Дрібний пісок пробирався між пальці. Я дивилась на ледь пророслу траву, яку ще не встигла спалити, коли сталося дивне — щось перехопило подих і огорнуло безмежною темрявою, розбурхуючи свідомість. Я намагалася виринути з цієї безодні, але вона ніяк не хотіла відпускати — тягла кожну мить нижче, нижче, нижче. Настільки глибоко, що стерлися межі мого «Я» і раптово змінилися свідомістю когось іншого:

Невелика вілла на краю скелі нагадувала маяк. Вона височіла позаду Блурейн, яка майже плачучи з кимось говорила.

— Майкле, хіба ти не впізнаєш мене? — по її тонких руках простягалася паморозь, піднімаючись все вище від страху. Вона невпевнено рухалася крок за кроком до чоловіка, в якому я з жахом впізнала лікаря. Він навів на неї приціл пістолета. — Що ти робиш?

— Вражає ... — шепотів він не відводячи погляду від її магії. — Охоронці не брехали, це справді можливо...

— Тату…?

— Досить! Стійте на місці або я перестріляю вас всіх. Мертві зразки теж будуть в пригоді, — чоловік переводив дуло з однієї цілі на іншу і попутно копався в кишені. — Ви поїдете зі мною, тож краще не рипайтеся.

Діставши з кишені телефон, Майкл став судомно перебирати кнопки, поки Блу все більше вкривалася кригою. Рей намагався стиснути її долоню, але дарма — вона ніби стала кимось іншим. Всі боялись хоч щось робити, бо розуміли, що Майкл залишався її батьком. Піднявши руку, дівчина зробила якийсь жест, і пальці лікаря заледеніли разом із мобільником. Все, що відбувалося слідом, нагадувало швидку їзду на каруселі — надто розмито і викликало нудоту.

Майкл вистрілив у Блурейн, намагаючись знешкодити дочку, але щось пішло не так. Не встиг Рей навіть перевірити, куди потрапила куля, як дівчина вкрилася льодом і відкинула крижаною хвилею батька так, що він пролетів землею і впав з краю урвища. Адвел намагався якимись складними рухами переплітати іній усередині Блурейн, але я відчувала, що було надто пізно — та дівчина, з якою я провела пів року, зникала на очах. Її чорне волосся замерзало, прилипаючи до шиї. Величезні блакитні очі побіліли, перетворюючись на лід і застигаючи в часі. Секунда, дві, три — блакитне свічення всередині неї згасло.

Адвел викинув нас зі своєї душі так само раптово, як і потягнув у свою свідомість. Мене затопило відлунням його болю, скручуючи, ніби від удару в живіт. Гарячі руки Смайлі обійняли мене ззаду, вкотре відбираючи мої емоції. Надворі все швидше темніло, ніби цей світ і сам помирав на наших очах. Знову і знову, ми втрачали його разом з нашими близькими, минулим і зрештою з собою. Від цього не було порятунку. Вогонь завжди починався з іскри та закінчувався нею.

— Тихо, my soul, я не віддам тебе смерті.

— Як він зміг убити власну доньку, Смайлі? — це питання ніяк не виходило з голови. — Це немислимо!

— Її вбила не рушниця, а розчарування в батькові. Якби вона спромоглася стримати свій біль, можна було б просто вилікувати її рану.

— Виходить, вона мертва? А як же Рей?

— Він на межі, тож давай поспішимо. Можливо, ми встигнемо його врятувати.

Серце намагалося розірватися. Думки гуркотіли в голові, не даючи сконцентруватися ні на чому. В очах розпливалося, ліс нагадував суцільну чорно-зелену пляму. Ми крокували вздовж лісу, намагаючись якнайшвидше добратися до шуканого місця, але темрява вже накрила вулиці, ускладнюючи нам хід. Десь вдалині чувся спів птахів і шелест гілок під лапами дрібної дичини.

Згорілий ліс у нічний час доби виглядав особливо страшно. Обвуглені дерева раз у раз лежали перемазані в сажі. Через них наш одяг забарвився в той же чорно-сірий колір. Я не знаю, скільки ми йшли — може, пів години, а може годину. Моє серце трохи заспокоїлося і змогло боротися з нападами болю та прийняттям реальності.

Якоїсь миті серед густих насаджень з'явився просвіт, і ми вийшли на пустир. Трава змінилася каменем, який вів до того самого місця з моїх видінь. Я дивилася на нього і не могла повірити своїм очам — у таку пору року, тут лежав тонкий шар льоду, який тягнувся до самого краю урвища. Посередині стояла крижана скульптура Блурейн, яку обіймав мій брат. Його руки вже були скам'янілі, а погляд відсутній. За кілька метрів від них Адвел заспокоював Шайні, яка повернулася до тями й не могла зрозуміти того, що відбувалося.

Небо наповнили чорні хмари, які висіли мертвим вантажем над нашими головами. Ледь фіолетові блискавки зривалися з них, ніби павутиною і зникали у воді. Світ божеволів на моїх очах, а я нічого не могла зробити, крім того, як підійти до брата і стиснути його обличчя в долонях. Усередині нього вже не було життя, я відчувала це настільки ясно, що від цього хотілося кричати. Той вогонь у його душі зотлів і став схожим на космічну червоточину. Він застиг каменем через пару хвилин, так і продовжуючи обіймати замерзле тіло Блу.

Це було так страшно, коли люди зникали з цього світу за своїм бажанням. Вони засинали за мить, а ти щодня кричиш від болю, бачачи уві сні їхні очі, прокручуючи в голові тисячі запитань: «А що якби?», «Чи могла я це змінити?», «Чи була винна?». Але відповідей не було, і ніколи не буде, тому що кожен з нас мав правильну відповідь, яка не підходила іншим.

Дивлячись на Адвела, який відводив свою пару в машину, я запитувала себе, чого б хотів мій брат після смерті. Єдине, що спало на думку — спокій. Він завжди хотів сховатися від людей і жити в тиші, а якщо я залишу його тут, то хтось міг знайти їх і розлучити. Ось чому я не придумала нічого кращого, як кинути їх у воду — туди, де нікому й на думку не спаде їх шукати. А дім... деякі речі повинні залишатися в минулому.

Ступаючи крок у бік машини, я зустріла стурбований погляд Смайлі. Але він даремно переживав про мене — сили стали слухнянішими і я відчувала навіть те, що раніше було для мене недоступним — чуже кохання. Повільно просуваючись до вілли, я спалювала чуже минуле, біль та свої страхи. Вони згоряли разом з останнім уцілілим будинком Вайлдхілу за моєю спиною, відкриваючи шлях у незвідане.

Я сумувала. Так сильно сумувала, що краплі дощу, які лилися з неба, не гасили моє полум'я. Колись у мене було дві родини – перша зрадила мене, а другу я не врятувала. Зараз з'явилася третя. Вона стояла поряд і тужила анітрохи не менше за мене. Навіть Шайні мовчала, слухаючи, як тріщали червоні ватри вогню, які нещадно пожирали деревину, а коли все закінчилося — ми мовчки сіли в машину і вирушили геть. За вікном миготіли ледь помітні в темряві силуети дерев, пісок, асфальт, зруйновані будинки. Місто померло, як і все моє минуле.

А завтра настане новий день. Нові люди заповнять моє життя і, можливо, колись я стану щасливою. Колись, але не сьогодні. Я не знала, що мене чекало у Вотерстоуні, і чи дістанемося ми туди взагалі. Могло так статися, що десь там, у новому дні, за деревами, ховалися інші лікарі, а ми самі їхали до них у руки. Але іншого вибору ми не мали. Стоячи на місці — ми самі вбивали своє майбутнє. Не даючи відсічі кривдникам, ми ставали жертвами.

Колись мені казали, що за законами природи виживає найсильніший. Ось чому ми маємо стати сильнішими. Маємо запалити в собі вогонь і нести його у світ. Не можна постійно втікати. Рано чи пізно ми втомимось і самі себе заженемо себе у глухий кут. Я не хочу більше бути жертвою. У мене є Смайлі, Адвел, Шайні, Рей, Блу, тітонька Енн — всі вони так чи інакше назавжди залишаться в моєму серці, не даючи йому згаснути. А поки воно горить — горітиму і я.