З того вечора минуло півтора тижня. Даніель, як і раніше, повертався на наше місце, щоб поговорити про різні речі, пов'язані зі світо впорядкуванням Землі. Я не знала, чому він не знайшов собі важливішого заняття, ніж слухати марення дурної художниці, але його компанія йшла мені на користь. З кожним днем ​​рана під моїми ребрами потроху затягувалась і ставала менш чутливою. Напевно, це було єдиним плюсом людської раси — ми жили настільки мало, що наша пам'ять намагалася швидше позбавити душу страждань. Я часто думала про це. Для людей вічне життя перетворилося б на справжнє катування, яке кидало б щомиті на нові скелі та перешкоди. Наче хвилі, які змушені були щодня розбиватися об берегову лінію без шансу забути про біль.

Весь цей час Даніель розповідав мені про їхню планету, про космічний простір, про влаштування Всесвіту і про багато того, що навіть теоретично не вкладалося в моє розуміння світу. Одним із того, що мене здивувало, було його ім'я. На Еліосі його звали "Vain" — марним. І якщо спочатку в мене ще проскакувало в діалозі це звернення, то зараз воно мені здавалося образливим. Чи могла я взагалі вважати когось марним, якщо природа вважала його життя важливим? Всі ми були прекрасними створіннями у якомусь сенсі. Чому елійці вважали інакше – я не змогла зрозуміти.

За ці одинадцять днів ми добре потоваришували. Так, це сталося дуже швидко, дивно, несподівано, але факт залишався фактом. Загальні вечори настільки зблизили нас, що одного разу, після розповідей про їжу, я наважилася запросити його на вечерю та показати різницю на практиці. Дорога до мого будинку пролягала через величезний ліс. Він охоплював майже всю територію Вайлдхілу і закінчувався біля берегів океану з одного боку, і біля скель з іншого. Єдиним місцем, де зовсім не росли дерева, були державні будівлі: лікарня, школа, мерія та сам центр. Навколо них викопали величезні пісочні смуги на випадок пожежі. Мій будинок знаходився на самому краю лісу, там, де вже йшли скелі. Не знаю, хто придумав збудувати його біля урвища, проте там виросло не одне покоління родини Отем. Шкода, що, швидше за все, останнє.

Ми крокували в метрі один від одного по хрусткому моху, передчуваючи вечірній перекус. Сонце вже майже зайшло за край лісу і навколо нас раз у раз виднілись похмурі тіні. То тут, то там чувся тихий тріск від птахів або білок, які приземлялися на гілки. Ліс жив, не дивлячись на жахливу посуху, і це було чудово. Можливо, незабаром підуть перед осінні дощі, і він знову вкриється м'яким шаром моху. Через пів години повільного пішого ходу, насадження стали все менше, і ми вийшли до урвища.

— Це він? — спитав Даніель, коли побачив невеликий двоповерховий будинок. – Маленький.

— Для мене однієї тут надто багато місця, — не погодилася я.

— Тобі в ньому затишно?

— Колись було, — сумно посміхнулася, — Проходь, знімай взуття.

Поки Дан освоювався і розглядав інтер'єр, я зайшла на кухню і почала чистити картоплю. Мої пальці так відвикли від повноцінного приготування, що я мало не порізалася ножем.

— Лоро, а ти впевнена, що її можна їсти? На смак це не зовсім не смачно.

— Я ж ще не приготувала... — відповіла, повертаючись до гостя. Побачене вразило мене до глибини душі: скуйовджений елієць тримав надкусану, очищену картоплю і з усіх сил намагався не сильно кривитися, аби не засмучувати господиню будинку. Посмішка сама розтяглася на моїх губах, і я відібрала недогризок, поки він не вирішив з ввічливості доїсти і його. — Дан, її ще треба приготувати.

— Ну, я ж почистив? Чи надто тонкий шар зрізав?

– Ні. Більшість продуктів ми смажимо, варимо і запікаємо ось там, — тицьнула пальцем у звичайнісіньку електричну плиту.

— Ніяк не можу звикнути до вашого світу. Вся наша їжа завжди була готова до вживання. Ми просто зривали її, іноді чистили та їли.

— Нічого, ти звикнеш, — підбадьорливо поплескала його по плечу. У цей момент елієць нагадував сумну дитину. Мені хотілося обійняти його та притиснути до себе, пошкодувати. Напевно, йому було дуже важко – доводилося заново вчитися жити та пізнавати світ.

— Якщо тільки й далі ходитиму за тобою хвостиком, — чоловік повернувся до мене і посунувся ближче, вдивляючись в область шиї. Не знаю, чому він завжди дивився саме туди, через стільки часу я просто прийняла це і намагалася спокійно ставитись до його звичок.

— Чому ж?

— Бо там, де нас поселив містер Грім, мої люди облаштували все, як у нас вдома: речі, меблі, картини. Нам навіть їжу приносять ту, яку не треба готувати, – Даніель підняв погляд на мої очі, і я так і завмерла. Білі іскри змушували тонути в його райдужці, від чого я навіть не одразу зрозуміла, про що він казав, — …бо ти мене вчиш набагато більшому, ніж його люди.

— Значить тоді, містере Хвостику, годі мучити сиру картоплю — краще погризи яблуко.

Віддавши йому фрукт, я відійшла трохи далі, до столу, і почала нарізати скибочками бульбу. Іноді мій погляд ковзав по гостю і щоразу бачив одне й те саме – очікування і захоплення. Даніель нагадував маленьку нетерплячу дитину, яка відчувала, що на неї ось-ось з неба впаде диво. Чомусь тільки зараз стало помітно, який він великий. На тлі майже двометрового прибульця будь-які предмети з мого будинку здавалися мініатюрними. Його дитяча безпосередність створювала у моїй голові дисонанс.

Втім, деякі його вчинки змушували мене запитати: а чи таким він був байдужим до всього, як казав? Можливо, на Еліосі його поведінка і була замкненою, але тут, на Землі, він мало чим відрізнявся від нас. Наприклад, коли я відбирала у нього надкусану картоплю, здавалося, що він хотів торкнутися мене. А зараз, його срібляста голова раз у раз виглядала над моїм плечем, аби краще побачити процес готування. І так, аж до того моменту, коли вечеря нарешті приготувалася.

Випадкові дотики, спокійні розмови, а потім сильне хвилювання, яке мало не змусило його впасти зі стільця, коли він сідав за стіл. Дан недовірливо поклав у рот невелику скибочку картоплі та став повільно жувати, намагаючись розкуштувати дивину. Через кілька секунд на його обличчі відбилося неприховане захоплення, і ціла тарілка смаженої картоплі випарувалася через якихось п'ятнадцять хвилин. Це сталося так швидко, що я навіть віддала йому половину своєї порції.

— Лоро, це дуже смачно! — проговорив Даніель, сито усміхаючись.

— Рада, що тобі сподобалося.

— А можна я до тебе приходитиму їсти, га? Хоч іноді, — благаючи подивився прибулець, підпираючи щоку долонею. — Мені ж твоя картопля ночами буде снитися!

— А створити?

— Твоя все одно буде смачнішою.

Через двадцять хвилин суперечок, мені довелося погодитись і готувати додаткову порцію, поки він не наївся. Після ще однієї вечері ми пішли до моря, де всю ніч пролежали на піску і дивилися на зоряне небо.

— Ти ж знаєш, що я не збираюся в тебе нічого просити?

— Так, знаю. Тому я досі тут.

Тієї ночі я зрозуміла, що він був таким самим, як і я. Мабуть, життя настільки нещадне, що давало копняка навіть інопланетянам.