Дивно, наскільки швидко мчав час на волі. Пройшов понад тиждень з того часу, як наша компанія влаштувалася на новому місці, і намагалася налагодити свій побут. Ми прибрали будинок, полагодили меблі, техніку і навіть кілька разів виїжджали в магазин за продуктами так, щоб нас бачило якомога менше людей. Сюди чутки про прибульців майже не доходили, та й із населення тут жили одні старі люди, яким не було справи до фантастичних балачок.

Єдине, що псувало картину затишшя — бурхливі вечори вогняної парочки. Стрес від втрати брата, Соулі заміняла скрипом ліжка та стогонами. Я чудово розуміла, що не завжди бувало так, як у мене, але, кожного разу чуючи їх, уривки з пам'яті підіймали з дна те, чому краще було б ніколи не спливати. Навіть з огляду на те, що моє минуле перестало турбувати оточення, хотілося тиші та темряви.

Одного з таких вечорів я просто не витримала і захотіла сховатися від них. Вийшовши на коридор, я пересувалася вздовж стіни, поки вона не привела мене до старих сходів на дах. Насилу відкривши розбухлі від вологи двері, я обережно піднялася і сіла біля входу, спираючись спиною на черепицю. Надворі було свіжо і прохолодно. Вітер забирався під мою сукню та остуджував шкіру. Він проникав у мої думки, і я з насолодою ковтала його, позбавляючись від привидів минулого.

Свобода — ось, що я відчувала останніми днями, проведеними під небозводом. Тут не було наглядачів, режиму та камер. Можна було спокійно вийти надвір і поблукати вздовж вимощених доріжок. Все частіше йшли дощі, які приносили з собою шалено привабливий запах озону. Смішно, наскільки мало мені потрібно було для щастя: передчуття грози та тихі кроки скрипучими сходами.

— Чому ти піднялася сюди? — спитав Адвел, забираючись поруч на дах.

— Не можу заснути, надто шумно.

— Ти чула, як…? — я мовчки кивнула головою, не бачачи сенсу приховувати те, що й глухий почув би. — Я поговорю з ними, вибач.

— Нічого, якщо їм подобається — нехай займаються, — лицемірити з елійцями було марним заняттям, тому я навіть не намагалася цього робити. Звичка брехати кожному, що все гаразд, виявилася найдурнішим умінням у світі. — Тільки хоч трохи тихіше.

— Ти просто вибрала кімнату над ними. Може поміняємось? — ледь помітне чорне срібло посунулося ближче, як у моїх видіннях. Цікаво, чи міг це він пробиратися в мої сни? – Я можу перенести твої речі.

— Ще не вистачало тебе виганяти... Ні, краще вже слухати цей стогін, — ніж лежати там, де ти лежав зовсім недавно, і торкатися твоїх речей.

— Ну, знаєш... — невпевнено почав Адвел, — все залежить від того, з ким ти це робиш.

— Ні, не знаю. У мене, як ти пам'ятаєш, особливого вибору не було, — кинула у відповідь. — Я просто хочу забути все це, зцілитися і зникнути.

— А я ..? — прошепотів чоловік. Десь вдалині почувся гуркіт грому.

— А ти знайдеш нормальну дівчину. Не таку, як я.

— Шайні... — видихнув він, упираючись чолом у моє плече. Було в цьому жесті щось, що перевертало мої нутрощі верх дном.

— Мої спогади не тільки мене ранять, але й тебе теж, — прохолодне повітря не давало червоніти та зберігало розум більш спокійним, тому я могла легко продовжити говорити правду. За час, проведений із ним, я зрозуміла, що насильства від нього чекати не варто. — Ти поводишся зі мною, як з калікою: стежиш ночами, намагаєшся годувати з ложечки й постійно ходиш позаду. Боїшся, що я накладу на себе руки?

— Так, боюся. Люблю та боюся.

— Думаєш, на цьому можна збудувати стосунки? — розсміялася в порожнечу. — Ні, на цьому їх ховають.

— Це ти їх ховаєш, — чужі пальці стиснули мою руку, наче це щось змінило. Жалість та любов – це різні речі.

— Так, бо мені не потрібен жаль, а від тебе ним за кілометр чути, — скинувши чужу долоню, продовжила, — навіщо пов'язувати себе з людиною, яка бачить у мені лише жертву? Я теж хочу відчувати себе нормальною! Обіймати. Цілувати. Кохати. Думаєш легко бачити Соулі та знати, що в мене ніколи не буде подібного? Що ти пережив кожен момент, коли мене ґвалтували, а потім розчиняли в пиття протизаплідні, щоб не мати дитини від сліпої каліки. Це абсурдно, Адвеле.

— Я хочу тобі це дати, але... Святий Еліос, як же це складно. Я боюся тебе відштовхнути, зробити боляче. І навіть уявити не можу, як будувати стосунки між нами.

— Я така страшна?

— Ні, це я такий страшний. Послухай мене, я вищий за тебе на півтори голови та набагато більший. Думаєш, мені не казали ваші люди, що я жахливий? Менше, що мені хочеться — втратити тебе через свою зовнішність.

— Аде, я навіть не бачу тебе. Думаєш мені є діло до цього? Просто веди себе так, ніби я не каліка.

— І ти не зістрибнеш з даху, якщо я так поводитимуся?

— Ні.

Тихий шурхіт пролунав у тиші, і я відчула, як мене придавили до даху, притримуючи потилицю, щоб не поранити. Вдалині почувся черговий гуркіт грому, вторячи ударам серця об мої груди. Я намагалася вдивитись у темряву, але бачила лише бордові промені, які пробивалися крізь чорний перламутр. Він наближався все ближче, поки губи Адвела не торкнулися моїх, обережно цілуючи. Гарячий язик повільно пройшовся по тріщинах, поки кінчики пальців торкалися ключиці. У якийсь момент світ став наповнюватися фарбами, набуваючи нових відтінків. Що довше він цілував мене, то більше я розрізняла їх. Це настільки мене здивувало, що я й сама почала відповідати доки Адвел не зупинив нас, увіткнувшись чолом у моє плече. Подумати тільки, цей громила, розміром із ведмедя, задихався, наче щойно пробіг кілька кілометрів.

— Я хочу тебе побачити, — мої слова пошепки повисли в повітрі. — Будь ласка.

— За поцілунок, — прошепотів елієць, стараючись відмовити мене. Але дарма. Мені хотілося знати наскільки ми різні та чи маємо хоч щось спільне.

— Домовилися.

Адвел нахилився ближче, так само утримуючи мою голову у своїх руках. Темрява почала змінюватися, і я нарешті змогла нормально побачити того, хто зумів зробити неможливе. Чорне довге волосся, бліда шкіра, сталеві очі, широкі вилиці та м'які губи... Вони притягували до себе магнітом. Хотілося запам'ятати його риси, кожен вигин та найменшу відмінність.

— Шайні ... — простогнав Адвел, певно читаючи мої думки. Його гарні очі сяяли, поки губи хаотично цілували мої вилиці, щоки, лоб і тихо шепотіли одне єдине слово. — My light… My light… My light…* (* моє світло)

— Адвел...

— Я люблю тебе, чуєш? — він зафіксував мою голову, намагаючись віддихатися — Я хочу так багато з тобою зробити ... Але не тут і не зараз. Я хочу, щоб ти запам'ятала все це і не пошкодувала. Давай не поспішатимемо? Я цілуватиму кожну вільну мить, але нам треба звикнути до цього.

— Так, ти маєш рацію. Мені потрібно, – чудово зрозуміла, про що він. – Тільки обіцяй не затягувати. Я не розіб'юся.

— Обіцяю. І знаєш, що?

— Що?

— Я спатиму поруч з тобою щоночі, щоб ти не звертала уваги на Смайлі.

— Ти просто не чув, як вони стогнуть... — сміюся, реагуючи на слова елійця.

Адвел усміхнувся у відповідь і провів язиком по моїх губах, повільно насолоджуючись кожним дотиком, кожним міліметром шкіри. Я чудово відчувала, що йому подобалося, не поспішаючи вивчати моє тіло, це було складно не відчути. Але я була вдячна тому, що він увімкнув свої мізки, коли мої відмовили.

Так промайнуло кілька годин. Коли в темряві спливали образи охоронців, моє особисте пекло це відчувало і намагалося бути ніжнішим, а то й просто переставало торкатися, щоб я відчувала себе в безпеці. Він мав рацію. Поки моя темрява жила всередині, я ніколи не зможу спокійно будувати з кимось стосунки. Постійно спливатиме минуле, руйнуючи щоразу все світле. Варто було зачекати, навіть якщо це означало, що мій зір повернеться набагато повільніше.

Трохи згодом ми спустилися з даху, і елієць потягнув мене до своєї кімнати. У ній знаходилося одне вузьке ліжко і невелика тумбочка — нічого зайвого. Деякий час я ще могла хоч трохи розрізняти предмети, поки все не повернулося назад.

— Адвеле, — здивувалася я, помітивши зміни, — чому я бачила?

— Я трохи поповнив свої сили та підлікував тебе, — чоловік посміхався, і для цього не потрібен був ідеальний зір — достатньо було слуху.

— А звідки ти їх взагалі береш?

— Від сильних емоцій, — зам'явся елієць. — Лють… Кохання… Пристрасть…

— І ти весь цей час…

— Можна й так сказати, — коли Адвел відвернувся, я чудово зрозуміла, що це означало.

— Щоб не травмувати, — мовила, вкотре, відчуваючи дзвінки з минулого.

— Я хотів, щоб ти бачила мене, а не тих покидьків, розумієш? До божевілля хочу зробити все правильно.

Я підійшла до чоловіка та обійняла його за шию. Мої руки спустилися повільно до його футболки та потягли її вгору. Адвел здивувався, але промовчав. А тим часом я спустилася до його пояса, але перш ніж встигла щось зробити — мої руки виявилися перехоплені.

— Шайні, що ти робиш?

— Роздягаю. Чи ти спиш одягненим? — з його грудей вирвався полегшений видих.

— Ні, але, мабуть, настав час починати, — гарячі пальці підняли мої долоні вгору і відпустили. — Іди, роздягайся, я зараз повернуся.

— Гаразд.

Чорна сукня з легкістю впала до ніг, коли я розстебнула застібку. На дотик, стягнувши в Адвела з тумбочки футболку, я одягнула її та залізла під ковдру, розмірковуючи про зміни. Було незвично знову бачити предмети, які нагадували швидше обриси або дим. Вони тьмяно мерехтіли у темряві та переливалися каламутними відтінками. Мій погляд блукав уздовж стіни, поки не натрапив на бордовий колір в отворі. Адвел тримав у руках щось довге та об'ємне, як я дізналася пізніше – ще одну ковдру. Він уклався поруч, ховаючись під нею і щільно притискаючись до мене, а натрапивши на свою ж футболку — простогнав.

— Вирішила мене покарати?

— Скоріше мотивувати, — усмішка злетіла сама собою. Було смішно дражнити його, знаючи, що він не переступить межу. Елієць підсунувся до мене і поцілував загривок. Від його губ по тілу промайнула хвиля тремтіння.

— Мене. Не. Потрібно. Мотивувати, — після кожного слова слідував ніжний дотик до спини. — Зовсім.

— Адвеле...

— Що, my Light?

— ... дякую. За все.

— Я тебе теж люблю.

Губи самі розтягнулися в посмішці, і я заплющила очі. Кажуть, що після чорної смуги слідує біла. Чи так це? Не знаю. Поки що я щаслива, але мою голову не залишає очікування нової смуги. Я не вірю в щасливі кінці, але сподіваюся, що майбутня катастрофа не торкнеться Адвела. Він надто хороший, щоб жити ось так, з такою вадою, як я. Тому, якщо ти мене чуєш, небо, не дай йому впасти. Він не заслужив на подібне нещастя. Будь ласка. Хоч раз у житті виконай те, що я прошу тебе.