Шум прибою переливався узбережжям. Я сиділа на березі океану та малювала море. Стрілка механічного годинника давно перейшла позначку десяти вечора, але, попри це, небо все ще мало червонуватий відтінок, котрий відбивався на теплих бірюзових хвилях. Десь вдалині почувся крик невеликих реліктових чайок, що за звичкою кидались із пустельних скель на іншому кінці берега, щоб трохи охолонути. Літо видалося надто гарячим навіть для них. Воно спалило весь мох у лісах Вайлдхілу,  здерло фарбу на старих будинках, у які вже ніхто не зайде, і роздерло звичні людям почуття.

Якщо раніше мені була ненависна сама думка про те, що Всесвіт став щасливішим, у той час, як усередині в мене все померло, то зараз мої почуття нагадували висохле озеро. Емоції випарувалися, залишаючи по собі величезні тріщини, десь на дні душі. Все, що залишалося — малювати на папері те, що зовсім недавно було всередині. У такі моменти мені здавалося, що все, як і раніше добре, і не було жодних сліз, жодних смертей і зникнення.

М'які лінії поступово набували обрисів старого маяка, який знаходився з іншого боку затоки. З цього ракурсу він здавався гарною вежею, пофарбованою білим кольором і навіть невгамовні чайки зовсім не псували його вигляду. Навпаки, в останніх променях сонця, їхні мокрі тіла переливались відблисками, а сам маяк нагадував дідуся, який, всупереч пошарпаному вигляду, зберіг любов до прекрасного.

Мені завжди подобалося приходити на це місце. В оточенні великих каменів, нагрітих за день до високої температури, я відчувала хоч якесь тепло під ребрами. Моя спина мала міцний тил, поки пальці виводили щоразу акуратні маленькі штрихи. Тільки тут можна було розслабитися та уявити себе частиною цих всепоглинущих хвиль, які розбивалися об сірі валуни та кидались на гарячий пісок, аби випаруватися за кілька хвилин.

Тут завжди панувала тиша, тому коли ззаду пролунали тихі кроки, я не втрималася і подумки вилаялась. Вузькою доріжкою, між дерев і каміння, спускався елієць, якого я колись мало не вдарила по голові, побачивши заплакану Блурейн. У той день вона втекла, щоб прийти в будинок, який їм виділив мер Вайлдхілу. Я шукала її по всьому місту, а коли знайшла свою сестру у сльозах, не здатну пояснити, що сталося, то сильно злякалася і вдерлася до них. Взявши в руки масивну статуетку з найближчої полиці, я зі злості мало не стукнула нею першого прибульця, який потрапив на мій шлях — його. Як виявилося пізніше, дарма.

Згадавши це ж сріблясте волосся прибульця, я пошкодувала, що зараз у мене під рукою не було нічого важчого. Моя спустошеність починала швидко замінюватися злістю та болем, коли я побачила представника цієї раси настільки близько. Але, всупереч бажанню позбутися його, я просто обернулася до моря і свого малюнка, сподіваючись, що він постоїть тут декілька хвилин і піде. Хвилина, дві, три —  він сів за кілька метрів від мене, біля інших каменів, просто спостерігаючи за заходом сонця. Мабуть, хотів відібрати у мене навіть його.

У такій дивній атмосфері мовчазного неприйняття минуло близько години. Сонце нарешті зникло за горизонтом, поступившись своїми правами блідому світлу супутника. За цей час я навіть забула про присутність інопланетянина, малюючи, малюючи та знову малюючи, поки він не вирішив нагадати про себе до божевілля низьким, захриплим голосом:

— Чому ти нічого не просиш? — поцікавився чоловік, втискаючи долоні в ледь теплий пісок. Не отримавши жодної відповіді, він вирішив продовжити: — Давай я дам тобі те, що тобі потрібно, а ти залишиш мене тут одного? Іде?

— Мені нічого не потрібно, — спокійно відповіла, продовжуючи виводити останні штрихи. Легке роздратування змушувало сильніше стискати в пальцях механічний олівець, аби вгамувати нерви.

— Не вірю, — втомлено прошепотів елієць, щоб далі пояснити свої думки вже нормальним голосом, — люди надто ліниві, аби добиватися чогось самотужки. Їм подавай все відразу і на блюдечку.

— Ми хоча б не вбиваємо ні в чому невинних дітей, — кинула різкіше, ніж хотілося б. Зрештою, я не мала бажання видавати свої почуття і відкриватися настільки сильно перед незнайомою істотою.

— Ми теж.

— Тоді чому ж усі люди, які зверталися до вас, помирали чи зникали через кілька тижнів?

— Я не знаю, — він зі стогоном запустив свої пальці в довге волосся, ніби це питання його й самого жахливо нервувало, а потім глянув у мої очі та, намагаючись донести серйозність думки, продовжив, — але це не наша вина. Вони просять – ми виконуємо. Нічого більше мої побратими не роблять.

— Але якою ціною? Думаєш, одна фотографія варта того, щоб за тиждень померти?

— Ні. Вона варта одного дня життя для елійця, — він повернувся обличчям у мій бік черговий раз і почав пропалювати мене своїми сірими, блискучими очима, в глибині яких роїлися неприродно білі іскри. Я оніміла. Хотілося звинуватити у всьому його. Хотілося кричати. Хотілося плакати. Хотілося вирвати з серця все це кохання, бо легше не любити зовсім нікого, ніж ось так от втрачати близьких людей і потім жити з цим. Весь цей час його погляд був прикутий до мене, а на обличчі відбивався дивний вираз, який я не могла розшифрувати. — Я не знаю, як ти живеш з цим... Це ж ти? Ти та сама дівчина, яка мало не вдарила мене кам'яною людиною.

— Так. Я. І, знаєш? — запитала його, складаючи свої речі назад в рюкзак і тубус. — Я багато віддала б, щоб зробити це набагато раніше.

— Якщо ти так не любиш елійців, то давай. Бий. Я навіть не моргну, — міцний чоловік, вищий за мене на голову, піднявся на ноги та підійшов впритул, нависаючи загрозливою тінню. Було у цих словах щось таке, що змушувало повірити. — Примусь мене хоч щось відчути.

— Це не поверне мені її.

Я підняла свої речі з піску і мовчки пішла, відчуваючи на собі палкий погляд і чуючи ледь помітне в шумі хвиль слово «Шкода». Ноги вперто крокували звивистою стежкою, намагаючись швидше вивести мене з набережної. Я замовкла, бо не бачила сенсу обговорювати те, що вже минулося. Після стількох втрат моє серце було виснаженим, наче всі ці емоції поглинули його. Не хотілося ні пити, ні їсти, ні прибирати. Навіть говорити з кимось не хотілося. Та й навіщо? Більше ніхто не готував вранці млинці зі згущеним молоком, ніхто не просив косметику, не лаяв мене за те, що погано харчуюсь, не цікавився, як пройшов мій день. А інші? Інші не могли мені замінити їх. Але це й не потрібно було. Я не хотіла, аби мені заміняли тих, кого я любила. Я хотіла їх пам'ятати, адже поки я їх пам'ятала, вони не помирали по-справжньому. Вони завжди жили всередині, трохи вище мого серця — в душі.