Теплі промені сонця зігрівали голу спину. Я лежала на плечі Адвела і не могла повірити своїм очам – зір не зник. Шкіра під моєю щокою віддавала сріблом і нагадувала рідку ртуть. Залишивши на ній поцілунок, я піднялася з ліжка і пішла приводити себе до тями. Навколишні речі здавались такими яскравими, наче хтось розлив по простору неонову фарбу.

Розібравшись із ранковими процедурами, я спустилася на кухню і застала сніданок своїх друзів. Соулі мило посміхалася, поїдаючи омлет, а Смайлі вже пив чай.

— Потрібно якось розв'язувати цю проблему. А то мені вже набридло схоплюватися з ліжка і гасити вогонь. Хоча ви нас явно переплюнули. Електрики немає у всій окрузі.

— Серйозно? — здивувалася я, згадуючи той дивний гомін.

— Так. Боюся, якщо це ще раз повториться, у нас можуть бути проблеми.

— Ми щось придумаємо, не хвилюйся, — усміхнувся Адвел, підсовуючи мені тарілку з їжею.

Сніданок пройшов у мирній атмосфері та, через якусь годину, ми вже сиділи в нашому volvo, прямуючи в Аствуд. Я, як і раніше бачила навколишні предмети, милуючись вицвілими полями та зеленими хвойними лісами. Але найчастіше мій погляд був прив'язаний до Адвела, не бажаючи відірватися.

— Він не зникне, не хвилюйся, — посміхнувся Ад, цілуючи мене у скроню. — Я теж нікуди не подінусь.

— Хочеться вірити в це... Знаєш, у мене тут виникла ідея, як зробити вас менш помітними. Ти ж чув про протестувальників, я не хочу, щоб у нас виникли проблеми раніше часу. Соулі, ти купила?

— Так. Зараз зупинимося та повеселимося.

— Мені вже страшно, — засміявся Смайлі, бачачи, як паркується його дівчина. — Ми виживемо?

— Так, але з поцілунками доведеться потерпіти.

— Нічого, досвід є.

Лі припаркувалася на узбіччі та дістала з сумки кілька тюбиків тонального крему. Наступні хвилин сорок, ми з нею на пару гримерували елійців бежевим кольором, щоб перекрити сірість. Бачити Адвела олюдненим було вкрай незвично. У ті рідкісні проблиски прозріння я запам'ятала його іншим — елійцем. Нова версія викликала легке відторгнення, втім, його долоні залишалися такими самими. Рідними.

Закінчивши з макіяжем, ми повернулися на основну дорогу та продовжили шлях. Іноді хтось кидав жарти, не даючи сумувати та хвилюватися про майбутній штурм. Це нагадувало мені ті старі часи, коли ми з батьком вибиралися на свята до міста та веселилися. Вони стали моєю сім'єю, підтримкою, опорою. І начхати, що вони мали інший колір шкіри й були прибульцями. Сім'я – це не запис у свідоцтві про народження. Сім'я це те, що давало привід жити й оберігало тебе від проблем.

Сонце поволі опускалося за обрій. Ми звернули з основної дороги, на під'їзді до Аствуда, щоб уникнути зайвої уваги. Втім, тут неможливо було загубитися. Всю базу оточили машини репортерів, якихось людей та просто явні фріки з плакатами. Вони були скрізь — починаючи від краю лісу, закінчуючи підніжжям скель. Я дивилася через вікно на це безумство і не знала, як вчинити. Весь початковий план пішов коту під хвіст і що далі робити, я навіть не здогадувалася.

Велика коричнева будівля височіла на п'ять поверхів догори та мала кілька відгалужень. Вона була огороджена сіткою та охоронялася патрулями охорони. Десь неподалік пролунав крик, і мені стало страшно. Тут було стільки людей, що пробратися непоміченими просто неможливо. Одні скандували за вбивство ворожої раси, інші за звільнення, треті просто дивилися, як мітингувальники б'ються між собою. Глянувши на своїх друзів, мені стало моторошно. Вони виглядали надто блідими та застиглими.

— Адвел? Що трапилося?

— Аманду чимось накачали, — прогарчав він, стискаючи кулаки та ховаючи величезний складаний ніж у кишеню. — Її прив'язали до столу та готують до якоїсь операції. Мені треба потрапити туди, Шайні. Поки вона ще жива. Будь ласка.

— Ти певен, що все так погано? — перепитала я, оглядаючи натовп, який буянив попереду. — Ще якусь годину і стане зовсім темно.

— У неї немає цієї години.

— Тоді виходьте. Я проведу вас у будівлю, але хтось має залишитися в машині, щоб забрати нас. Хтось, хто почує думки Адвела, – тонко натякнула я. Смайлі кивнув і ми вийшли.

Свіже повітря пробиралося в мої легені, заповнюючи їх і викликаючи хвилювання. Щось усередині мене нило, згорталося і не давало хоч трохи послабити пильність. Я відчувала наближення катастрофи та знала, що вона накриє нас усіх. Крокуючи в обхід натовпу, ми пересувалися все ближче до сітки, де стояли тільки одинокі роззяви. Коли охоронець рушив на обхід до іншої частини стіни, я стиснула пальці Адвела та Соулі, відпускаючи свою темряву назовні.

Десь поруч почувся крик подиву і людина побігла якомога далі від того, що відбувалося, рятуючи свою тушку. Розумна людина. Тим часом пітьма розійшлася по ширині всієї стіни та огортала будівлю. Осліплені військові пізно схаменулися і стали стріляти на всі сторони. Вони не бачили, що відбувалося і де. Відкривши невелику ділянку сітки для Соулі, я тримала пелену і вбирала електричну напругу з усієї будівлі. Лі пропалила дірку в огорожі, і вони увійшли на територію бази.

Я дивилася на те, що відбувалося, широко розплющеними очима і бачила душі цих людей. Їх переповнювала паніка, страх, жах. Через мій купол, тупі солдати палили хто куди та майже потрапляли в роззяв. Ті, своєю чергою, не знали, де сховатися. Вони не бачили жодних орієнтирів і намагалися намацати найближчі предмети. Ці люди нагадували мені про те, як колись і я тицялася сліпим кошеням у пошуках захисту. Вони не були винними у тому, що відбувалося.

Черговий свист кулі пронісся поблизу, викликаючи тремтіння по тілу. Позаду мене кричали люди, які змішалися в клубок стогнань, плачу і криків. Якщо солдати в них вистрілять, чи буде це моєю провиною? Чи буду я винною в смерті мітингувальників? А що, якщо постраждає хтось, хто намагався домогтися свободи для нас? Дивлячись на червоне свічення попереду, я повільно підняла руку і відпустила краплю поглиненої електрики. Розкот блискавки промайнув у його бік і чоловік впав.

Перед моїми очима спливли обличчя охоронців, яким було начхати на чужі страждання. Лиця тих, хто кожен день ув'язнення бив мене і ґвалтував. Хотілося розірвати їх на частини, але я стримувалась, як могла. Крокуючи вздовж огорожі, я знешкоджувала одного солдата за іншим, щоб вони не вбили мирних людей. Але дарма.

З боку мітингувальників теж стало чутно постріли. Налякані люди палили на всі боки, ранячи один одного. Вони були засліплені своїм страхом, злістю та невідомістю. Я блукала між ними та намагалася м'яко приголомшити їх електричними розрядами, поки вони не вбили нікого. Було легко орієнтуватися у темряві, навіть попри все безумство яке відбувалося.

Всередині мене не було злості. Я не хотіла мстити чи вбивати. Єдине, про що я думала, це порятунок. Ці люди мали побачити правду. Іноді тіні були куди менш страшними, ніж речі, які за ними ховалися. Темрява знімала маски та дозволяла мені побачити світ таким, яким він і був — без забобонів, без гарних обгорток і яскравих кольорів. Сліпота виявилася моїм благословенням, яке дозволяло бути більш зрячою, ніж весь цей натовп разом узятий.

Я не вбивця. Я — лише дівчина, яка перестала бути жертвою і вийшла з темряви. Якщо для прозріння цих людей, повинна розгорнутися безодня, то я стану тією безоднею, яка зцілить їх від дурості та навчить бачити глибину справжніх речей.

Піднімаючи руки вгору, я відпустила в небо всю свою агресію, всю силу, весь біль. Вона пройшла крізь пелену і підірвала небо гуркотом блискавок, які вдарялись у порожні ділянки землі. Там, на випаленій траві, я залишу все погане, що сталося за цей час. Життя занадто коротке, щоб тримати в собі лишнє повітря, яке не давало зануритися на глибину і пережити справжні почуття.