Удар. Удар. Удар. Чиїсь руки прогинали мою грудну клітку, викликаючи дивне бажання розплющити очі. Але сил для цього не було. Я віддала все, що мала тому, хто не вмів віддавати нічого натомість. Такі були всі люди — вони брали, доки могли. Вони тримали та не давали спокійно піти за межу, раз у раз ловлячи над самою прірвою. Майкл нічим не відрізнявся від інших — він не розумів, що кожен мав право померти так, як хотів.

Блукаючи по задвірках пам'яті, я шукала уривки свого життя з Анлайвом. Я хотіла через них знайти шлях додому, повернутися до нього, зникнути з реальності, але натомість знаходила лише образ тієї дурної людини. Щоразу, коли на горизонті з'являвся шматочок з Еліоса і я починала до нього бігти, з'являвся незнайомець з лікарні й той примарний слід губився. Він заповнив земними краєвидами всі мої думки й обірвав зв'язок з усім іншим. Навколишній світ набув брудних сірих відтінків: випалені поля, бляклі ліси, пустельні міста та такі ж вулиці.

Єдиним місцем, яке зберегло хоч якісь кольори, залишилася тьмяна набережна. Я стояла на ній цілу вічність, намагаючись знайти хоча б крихту чорної гальки або відлуння наших вітрів. Але марно. Під пальцями ніг застряг брудний пісок, подібно до всього нинішнього становища. Перед моїми очима розкинувся порожній сірий океан, який нагадував колір душі Ана, коли він загинув. У свої останні секунди він був таким самим — неживим, байдужим і мертвим. Думка про нього раптово блиснула з дна фіолетовим свіченням. Воно підіймалося все вище і вище, доки не стало нагадувати зірку вкрай маленьких розмірів.

Зірвавшись з місця, я зробила кілька кроків йому назустріч, але раптовий крик не дав ступити далі навіть міліметра. Переді мною знову з'явилася та людина, перегороджуючи шлях. А Сонце підіймалося все вище, майже досягаючи краю води. Від злості за ще одну марну спробу втекти, я спробувала відштовхнути його. Наділений моєю силою, він навіть не помітив цього, утримуючи за передпліччя на місці.

— Ні! Ні! Ні! — кричала я, поки світило вже висіло над водою. З кожним моїм словом воно віддалялося настільки далеко, що я просто звалилася у воду від безсилля.

Чужі пальці відпустили мої руки, ковзаючи до плечей і зупиняючись на потилиці. Незнайомець сів поруч і обійняв. Він не сказав жодного слова. Єдине, що видавало його почуття — очі. Вони читали біль, і молилися на те, що я ненавиділа зараз найбільше всього — на життя.

— Відпусти мене, будь ласка...

Сил на щось крім цього вже не залишилося. Я просто дивилася на нього доти, доки не стало байдуже. Холодні пальці невагомо провели по губах і Майкл поцілував їх, тим самим повертаючи в реальність. Океанське узбережжя змінилося темнотою, а слідом за нею — білою стелею та зеленим мулом у райдужці. Моє тіло лежало на ліжку грудою м'яса, наче й не належачи мені.

— Ти тут? — спитав чоловік, відкриваючи ширше мої очі та спрямовуючи на них промінь. – У тебе кілька разів зупинялося серце, доводилося реанімувати. А ще я зашив рани, щоб не залишилося шрамів. Ти була без свідомості кілька тижнів, так що не поспішай. Моргни якщо чуєш мене.

Насилу повернувши обличчя вбік, я заплющила очі міцніше, аби не бачити його. Втома накотила хвилею, розчиняючи, наповнюючи тіло ненависною вагою. Хотілося провалитися назад у забуття.

— Ні, ти мені потрібна живою та здоровою! Розплющ очі, нумо! Нумо, будь ласка! — чужі руки трясли, не даючи знов заснути. — Отак, красуне... Відкривай... Відкривай і я тебе цілуватиму до кінця свого клятого життя. Хочеш? А ще я дам тобі побити півсотні ідіотів, яких ти так і не змогла прикінчити. Ну, як тобі таке? Розумниця! Дивись на мене.

Щось холодне торкнулося моїх губ і по горлу потекла вода. Мене напували гіркими розчинами, знову трясли та не давали провалитися у пітьму. Щоразу одне й те саме: уколи, вода, дивна їжа. Все те, що відбувалося, злилося в один нескінченний потік з його дотиків, дурних слів і прохань. Але варто було віддати йому належне, через якийсь час я змогла тримати очі відкритими та не провалюватися в темряву. Ось тільки бажання жити так і не з'явилося.

— Скажи мені хоч щось, — попросив укотре Майкл, оглядаючи шию. — Одна з куль залишила рану, але ти якимось дивом зцілила себе того дня. Тут немає апаратури і я не можу дізнатися, наскільки ти постраждала та яка допомога тобі потрібна. Скажи мені, що тобі болить.

— Нічого, — прохрипіла, намагаючись відсунути його руки від себе. – Дай мені піти.

— Куди піти? Ти насилу сидиш, тобі ще не можна рухатися... — зам'явся він, відсуваючись. — Твої друзі скоро повернуться.

— Ти знаєш, про що я. Навіщо ти це зробив? — я стомлено свердлила поглядом його губи, бажаючи стерти їхній слід зі своїх. Якби не той поцілунок, я могла б і надалі шукати способу зникнути. Вловивши напрям моїх очей, він насупився і розлютився.

— Я лише чортовий хірург, на якого з неба впали якісь сили! Мені ні краплі не шкода, що я не дав тобі здохнути! І начхати мені з високої дзвіниці, що мій поцілунок образив твої великі почуття. Масаж серця не допомагав, і це був бісовий порив останньої надії. І він спрацював! Так що сиди у своєму ліжку, видужуй, а ображатись будеш потім.

— Ти не зрозумів...

— Це ти не зрозуміла, — перебив він, підводячись на ноги. — Я не збираюся просити вибачення за це, бо врятував твоє життя. І якщо ще раз знадобиться, я це знову зроблю.

— А якщо я не хочу жити, людино?

— Що...? — зелені очі застигли в нерозумінні, а на блідому обличчі насупилися брови.

— Я хотіла піти додому, на Еліос. Ти не дав мені цього зробити, бо думав, що це несвідомо. Але що, якщо я всім єством хотіла цього?

На втомленому обличчі читалося нерозуміння. Він рятував людей, бо це була його робота, і для нього бажання жити було істиною. Але в елійців все було інакше — ми йшли або через хворобу, або через власний свій вибір. Це був усвідомлений крок, який ми поважали та приймали. Ми знали, наскільки великий чужий біль і були не в праві змушувати когось терпіти його і далі, в ім'я якихось забобонів або уявних боргів близьким.

— Я не розумію...

— Не рятуй мене більше, будь ласка.

— Як ти можеш говорити це? А як же Вейн, ти просила мене врятувати його, але хочеш сама здохнути? А як щодо тих інших двох елійців? Ти подумала про них?

— Вони знали, і тому не приходили сюди. І вони, напевно, говорили про це тобі, — чоловік стиснув долоні. На неголеному обличчі заходили жовна і Майкл спробував вирівняти дихання. — Навіщо рятувати когось насильно? Краще шукав би дочок, а не морочився зі мною.

— Тому, що одна моя дочка перетворилася на брилу льоду, а інша розчинилася в океані, і я не знаю, як їх повернути! Я витягнув тебе з лікарні, бо ти мене врятувала. А потім твої люди розповіли мені про Лору та Блурейн. Ти лежала в комі кілька днів і я згадав один із твоїх спогадів. Ти врятувала Вейна. Ти оживила його.

— Він не був мертвим, Майкле.

— Але ж вони теж не мертві! — з його рота вирвався крик. Чоловік ткнувся в долоні, стискаючи обличчя до почервоніння. Щоразу він вдихав повітря у свої легені, поки його сльози не перестали душити. А потім він підійшов до ліжка і стиснув мої долоні. — Поверни мені їх, будь ласка. Поверни, і я сам проведу тобі евтаназію. Зроблю все, що завгодно.

— Я не всесильна, Майкле. Я не можу повернути того, хто цього не хоче. Якщо твої доньки якимось чином отримали наші сили, то їхнє перетворення означає, що їм було настільки боляче, що вони самі захотіли зникнути. І їхній вибір священний.

— А як же Вейн? Хіба тобі його не шкода?

— Чому я мушу його шкодувати? Він живий і з часом знайде те, що робить його щасливим.

— Він пов'язаний із моєю дочкою, — моє серце пропустило удар. Я не вірила почутому і як комаха вчепилася в його пальці, намагаючись прочитати спогади. Але сил на це не лишилося. — Твій син зробив її однією з вас і саме через нього вона зараз у такому стані. Саме через нього я не можу її знайти! Поверни їх, Амандо. Поверни. Якщо не мені, то хоча б своєму синові, який цілодобово сидить біля океану і розмовляє з ним.

— Вейн зміг полюбити людину? Як це взагалі можливо, якщо ви не вмієте віддавати почуття… — думки не вкладалися в голові. Все змішалося в потік безперервного абсурду та розривало мої скроні на частини. — Люди не знають нічого про справжнє кохання ... це немислимо ...

— Подобається це тобі чи ні, але це вже сталося. Я вже тим більше не радий, що моя дочка сплуталася з прибульцями, які її загубили. Але якщо це допоможе її повернути, нехай люблять один одного до посиніння. Я просто хочу, щоби вона жила. Вона та Блу.

— Ти сказав, що інша стала льодом. Хтось теж пов'язав своє життя з нею? Адвел? Смайлі? — якщо це реально, то вони перестали б потребувати інших людей і могли жити, як раніше. – Хто?

— Ніхто. У лабораторії їй та ще одному хлопцю прищепили ваші гени та пішла мутація. Адвел сказав, що через емоції вони вигоріли. Але якщо вона теж стала частиною вас, може можливо її повернути теж?

— Я не знаю, Майкле.

— Але ж я бачив на власні очі на що ти здатна. Будь ласка.

— Я допоможу витягти ту дівчинку Вейну. Але зараз я надто слабка для цього.

— А Блу? — спитав він, благаючи поглядом.

— Вона ні з ким не пов'язана. Це не в моїй силі, вибач, — десь з-під сорочки Майкла проливалося темно-зелене світло. Воно огортало його серце, немов гілки повзучих ліан, віддаючись болем у моїй душі. Я відчувала її, хоч і не хотіла. — Пообіцяй, що даси мені піти після того, як дівчинка повернеться і я зроблю все, що можу.

— А якщо я тебе не зможу відпустити? — зелені очі буравили мене сумним поглядом. Я була його примарним шансом на повернення і другої дочки, яку він не міг так легко втратити. Але це не скасовувало мого бажання. Я мала право померти так, як хотіла.

— Я розірву наш зв'язок одним дотиком і ти не зможеш мене більше тримати. Єдина причина, чому я досі не зробила цього — ти можеш швидше відновити мої сили, щоб ми швидше отримали бажане.

— Як?

— Кохання. Твоє кохання, повертає мене до життя.