Кілька місяців тому на нашу планету прибули елійці. Вони не були схожі на когось із наших злочинців, тому що не вбивали, а давали людям те, чого ті хотіли. Натомість ці істоти харчувалися нашими емоціями, подовжуючи цим своє життя. Незабаром більша частина населення почала ходити з усмішками на обличчі. Огидне видовище, хоч би тому, що це було надто добре для правди. Як казали в народі — "Безплатний сир лежав лише у мишоловці".

Я ніколи не розуміла, чому влада сприйняла їх настільки приязно і беззастережно повірила у їхню святість. Можливо, елійці прочистили мізки жителям Вайлдхілу, а можливо, ми, люди, самі по собі були такими наївними й завжди хотіли вірити в казку. Але, хоч би що там було, час розставив все на свої місця, і справжня сутність прибульців дала про себе знати.

Через два тижні після їхнього прибуття, мій батько сказав нам із сестрою триматися від них якомога далі, тому що в місті стала вагомо збільшуватися кількість померлих. Як лікар, він мав доступ до подібної інформації та всіма силами намагався зрозуміти, що відбувалося. Безвилазні дні у лікарні змінилися безвилазними ночами. Лайка зі старими знайомими телефоном і нервові зриви зробили з нього виснажену і хвору людину. Я і Блурейн намагалися його якось відірвати від цих подій, але дарма. Деякі речі залишалися незмінними навіть у такі страшні дні. Земля оберталася навколо своєї осі, день змінювався ніччю, а Майкл Отем за роботою лікарем не бачив нічого на білому світі.

Досліди, спроби вивести якусь речовину з крові померлих та постійний стрес щодня забирали його час. Мені здавалося, що гірше вже не могло бути, але незабаром світ знову перекинувся вверх дном — поступово почали зникати люди. Щотижня то там, то тут знаходили тіла чоловіків і жінок, пов'язаних між собою лише походом до цієї позаземної раси. До цього не було нікому справи, адже всі отримували те, що хотіли: народ – виконання бажань, а елійці — життєво важливі для них емоції. Ще пізніше захворіли діти та підлітки. За симптомами це нагадувало сильну застуду, поки вони через температуру не потрапляли до лікарні, де їхній стан різко погіршувався і вони вмирали.

Саме медики забили на сполох. Мій батько з початком зникнень майже перестав приходити додому. Три години сну — і ось його знову немає. Через те, що він вважав, що елійці могли привезти з космосу якийсь вірус, моє життя перетворилося на пекло. Його не слухали, і це змушувало Майкла ще більше занурюватися у всі ці події, абсолютно забуваючи про нас — його власну родину. Можливо, він помилявся, а можливо, це просто було не вигідно для нашого мера. Що б там не говорили, але якось Майкл просто не повернувся додому. Його телефон отримав статус "Поза зоною доступу", на роботі його не бачили, і навіть наші сусіди не могли згадати, коли зустрічали його востаннє на вулиці. Я шукала тата цілодобово, обійшла половину Вайлдхілу, тільки ось слідів не було. Наче хтось стер його з нашого життя.

Весь цей час люди продовжували потрапляти в лікарню і після цього їх більше ніхто не бачив. Батьків колега по секрету розповів, що, для уникнення поширення хвороби, їх спалювали у спеціальних крематоріях. Сім'ям навіть не дозволяли попрощатися або бодай здалеку побачити тіла востаннє. Що це за чума, ніхто так і не сказав. Вона не передавалася нікому із родичів і тому такі ж свідомі громадяни, як я, вважали, що винуватими були саме прибульці.

Часом я запитувала себе, а чи коштувало воно того? Лічені дні безтурботного щастя, від якого й щастя більше не залишалося. Для деяких із міста – безумовно. Наприклад, стара Ен, яка одного разу потрапила в аварію і перестала ходити через травму хребта. Багато хто з вас міг би сказати, що це не страшно, і було безліч виходів із ситуації, але в нашій місцевості вони не працювали. Вайлдхіл будувався на хвойних лісах, біля океану, і хоча дороги в нас були цілком нормальними (в центральній частині міста), але добиратися до будинків на околицях доводилося через вічне болото. Грунт був багатий на пісок, а через вихід до води та частих дощів, тут постійно стояло болото і стежки щоразу проростали мохом. На старенькому візку пересуватися було дуже складно, тому вона й звернулася до елійців з проханням привести її «Персональну вінтажну машину» до ладу. Але замість коляски вони вилікували її ноги. І це справді було дивом. Ось тільки через десять днів стареньку знайшли біля свого будинку. Мертвою. Як і десяток інших людей.

Якийсь час я ще вірила, що елійці принесли нам якусь користь, і злилася на весь світ через зникнення Майкла. А потім померла моя маленька сестричка — Блурейн, ставлячи крапку у всіх сумнівах. Одного дня у неї різко піднялася температура, я викликала швидку допомогу, а через добу лікар зателефонував та виказав свої співчуття. Блу спалили та жодні зв'язки батька не допомогли мені побачити її на прощання. Все світле зникло, ніби його ніколи й не було. Я плакала цілодобово. Мені хотілося хоч у когось знайти порятунок, але не залишилося нікого близького. Нікого, з ким би я могла поговорити без почуття нудоти та зневаги. І якщо до цього моменту я думала, що Майкл ще повернеться, то підсвідомість мені сказала, що його більше немає. Якби батько був живий — він би повернувся, а отже, їхня смерть стала кінцем колишнього життя.

Біль від втрати постійно затоплювала свідомість хвилями. Вона то накривала мене з головою, а то зникала подібно до прибою перед цунамі — відходила настільки далеко, що я перестала відчувати навіть саме життя. За штормом всередині моєї душі, я забула абсолютно про все: про їжу, про роботу, про знайомих і навіть про ненависних елійців. Все це відійшло на другий план, тому що не мало більше жодного сенсу. Коли ще одна гігантська хвиля спогадів знову знесла всю мою витримку, я відчула порожнечу. Це була та безодня байдужості, яка змогла знести собою навіть ненависть до прибульців. Якщо світ хотів пограти у звичайне життя, вдаючи, що нічого сталося, то мені варто було вчинити так само. Можливо, колись я теж зникну з нього. Глибоко всередині, я просила небо, щоб це сталося якнайшвидше.

Саме з того дня розпочалося моє нове існування: малювання, сон, готування, малювання. Якщо мене не доб'ють елійці, то подібний режим рано чи пізно зробить свою справу та звільнить мене від минулого. Я більше не хотіла відчувати абсолютно нічого. Не хотіла годувати їх своїм горем, щастям або навіть страхом. Вони не отримають від мене жодної краплі емоції. Від будь-кого, але не від мене. Байдужість стала моїм найкращим другом.

Ось так, на початку літа, моє життя зруйнувалося, і я залишилася одна у світі, де щастя вбивало.