Дивовижно, як багато сил таїлося в людях. Маючи вкрай слабку фізичну оболонку, на глибині їхньої душі спочивало стільки горя, стільки щастя, що можна було задихнутися. Цікаво, навіщо небеса дали цій людині всі ці випробування, якщо вона була не здатна їх винести? Хіба доля не жорстока? Стискаючи гортань Майкла однією рукою, я дивилася в його сірі очі та відбирала всі зайві емоції. Він намагався обережно прибрати мої пальці, але я не дозволяла. Чим кращий зоровий контакт, тим було легше ввібрати почуття і поповнити резерв.

Мій погляд мимоволі опустився на губу, де зовсім недавно красувалася рана. На широких вилицях заходили жовна, видаючи хвилювання. Майкл не розумів, що я мала зробити. Воно і на краще. З'єднавши наші душі, я назавжди зроблю його одним із нас — іншим.

— Коли виберетеся з цього місця, Вейн все пояснить тобі.

— Що поя… — слова людини перервалися міцним дотиком моїх губ до нього. Потрібно було протриматися якихось кілька хвилин, щоб провести процес злиття душ.

У моїй пам'яті з'являлися чужі спогади й огорнули дивним теплом. По шкірі промайнув натовп мурашок від того, що я колись теж мала — сім'ю. Було так просто і легко спостерігати, як вони посміхалися один одному, готували сніданки або перемотували рани, що я пропустила момент, коли Майкл відштовхнув мене. Секунда, і щось гостре проткнуло мою шию. Майкл впав на коліна, намагаючись віддихатися від спогадів і того, що його мозок встиг зловити. Його обличчя з кожною хвилиною ставало більш розпливчастим, поки зовсім не перетворилося на темряву.

Я знову опинилася всередині свого розуму, без можливості вибратися назовні. Але цього разу мене викинуло в один з уривків пам'яті цієї людини. Їдкі білі кольори засліпили зір. Я опинилася в якомусь кабінеті, з медичним приладдям. Поруч зі мною стояв Майкл і дивився на когось із тим самим обличчям, що й у нього, не розуміючи, що відбувалося. Відбиток був переповнений огидою, зневагою і ледь помітною агресією.

— Хто ти? — спитав помітно зблідлий чоловік, стискаючи кулаки.

— Хто я? — посміхнулося відбиття, підводячи брову. — Я твоя гірша версія, викинута до притулку. Чув, що наш татко помер років десять тому. А шкода, я б з радістю познайомився і з ним, а так доведеться обійтися малим.

Копія направила на Майкла пістолет і вистрілила голкою. У моїх очах вкотре попливла картинка, повертаючись нудотою та каламуттю в реальності. Чергова хвиля безсилля карала тягарем, не даючи поворухнути кінцівками. Наді мною світила яскрава лампа, засліплюючи та не даючи сконцентруватися на тому, що відбувалося в реальності.

— Містере Джордан, — пролунало десь поруч тонким жіночим голоском, — до операції все готово. Як тільки ви скажете, приступимо до вівісекції.

— Стривай, Лайло, я схожу на перекур і займуся цим. Мер мені не доплачують за понаднормову роботу, тож нехай чекає.

Двері грюкнули, залишивши мене наодинці з тією самою Лайлою, яка методично перевіряла апаратуру, не розуміючи, що анестезія на мене не діяла. Холодний металевий стіл піді мною здавався катівним спорядженням. Тіло нещадно ломило від твердості, але я так само намагалася не ворушитися, щоб набратися сил перед втечею. Раптовий голос на задвірках свідомості викликав у мені приплив радості:

— Амандо! — крикнув Адвел, вторгаючись у мій розум. — Святий Еліос, ти жива! Ми вже думали, що ти померла в тій пожежі.

— Ні, Вел. Але якщо ви нічого не зробите, то мене зараз розріжуть на шматки в ім'я якоїсь дурної науки цих жалюгідних істот, — подумки відповіла йому, пробуючи на міцність ремені, які притискали мене до столу. — Мені потрібна ваша допомога. Тут ще Вейн та людина, на ім'я Майкл. Будь ласка, допоможи їм вибратися.

— А ти? — тихо пролунало в голові.

— Я спробую знищити це місце, забуте світлом.

— Амандо, не дури! Будь ласка!

— Допоможи їм вибратися, — прошепотіла я, обриваючи зв'язок.

Розплющуючи очі черговий раз, я вичікувала момент, коли дівчина підійде ближче, а потім схопила її за зап'ястя. Вона не встигла і смикнутися, як маленьке серце в її грудях зупинило свій хід. Десь у моїй душі прокинувся кровожерливий монстр під назвою «Життя», який бажав отримати ще більше. Він підіймав свою голову, чуйно шукаючи слід найближчих живих істот, на яких можна було б напасти. З кожною секундою він набирався сил, витягував останні краплі з бездиханного трупа, який впав зовсім поруч, і робив мене іншою — подібною до самої вічності.

По виснажених м'язах прокотилася хвиля енергії, зміцнюючи їх, насичуючи й даючи сил, щоб розірвати ремінь на передпліччя та звільнитися. Підіймаючись з ліжка, я знала, що цей день міг завершитися смертю сотень людей. Звірю всередині мене, подобалася ця думка. Він жадав помсти та свободи. Зрештою, сьогодні ми були з ним на одному боці, тож я відпустила його на волю.

Крок, другий, третій, четвертий — він вийшов на полювання і йшов слідами дурного лікаря, який в цей момент вбивав себе сам отрутою. Достатньо було простягнути руку в його бік і покликати його серце, як чоловік упустив сигарету, падаючи на землю. На його обличчі застигла гримаса жаху — широко розплющені очі, викривлений рот у німому крику і ледве піднесені вверх брови. Він не був молодим. Напевно на нього чекала вдома дружина чи діти. Але звірові було начхати, як і мені.

Блукаючи вздовж білих коридорів, я відбирала у людей те, чим вони не дорожили — останній подих. Щось ззовні тягнуло на вулицю електрику, відволікаючи мене від довгоочікуваної помсти. Чужорідна сила була нітрохи не слабша за елійську, але я не пам'ятала нікого, хто б володів чимось подібним — хіба що Адвел любив грати з блискавками. Через темряву, яка раптово настала, люди злякалися і почали вибігати на коридори. Вони кричали то тут, то там, стріляючи від страху один в одного. Вони були легкою здобиччю.

Насилу орієнтуючись у цих коридорах, я відчувала відлуння своєї власної душі. Майкл знаходився зовсім поруч із Вейном і зараз намагався відчинити до нього двері. Позаду нього вивалився натовп солдатів, блимаючи лазерними указками та ліхтарями.

— Пригнись! — закричала я, розуміючи, що вони відкривають по ньому стрілянину. Чоловік послухався і впав на підлогу, притискаючись до стіни, а я відпустила останній грам витримки, який стримував звіра.

Так кумедно було спостерігати, як військові падали один за одним, нагадуючи краплі дощу, які розбивалися об землю. Мить, і моя долоня стиснула горло вбивці, насолоджуючись тим, як його душа повільно стікала синім свіченням на моїх пальцях. Я відчувала його паніку навіть у непроглядній темряві. Тіло впало. А за ним ще одне. І ще. Вони нагадували опалі земні листки, які ще зовсім нещодавно злітали з дерев Вайлдхілу.

Холодний метал проникав у мене знову і знову, але було запізно. Я нічого не відчувала, спостерігаючи ніби збоку за тим, як щось усередині моєї оболонки винищувало всіх підряд. По лікарняній сорочці стікала кров, забарвлюючи кахель плямами. Десь на задвірках свідомості Адвел намагався пробитися до мене, але я вже не була владна над собою. Так само як люди не були владні над смертю.

— Амандо! — закричав Майкл, стискаючи моє плече. Звір обернувся до нього і простяг пальці до шиї, яка відразу ж напружилась. — Досить! Ти маєш зупинитися.

Але він не розумів, що то вже була не я. Звір уважно провів великим пальцем по кадику і підсунувся впритул до людини. Він дивився на нього срібними очима, намагаючись зрозуміти, чому ця істота посміла стати на його шляху. Вдалині почувся гуркіт від вибуху. Надворі заголосили сирени, приголомшуючи простір.

— Ти стікаєш кров'ю, — проковтнув чоловік, обводячи поглядом моє обличчя. — Зупинися, інакше ми не зможемо врятувати Вейна. Чуєш? Я не витягну вас двох! І якщо мені доведеться вибирати, то я потягну на собі тебе, а твій улюбленець здохне у тій камері!

Звір оголосив коридори гучним ревом, оточуючи їх потужним енергетичним полем. Він сердився через те, що його наказ хотіли порушити. Пальці на горлянці Майкла стали повільно стискатися, відповідаючи на погрози — погрозами.

— Анлайв, — прохрипів чоловік, а звір ніби отримав удар під дих. За стінами пролунав ще один вибух, а в коридори повалив дим. — Анлайв ! Приходь до тями, інакше я кину його! Анлайв ! Анлайв ! Анлайв !

Майкл кричав ім'я мого істинного так голосно, що звір закрив вуха і почав притискатися до протилежної стіни. Він ховався в кутку, здаючи позиції та повертаючи мені контроль над болем. Моє тіло роздирали від болю. З десяток куль пульсували під моєю шкірою, не даючи рухатися. Голова стукала об стіну, намагаючись викликати звіра, щоб вилікуватись. Але він не міг слухати ім'я елійця, який жив у моїх душі.

— Амандо...? — Майкл сів на коліна, вдивляючись у потьмянілі очі та оглядаючи рани, які самі собою загоювались. Його обличчя спотворювала гримаса болю. — Чому я відчуваю твій біль? Що ти зробила?

— Ми пов'язані, людино. Якби ти не перервав у камері той ритуал, я розірвала б фізичний зв'язок відразу.

— Ти не протримаєшся в такому стані й п'яти хвилин. Це нестерпно, — він спробував взяти мене під пахви, щоб підняти, але натомість, я притягла його до себе і поцілувала, щоб закінчити почате.

— Якого біса ти твориш, жінко?!! — закричав він, відштовхуючи мене. Голова сильно вдарилась об стіну, роздираючи свідомість новою порцією болю.

— Якщо я помру, ти помреш зі мною через больовий шок. Хочеш? Чи ти хочеш відчувати всі ці дірки в моєму тілі? Я можу зцілитись, але біль нікуди не зникне ще довгий час.

— Ненавиджу тебе.

— Просто зроби це та йди за Вейном.

— А ти?

— Сюди незабаром прийде ще один елієць. Він витягне мене. Не тягни, ми не маємо часу.

— Ти божевільна.

Посмішка з'явилася на моїх губах. Я відкинулася на стіну, сміючись з точності слів цієї людини. Він читав мене, подібно до книги, хоч і сам нічого не тямив у тому, що бачив. Майкл підійшов назад і нахилився до мене, у темряві поціливши губами в шию. Обережно взявши його за підборіддя, я опустила обличчя і м'яко торкнулася губ. Зв'язок поступово формувався, поширювався нашими тілами та скріплював наші душі невидимими сітками. Коли частина моїх сил перейшла до нього, у моїх очах уже все пливло. Як тільки зв'язок сформувався, моя свідомість покинула тіло.