10 років тому

Я сиділа на задньому сидінні машини та дивилася у вікно вкрите конденсатом. Ми в дорозі вже кілька годин і тільки доїхали до узбережжя Вайлдхілу. А все через хуртовину, яка несподівано розігралася буквально на самому в'їзді у місто. Вона набирала сили настільки швидко, що доїхавши до початку центральної дороги, у лобове скло не можна було розглянути щось далі перехрестя. І ця фраза описувала все моє дитинство, аж до сьогоднішнього дня.

Мої батьки розлучилися, коли мені стукнуло шість років. Весь минулий тиждень я провела у тата, котрий жив у сусідньому місті з двома близнюками мого віку. Після стількох років я так і не розуміла, чому була зобов'язана проводити з ним свята і навіщо їхала в таку далечінь кожного разу. Наче від цього хоч щось зміниться. І чому судді були впевнені, що у подібних ситуаціях всі діти тягнулись до обох батьків? Чому вони не думали про те, що для покинутих людей набагато легше жити, не бачачи тих, хто від них сам пішов?

Мені лише вісім, але навіть зараз я всім серцем ненавиділа такі поїздки, бо була чужою в тому домі. Це розуміла я. Це розуміла моя мати. Це розуміла його дружина і двоє нестерпних шибеників на їх шиях. Та не він. Ні, йому куди легше було відсудити право зустрічей зі мною, ніж визнати свою нікчемність. І це так смішно. Наче через місяць він прокинеться, повернеться, і ми знову будемо щасливою сім'єю, яка у вихідні дні гуляла на березі океану, запиваючи спеку лимонадом. Шкода, що сімейне право не давало можливості повністю відмовити в опіці одному з батьків, якщо той моральний покидьок. Деякі люди просто не заслуговували на батьківство.

Ні, Джозеф не був жорстоким і грубим. Просто ця його нав'язлива ідея порядком дістала вже всіх причетних до неї. Через це страждала насамперед я і ті маленькі щурята. Хоча яке йому було до нас діло? Порізані речі, подряпини на тілі, зачинені на ключі двері підвалу — нічого нового і привітного. Нічого, від чого він захистив би мене просто тому, що він одразу збігав на роботу, як я приїжджала. Все, що ми чули кожного разу — його дурні виправдання важкою роботою.

На цей раз, перед приїздом мами, мені зіпсували штани та светр. Просто взяли та «випадково» облили відром холодної води, яким мали мити підлогу. Мамі довелося купувати в придорожньому магазині хоч якийсь одяг, а дозволити багато ми не могли собі через скрутне положення і відсутність нормальних аліментів. Коли приїхала схвильована мама, моє улюблене бежеве пальто спіткала та сама доля. Прямо на її очах. Ми йшли під слова: “І щоб тут не було більше цієї обірванки, ти зрозумів Джо?! У тебе є свої діти!” Наче я була не його дитиною.

Переодягалася я вже в машині, в єдиний одяг, який мама змогла знайти у випадковому маленькому магазинчику. Якась старенька подарувала мамі синю сукню онуки, на розмір більше за мій. Якби не обставини, я була б навіть рада. А так, мені хотілося швидше втекти та вирвати цей день з грудей. Тому, як тільки я затягнула всі ґудзики, ми рушили в дорогу. І ось вже другу годину, як старалися дістатися дому.

Я здригнулася від думок та холоду. Пічка майже не зігрівала, але скаржитися не хотілося. Мама і так сильно переживала. Їй було прикро за мене. А ще більше за те, що її колишній чоловік просто мовчки стояв, з винними очима побитого цуценяти: «Ти ж бачиш, який я нещасний, не звинувачуй мене» і дивився, як з його дочки знущалися. Вона звинувачувала себе, вважаючи, що у такої гарної дівчинки, як я, мав бути хороший тато. Можливо вона і мала рацію, але мені вистачало і найкращої мами у світі.

І, ось, ми посередині траси. Білі пластівці кружляли так, що нічого не було видно на декілька метрів вперед. Руки тремтіли, але ще більше турбувати маму не хотілося. Вона й так їхала в одному светрі, бо вода зачепила і її пальто. Піч працювала, але цього все одно було мало, тому я постаралася відірватися приємними думками про майбутні свята, яких зимою було вдосталь. Я любила цю пору року. Мені завжди ставало затишно, коли я проводила вечори біля вікна. Здавалося, наче сніг заморожував увесь біль, змушуючи його стати байдужою брилою льоду. Так, погані емоції не зникали, але принаймні не душили горло і давали спокійно дихати.

Гарну картинку змінив гучний скрип гальм. Нас різко занесло на зледенілій дорозі. Машина оберталася так сильно, що мене кидало по всьому салону, поки ми не вдарилися в дерево. Сильний удар вибив повітря з грудей. В голові нестерпно загуло. Світ потемнів і провалився у прірву.

Я не знала, скільки часу перебувала непритомною, але коли мої очі розплющилися, навколо стояла гробова тиша і свист у вухах. Картинка постійно розпливалася. Я кричала мамі, але вона не відповідала. Її обличчя було порізане уламками, а з під кофти проступала кров.

На трасі давно стояла ніч, сніжна буря вгамувалась, і я змогла побачити, як десь вдалині біліло світло. Потрібно було покликати на допомогу, тому я вибралася назовні та побігла у бік міських вогнів. Волосся покрилося морозом через дихання і низьку температуру. Тіло оніміло, боліло, вивертало і від цього хотілося просто впасти вниз та заснути. Але я продовжувала йти, а потім повзти, щоб врятувати маму.

Того дня мене знайшов лікар, який повертався додому. Я лежала посеред траси і якби не та синя сукня, він би й не помітив мене. У лікарні сказали, що мати загинула ще під час удару. Вона не мучилася і померла швидко та безболісно. Але мені не полегшало від цієї новини. Я не знала, чому вижила, але, того дня я зрозуміла, що померла з нею. Що пробираючись крізь кучугури, я і сама посиніла, перетворилася на брилу льоду. Тому, коли за місяць мене удочерив той самий чоловік, я попросила змінити ім'я з Роуз на Блурейн. Дивно, але він погодився.

З того часу минуло багато років. Я прийняла свою нову родину. Прийняла Майкла, котрий став мені справжнім батьком, якого я ніколи не мала. Полюбила його дочку — Елорію, яка була набагато старша за мене. Ось тільки той холод нікуди не зник. Моє минуле вкрилося скоринкою, як на зиму ховалися дерева за шаром інею. Я зникла, причаївшись десь глибоко всередині себе. Можливо воно і на краще.

Холод — це та сама анестезія. Він уповільнював кровообіг і зупиняв перебіг часу для всього живого, щоб воно могло упоратися зі своїм болем. Одного разу вічна мерзлота відступить. Крок за кроком, день за днем, все пройде та зміниться. Льодовики розтануть. Вода змиє весь біль, допоможе рослинам знову піднятися та зажити. Якщо вони будуть здатні пережити це.