Запах диму пробирався у легені, подразнюючи горлянку. Він отруював мене не гірше думок про елійця, якого я бачила лише кілька разів у житті. Він так само тримав мене в обіймах, а я так само не розуміла, чому він це робив і як взагалі тут опинився. Поле зотліло, залишаючи по собі купу попелу. Прикриваючи голе тіло долонями, я дивилася на напівголого Смайлі та намагалася вгамувати своє шалене серцебиття. Одна долоня притягла мене за живіт ближче, а друга обережно торкнулася шиї. Від несподіванки, я ніби скам'яніла. Зміни в моєму настрої не пройшли безслідно, тому він ледь помітно відсунувся далі.

— Тихіше, почекай хвилину, — сказав він, увіткнувшись у моє волосся обличчям. Мить і на мені з'явилася та сама червона сукня з минулого. Від неприємних спогадів поділ одразу ж спалахнув. — Заспокойся, my sun* (*- моє сонце)

— Досить, — попросила я, відштовхуючи від себе прибульця. За його спиною з'явився Адвел і Рейнальд із Блу. Вигляд знайомих людей трохи заспокоїв, і я навіть змогла їм посміхнутися.

— Там дівчина в салоні, Ад. Допоможи їй, будь ласка, — я зробила кілька кроків у бік знайомої компанії, але мене відразу ж зупинив Смайлі.

— Я гляну, але ти мусиш триматися якомога далі від них, Смайлі тобі все пояснить, — пробасив Адвел і рушив у бік машини.

Здивовано переводячи погляд на руду шевелюру прибульця, я підняла брови, абсолютно не розуміючи, що це мало значити. Раптова хвиля чорного спалаху на задньому плані вдарила по очах і я затулила обличчя долонями. Чужий біль збивав з ніг, змусивши впасти на землю і подавитися повітрям. Сильні руки знову підхопили мене, цього разу притискаючи до грудей і тим самим ховаючи від свічення.

— Що це за планета така безглузда...! — почав було Смайлі, закінчуючи незрозумілою лайкою. — Ти як?

— Наче потрапила під каток, — ні краплі не збрехала йому, — Що трапилося?

— Ти відкопала пару Адвела, яку він шукав чортову прірву часу. Але, святі небеса, невже не було когось менш скаліченого для цього страшили? Я навіть боюся уявити, що вона пережила, якщо він у такому стані зараз…

— Хіба ти не бачив?

— Не люблю копатися в минулому людей, мені й свого вистачає, — похитав головою він, відхиляючись аби дати мені трохи особистого простору.

З боку Адвела продовжувало виходити хвилями те дивне світіння, але воно вже не було таким їдким. Елієць торкався тремтячими руками скаліченого тіла, намагаючись вилікувати. Я знала, що він читав її минуле, тому що його переповнювала така злість, якої б вистачило на весь Вайлдхіл. Навіть те, що я бачила — могло довести до сліз будь-яку нормальну людину, а те, що відбулося ще раніше, загрожувало затопити їх обох. Життя сліпої дівчинки в принципі не могло бути щасливим, а досліди та нічні пригоди охоронців... Це було надто для будь-кого. Від чужого болю мої пальці знову почали спалахувати.

— Ходімо, тобі не можна тут бути, — Смайлі стиснув мої пальці та повів униз схилом, до невеликого озера.

Сіра галька під моїми ногами непогано охолоджувала. Ми сиділи біля краю води, допитливо розглядаючи один одного і намагаючись зрозуміти, що ж ховалося там, під кістками. Він був схожий на сонячні спалахи — такий самий світлий, гарячий і небезпечний. Від одного погляду на нього, щось усередині мене загорялося, погрожуючи спалити до біса все, що залишилося. Його довге мідне волосся на сонці нагадувало мені язики полум'я. Чого вже там, він сам був схожий на ходяче багаття. І це лякало найбільше. Я ніколи не любила небезпеку.

— Тобі, мабуть, цікаво чому я забрав тебе від них? – почав було Смайлі, торкаючись пальцями товщі води та виводячи на ній дивні візерунки. — Якщо дуже коротко, то ти тепер одна з нас і тому, доки ти не навчишся контролювати свої емоції, тобі варто триматися якомога далі від Рея та Блу.

— Вони теж мають сили, яка різниця?

— Вони їх отримали під час експерименту, — зам'явся він, підбираючи слова, — а ти вже була іншою.

— Якою? – насторожено уточнила. В голові відразу спливли спогади з минулого, де я беззахисно терпіла побої.

— Пам'ятаєш, ти якось привела до Адвела стареньку з хворими ногами? Я тоді допоміг тобі пересадити її на диван і випадково торкнувся тебе.

— І…?

— І зв'язок закріпився, тому що твоя душа така ж як і моя ... — з губ елійця вирвався винний стогін, якому вторила моя лайка. Але перш ніж я встигла з'ясувати, якого біса це означало, він продовжив: — А та парочка вкрай погано переносить наші сплески сил. Чим частіше вони зриваються емоційно чи підпадають під наш емоційний вплив, тим швидше це випалює їх. Так що тримай себе в руках, якщо хочеш, щоб твій улюблений братик пожив трохи довше.

— Скажи, що ти просто так відволікаєш мене, — благала я. Одна думка про те, що на мене звалились з неба якісь сили, а Рей може через це померти, викликала в мені масу обурення. — Це не смішно.

— Це боляче, знаю. Я віддав тобі прорву своїх сил, аби ти не спалила себе.

— Краще спалила б…

Тому що тоді б вже не було настільки багато болю. Мертві люди не відчували його. Цікаво, скільки всього мало випасти на долю однієї людини, перш ніж вона перетвориться на купу попелу? Скільки взагалі має статися, щоб вона перейшла межу і сама зупинилася? Мені здається, я вже готова перегоріти, адже все, що ми пережили, виявилося марнуванням часу. Якщо вони приречені на швидку смерть, то нікого не залишиться. Було б простіше згоріти ще в лікарні, ніж чекати чергової каверзи долі та бачити, як люди, яких я любила, помирали.

Від злості та зневіри моє тіло знову запалилося, геть спалюючи новий одяг і знову показуючи елійцю моє тіло у всій красі. Смайлі зробив декілька кроків у мій бік і обійняв. Я настільки втомилася від прорви нової інформації, що навіть не чинила опір. Раптом накотила втома і якось виразно стали відчуватися наслідки побоїв під теплими дотиками. Увімкнувся мозок, нагадуючи, що я гола.

— Невже не можна без обіймів? — простогнала, не знаючи куди мені дітись.

— Мені треба ввібрати твою злість, інакше ти висушиш це озеро і знепритомнієш від перевтоми. А ще, – бурштинові очі вперто перевели погляд на мою шию, – я хочу вилікувати твої синці після того, як знову одягну тебе.

— Я тільки дякую тобі скажу, ті тварюки постаралися на славу. Чи ти хочеш щось натомість?

— Справа не в тому, — зніяковів він, — мені треба торкатися твоєї шкіри…

— Я була б найщасливішою дівчиною у світі, якби мене взагалі ніхто не торкався. За ці два дні моє потворне тіло бачило голим більше людей, ніж за все моє кляте життя!

— На тебе можна дивитись вічність, — серйозно промовив Смайлі, піднімаючи мою долоню вгору і торкаючись губами зап'ястя. У його очах розлилося рідке золото, поки я намагалася вгамувати дурне серце, яке вирішило збожеволіти й пробити грудну клітку. — І якби ті люди були ще живі, я сам розірвав би їх на атоми за те, що вони з тобою посміли зробити.

— Ти ж не серйозно? — чужі губи знову торкнулися синця, прибираючи собою слід від наручників. Смайлі вперто дивився в мої очі, даючи зрозуміти, що він не жартував. — Тільки не кажи, що ти зібрався лікувати мене такими дотиками.

— Добре, не буду, — теплі пальці відпустили мою долоню і взяли другу, навмисне повільно повторюючи ту ж дію.

— Ти знущаєшся?!

Я спробувала прибрати свої кінцівки, але він не пустив. Так само свердлив мене своїми бурштиновими очима, проникаючи в думки. О так, він читав мене, як відкриту книгу і я могла навіть сказати, в який саме уривок він вирішив зазирнути, бо жовтизна почала чорніти. Вона переповнювала його райдужку, ніби хтось розлив на неї чорнило. Смайлі сердився, так само як Адвел. З його грудей виходило жовте світіння, але, на відміну від Ада, не поширювалося ударною хвилею. Щоб хоч якось заспокоїти його, я продовжила розмову:

— Чому не руками? Адвел же лікував ними.

— Ми не обирали свій дар. Я просто народився таким, подобається тобі це чи ні.

— Тоді я краще зачекаю на Адвела, це занадто для мене.

— Соулі. Подивися, в якому він стані, йому б Шайні зцілити. Ти собі взагалі уявляєш, скільки на це піде сили? Невже я тобі настільки огидний, що краще ходити побитою? Чи тебе лякає, що я не людина? Елійці мало чим відрізняються від вас.

— Справа не в цьому.

— А в чому?

— Я боюся цих дотиків і того, що я можу відчути через них. Моє життя і так занадто божевільне, щоб цілуватися з прибульцями.

— Я не змушую тебе цілуватися. Ти можеш просто заплющити очі та уявити, що замість мене тебе цілує якась людина, якщо тобі так буде простіше, — кинув Смайлі, стискаючи кулаки. — Але, щоб ти знала, через наш зв'язок я тепер відчуваю кожну твою рану, кожен синець. Так що не вдавай, що це не боляче. Якщо хтось і може відчути твій біль, то це я.

Елієць замовк і пішов назад — до траси. Від безвиході я рушила слідом, прокручуючи його слова в голові. Чи боялася я того, що він був елійцем? Ні. Дивлячись на його силует в останніх променях сонця, я розуміла, що мене лякала своя реакція на нього. Якщо відняти злість, то залишалася якась незрозуміла симпатія і приховане бажання забратися в його думки. Але за нинішніх умов ці почуття могли мене вибити з колії. Любити когось, бувши на межі — погана ідея. Це все одно, що підкидати сухі гілки в багаття, коли потрібно його згасити. А що залишиться після пожежі? Тільки вугілля та попіл.

Люди, які згоріли в нашому серці, змушували його ставати сильнішими. Вони змінювали нас настільки сильно, що це вбивало наші початкові версії. Я б з радістю погодилася жити в рожевих окулярах, аби удари долі мене оминали всіма шляхами. Щоб усе здавалося таким простим і легким, а не оберталося бажанням забутись і зникнути.