожежу. Ціле місто горіло, як смолоскип. Так, звичайно, вони видадуть все за необережність, але приховати таке від сусідніх міст не вийде. А біля нас лише Вудстоун. Навіть якщо й випливе інформація, то їм є що запропонувати. Ми з тобою – вічний ресурс, який не треба годувати емоціями. Достатньо взяти наших близьких у полон, і ми стрибатимемо на задніх лапках. Дійшло? — хлопець з розмаху засадив кулак вкотре в скелю, і я відчула, як декілька гострих камінців подряпали мою спину.

— Чорт… Чорт … Чорт!

— Мабуть, дійшло... — Рей навалився на гору і притулився чолом до холодного каменю. Він намагався обміркувати мої слова, намагався заспокоїтись. Тільки думати тут не було про що. — Нам треба зруйнувати лабораторію так, щоби це виглядало природно. Тоді ми матимемо шанс на життя. Крові елійців не залишиться, а значить, з експериментами покінчать.

— Нас лише троє. Ми навіть сили свої не контролюємо, про що ти? І як же всі ті піддослідні? Ми ж не можемо просто вбити їх.

— Якщо треба буде, зможемо.

У повітрі повисла тиша. На мить здалося, що все налагодиться, і я справді перечитала у дитинстві книжок, а потім повернулися набатом усі ці «Але». Мої пальці закопалися в заплутане волосся, а потім затиснули вуха, намагаючись вгамувати нав'язливі думки про майбутню небезпеку. Раптовий поштовх на землю вибив повітря з моїх грудей. Рей навис наді мною, притискаючи своїм важким тілом до землі. Шорстка кам'яна долоня затиснула мій рот, не даючи вдихнути повітря. Він ледь чутно прошепотів «небезпека», втискаючи мене в кут між скелею та землею, повністю прикриваючи зверху своїм тілом.

Крізь шум у вухах пробилися чиїсь кроки. Я чула три захекані чоловічі голоси. Вони говорили, що ще хвилину тому тут було два теплових поля. Що приспали транквілізатором якесь дівчисько і тепер не отримають наганяй від нового лікаря. Шум ставав гучнішим, і в якийсь момент мені здалося, ніби вони за крок від нас. Один чоловік став прямо на Рея, щоб подивитися в бінокль, чи не видно нас на околицях. Він тупцював по ньому, наче по землі. Я не розуміла, чому вони нас не помічали. Рей, звичайно, був величезним для свого віку, але ж не прозорим. Можливо, він якимось чином зміг злитися зі скелею через свої здібності? Хотілося вірити, бо інакше нам кришка.

Повітря ледь потрапляло в пригнічені легені, але я мовчала і намагалася злитися з каменем, поки військові продовжували перемовлятися між собою. За їхніми словами, завтра мав приїхати старий лікар із Вундстона, який керував проєктом з початку випробувань. Здавалося, що вони будуть тут вічно, але ні, через кілька хвилин ці придурки пішли, несучи за собою всю надію на спокій. Мої очі полегшено піднялися, і тільки тоді я помітила вираз обличчя Рея. Він готовий був убити цих тварин і себе, за те, що залишив сестру одну.

Мої руки обняли сильну спину, притискаючи її ще ближче. Я вдихала чужий біль у свої груди, намагаючись хоч трохи забрати на себе цю гіркоту. Так, я завжди була льодяною. Але це не означало, що в мене не було серця, і я не знала, що таке кохання. Що-що, а втрачати людей я вміла і з радістю забрала б його біль собі, бо мені було б легше впоратися з цим.