Сьогодні, пісок під моїми ногами здавався напрочуд прохолодним. Лежати на такому в спеку — саме задоволення, і я, ні краплі не затримуючись, впала на білі крупиці та потягнулася. Для повного щастя не вистачало лише музики. Тому я дістала плеєр зі свого старого шкіряного рюкзака і включила один із моїх улюблених треків — «Transizione»¹. Разом із фортепіано у моїх вухах, під вітром перекочувалися грозові хмари, немов хвилі. Я відчувала вологу в повітрі та те, як температура поступово опускалася нижче. Скоро піде дощ. Це відчувалося легенями, які вдихали свіжість, і навіть шкірою. Прекрасна погода.

Ще раз розплющуючи очі, я побачила, як наді мною навис Даніель і з цікавістю розглядав навушники. Цей погляд був мені добре знайомий — цікавість. За стільки часу я так і не звикла до того, що наші буденні речі були для елійців чимось унікальним. Глибоко в душі, хотілось вірити, що це просто дивний сон, в якому я познайомилась з дивною людиною. Ось чому я простягла втулку, пропонуючи спробувати новинку. Трохи подумавши, елієць уклався поруч, на відстані кількох міліметрів від мене, та тицьнув її у вухо. Підклавши руку під голову, я обернулася на бік, щоб подивитися на реакцію прибульця.

У жовтому світлі передгрозового неба він виглядав надто блідим і сірим для людини. Вицвілим. Шалено красивим та нереальним. Сріблясте волосся розтріпував сильний вітер, змушуючи його іноді морщити тонкий ніс. В холодних очах відзеркалювались громіздкі чорні хмари, які наче б то і ніколи не покидали їх. Прибережні хвилі тягнулись до наших ніг, аби втягнути кудись на дно океану. Схопити разом із піском та злизати, подібно до слідів. Вони шепотіли на фоні музики та перепліталися з нею. З кожною новою нотою, моє серце тягнули в безодню сліз і спогадів. В такі моменти, я вірила, що океани так і з'явилися. Комусь було настільки боляче, що він не міг зупинитись, аж поки його сльози не наповнили прірву.

Через кілька хвилин увімкнувся новий трек – «Remember it»², нагадуючи про всі втрати. Після нього – «Lovesong»³, обриваючись першими краплями дощу, що посипалися на моє тіло. Я підірвалася з піску, швидко складаючи свої речі у пластиковий тубус, щоб урятувати малюнки. Тільки дарма. Погода ставала гіршою з кожною секундою, і я розуміла, що ми не доберемось сухими до мого будинку. Тубус, звичайно, зберіг би малюнки від води, але не врятував би ні рюкзак, ні нас. Відчувши мене на інтуїтивному рівні, елієць сховав у кишеню навушники, відібрав речі та впевнено потягнув за долоню на стежку. Над нашими головами промайнула блискавка. Побачивши ще один спалах, Дан посміхнувся і додав швидкості.

Засохлі хащі наповнились шумом. Я трималась за теплу долоню та ледь поспівала за Даніелем. Дощ пробирався крізь гілки дерев, стікаючи ними на наші обличчя. В груддях пекло від швидкості й задухи, але я нарешті відчула себе по справжньому живою. Хотілось кричати. Хотілось ще швидше просуватись між кущами. І вперше, за такий довгий час, мені хотілось жити.

Елієць жив у лісовій гущавині, майже повністю прихованої від людських очей. Не знаю, чому він вирішив перебратися від родичів, але промокнувши до нитки, я була дуже рада цьому. Будиночок складався всього з трьох невеликих кімнат: вітальні, кухні та ванної кімнати. На дерев'яній стіні висіло кілька моїх малюнків, які він попросив колись залишити собі на згадку. Вони викликали теплу усмішку, коли ми переводили подих від бігу. Сідати промоклою на диван зовсім не хотілося. Мабуть, елієць подумав про те саме, бо поліз у шафу і дістав дві пари чорних штанів та сорочок.

— Як гадаєш, тобі підійдуть ці речі? — чоловік приклав до моїх ніг свої штани та розсміявся. Мало того, що в талії він був куди більший за мене, так і по довжині вони явно підводили. — Зробити їх менше? Усього трохи магії, і вони будуть тобі за розміром.

— Не треба, мені вистачить і сорочки, — усміхнулася я. Тема його сил була заборонена і ми, за негласним правилом, намагалися її уникати. Я — тому, що це нагадувало про Блу. Він — тому, що йому не подобалося бути використаним.

— Тоді переодягайся, а я піду на кухню — зроблю нам попити чогось гарячого. Заллю пакетик із травами окропом із чайника – жодних сил.

Чоловік розвернувся та вийшов. Було приємно, що він не хотів створювати незручну ситуацію. Хоча, відверто кажучи, мене давно перестало бентежити голе людське тіло. Все своє дитинство я провела у татовій лікарні, тому швидко навчилася не приділяти великої ваги чужій фізіології. Зрештою, у всіх нас дві ноги, дві руки та однакові потреби. Навіщо соромитись того, що ні для кого не було секретом? Навряд чи я побачила б в елійця щось нове. На вигляд, будова їх тіла відрізнялося хіба що більш масивним тілом, нереальним кольором очей та волосся.

Швидко переодягнувшись, я висушила, як змогла, своє коричневе волосся і спробувала заплести його в косу. Неслухняні хвилясті пасма стирчали на всі боки, наче мене вдарило струмом.

— Слухай, а в тебе нема чим стягнути волосся?! — крикнула я Дану, вперто намагаючись пригладити цей вибух на макаронній фабриці. Все-таки краще бути їжачком, ніж медузою Горгоною.

— Зараз принесу!

Чоловік увійшов до кімнати, обережно поставив на стіл чай і наблизився. За вікном гримнуло. У світлі блискавок, його зовнішність набула хижого відтінку, а чорний одяг сприяв цьому ще більше, додаючи якогось тваринного шарму. З сивого довгого волосся стікали краплі води, скочуючись по губах і шиї, щоб упасти на гостру ключицю. Елієць підходив все ближче, поки я заворожено спостерігала за його обличчям та задоволеною усмішкою. Було щось у цій расі магнетичне, манливе, що притягувало до себе.

— Я сам заплету, — кинув Даніель і потягнув свої великі руки до моєї шевелюри.

Уявивши, як він висмикує мені волосся або просто плутається в ньому пальцями, я подумки налаштовувала себе на тортури. Ненавиділа, коли хтось торкався його.

— А може не треба?

Чоловік хмикнув і зі спритністю всадив мене на диван. На диво обережно, він став пригладжувати моє неслухняне волосся і воно поступово сушилося та магічним чином розділялося. Це був перший раз, коли він застосовував при мені свої сили та, чого вже брехати, ніякої злості я не відчувала. Швидше інтерес. Поки Дан вплітав стрічку, я настільки розслабилася, що помітила несподівані для себе дрібниці: його глибоке дихання, моє гучне биття серця і випадкові дотики. В голові якось надто яскраво згадались його слова про нездатність любити. Я дивилась на ці хижі риси обличчя і розуміла, що якби він був океаном, я б вже втонула.

— Дивись, який гарний бант. Я бачив, що ваші дівчата часто мають такі. Як тобі? – спитав він, показуючи мені з гордістю величезний фіолетовий бант із якимись камінчиками.

— Гарно, — навіть з огляду на те, що у Вайлдхілі такі бантики носили лише маленькі дівчатка років семи, — а де ти взагалі взяв стрічку?

— Хотілося, щоб у тебе залишилося щось від мене, тому створив. Я з елієць, пам'ятаєш?

— Спробуй таке забути, коли ти ніколи не чув музики й намагався з'їсти сиру картоплю ... — бурчала я собі під ніс, — але я не про це. Ви ж не можете робити нічого для себе. Це знає весь Вайлдхіл.

— А це мій бонус за потворність. Єдине, на що я здатний – це створювати речі. Не лікувати, не керувати чимось, не літати, не любити, а лише перебудовувати атоми в потрібному порядку.

— Ти. Не. Потворний, — я повторювала по складах те, що турбувало мене вже не вперше. Перш ніж я встигла спіймати свої думки, з рота виривався нещодавній висновок, — ти гарний.

— Гаразд, гаразд, — не бажаючи продовжувати цю розмову, погодився Дан. — Іди, лягай, я вкрию нас ковдрою. Бракувало ще захворіти. Я навіть вилікувати тебе не зможу, а своїх родичів я не пущу копатися у твоїх думках. Якщо хтось і читатиме їх, то нехай це робитиму тільки я.

В голові раптом спливли слова про те, що елійці впізнавали минуле людини лише через єдиний дотик. Цікаво, що побачив у моєму минулому Даніель, коли тягнув сюди за руку? Сподіваюся нічого надто особистого, не хотілося б червоніти перед ним за дитячі дурниці.

______________________________________

¹ Transizione — трек неокласика Єгора Грушіна.

² Remember it — трек неокласика Єгора Грушіна

³ Lovesong — Piano Tribute to The Cure by Vitamin.