Еліос, як і раніше, здавався таким далеким, ніби й не висів над моєю головою, а горів десь в іншому Всесвіті. Мої ступні торкалися чорної гальки, поки штормовий вітер розвіював волосся, вдихаючи в груди крижаний вітер. Крок за кроком я блукала вздовж краю води, співаючи щось у своїй голові та згадуючи, як колись обіймала тут Ана. Горло стискали сльози. З кожним дурним словом у порожнечу, перед моїми очима випливали образи з минулого та оживали в духовному світі.

Я стояла навпроти Анлайва і намагалася знайти в його очах те, що було раніше, але образ не міг передати цього. Він лише посміхався скляними губами, коли над нами пролітав гуркіт грому. Але більше не було нас. Мені не вистачало минулого. Так не вистачало, що я не помітила, як зірвалася на біг уздовж краю. Ніби в маренні, я мчала холодними каменями, намагаючись звільнитися від своїх почуттів, але від швидкості, дурні ноги підкосилися і я звалилася у воду. Крик вирвався з горла. Йому вторило небо, божеволіло і вибухало від розрядів зелених блискавок.

Хіба це було схоже на те, чого ми хотіли з тобою, Ан? Хіба це все коштувало мого болю? Божевілля і тільки. Нескінченна агонія, яка не мала жодного сенсу. Заради чого? Заради чого я віддала стільки всього в собі? Щоб ти зник, а я чекала на нашому місці, не в змозі ні піти, ні жити, ні зникнути? Дурний контроль свідомості, що поглинав залишки людського та звільняв звіра під моєю шкірою. Він розривав на атоми кожне моє почуття і слово, розмиваючи межі тіла і зливаючись із чимось більшим. Життя було тою ще ненаситною тварюкою, що підіймало мене з колін і штовхало відбирати останній вдих у всього світу. Воно вбивало, включаючи інстинкт самозбереження.

Я не бачила ні Майкла, ні Лори. Підіймаючись з колін, я повзла піском до океану, щоб розчинитися в ньому або відібрати у нього спокій. Пальці ледве торкнулися хвиль, відбираючи у них кисень і щось ще важливіше.

— Амандо! — закричав Майкл біля дороги. А вода все чорніла, ніби не помічаючи за моїм болем нічого. Я спробувала підвестися, щоб дотягнутися ще далі, але сил не було. — Стій! Не йди, будь ласка!

Чоловік продовжував щось кричати, поки біг від машини до води. Чула його кроки, звір усередині мене заспокоювався і переставав убивати все живе. Над головою прогриміли навислі хмари. Десь вдалині вдарилися блискавки, пробиваючи розрядами воду і віддаючись по тілу легким лоскотом.

— Ти в порядку? — стурбовано спитав лікар, оглядаючи моє тіло з усіх боків. Його долоні м'яко підвели обличчя, вдивляючись у нього своїми зеленими зіницями. — Адвел казав, що ви можете лікувати, як мені допомогти тобі? Виглядаєш ледь живою...

— Ти не зможеш. Просто відвези мене назад у маєток і зроби те, що обіцяв.

— У тебе всі ноги в крові та руки збиті. Просто розкажи мені, як ви це робите. Я намагатимуся, — просив чоловік, дбайливо стискаючи в обіймах. — Сама ж казала, що я тепер один із вас. Будь ласка, Амо. Я не хочу, щоб ти страждала. Тільки не зараз. Будь ласка.

— Пари зцілюють один одного, бо люблять. Вони вкладають у дотики свої почуття та ділять біль на двох. Мало простого бажання. Треба відчувати. Це тобі не наука.

— Які саме потрібні дотики й де? Я не знаю, як у вас все це працює...!

— Ми не роботи, щоб натиснути кнопку і перезапустити здоров'я! Нема норми, це треба відчувати самому! Просто відвези нас назад, я справді втомилася.

— Прости мене.

Майкл мовчки підхопив моє тіло на руки й обережно відніс у машину, сідаючи на переднє сидіння. Ззаду мирно спала його дочка. Наживо вона здалася мені ще крихкішою, наче тріщина. Від утоми я згорнулася клубком, підклавши під голову долоню, щоб не битися об вікно. Мій погляд блукав уздовж асфальтної дороги, шукаючи спокою. Стурбований погляд Майкла викликав у мені якесь тремтіння, що передвіщало біду. Хотілося дізнатися його думки. Він щасливий?

Трохи посунувши ногу до його стегна, я заплющила очі, намагаючись вловити про що він думає.

«Почуття? Що, якщо того, що я відчуваю, буде достатньо? Я мушу спробувати...»

Від несподіваних слів я сіпнулася, але Майкл навіть не помітив цього. Він продовжував мірно повертати кермо і плавно входити в повороти, поглинений своїми думками. За своїм бажанням повернути дочок, він з'їхав з глузду — вирішив, що відчуває до мене щось крім подяки. Хоч би що там було, він обіцяв мені допомогти зникнути, тільки ось сенс у цьому зник разом з Аном. Він більше не чекав мене на тому боці. Все, що в мене залишилося — Вейн і ця виснажена людина.

Краплі дощу розбивалися об лобове скло і відразу стікали по капоту від ударів двірників. Я дивилася на них і почувала себе тими ж краплями, які ось-ось відштовхнуть від себе. Я більше не потрібна була нікому і мені не залишалося нічого натомість.

Коли ми почали під'їжджати до нашого старого будинку, нас уже чекали на вулиці. Вейн стояв під дощем і дивився на мене вдячним поглядом. Як тільки машина зупинилася, він відчинив двері й почав витягати Лору назовні. Майкл хотів був накричати на нього, але я вчасно закрила його рота своєю долонею і похитала головою.

— Я обіцяла, що вона виживе. Дай їм час, будь ласка.

— Але ж вона спить! — вигукнув він, зачіпаючи мої пальці губами. Від цього руху по шкірі промайнули мурашки і я відсмикнула руку.

— Повір, вона проспить ще півдня і він із нею нічого поганого не зробить. Елійці – не люди. Вони думають спочатку серцем, а потім уже інстинктом розмноження.

— Якщо він їй нашкодить, то я його вб'ю.

— Може, спочатку допоможеш мені дійти до ліжка?

Продовжуючи злитися, Майкл допоміг мені вибратися з цієї залізної скриньки та відніс додому. Дорогою ми зустріли щасливого Адвела, який тепло розглядав Вейна і Майкла. Здавалося, що він бачив набагато більше за мене і тому так загадково посміхався. Втім, живучи у темряві, Вел навчився розрізняти найменші відтінки та проблиски світла. На відміну від мене, яка ледь розрізняла чиїсь душі.

Вже в нашій кімнаті я стомлено впала на ліжко і почала стягувати з себе вологі речі. Вони прилипали до шкіри й доводилося викручуватися, щоб звільнитися від них. Десь на іншому кінці кімнати Майкл теж переодягався, ні краплі не соромлячись чужої істоти. Втім, навряд чи цілителя бентежило чиєсь голе тіло. Проживши разом стільки часу, особисті межі самі собою стерлися.

Загорнувшись у теплу ковдру, я заплющила очі й спробувала розслабитися. Ноги палило від подряпин і ран, на долонях застигла кров від порізів об черепашки. Я була на нулі: ніяких сил, ніяких емоцій, ніякого бажання щось робити, лише втома і холод. Ліжко позаду прогнулося під вагою Майкла, який вирішив забратися до мене. Говорити йому щось теж не хотілося, бо він також утомився. Це був важкий ранок і для нього, і для мене.

— Дякую, — прошепотів тихий голос. — Без тебе, я б збожеволів.

— Пам'ятаєш, що ти обіцяв мені?

— Пам'ятаю, — сильні чоловічі руки обійняли мене, притискаючи ближче до гарячого тіла і зігріваючи. Колюча щетина неприємно ковзнула праворуч і Майкл продовжив. — Не сьогодні, гаразд?

— ...мені боляче.

— Просто полеж зі мною так ще трохи...

Тиша повисла в кімнаті, яку порушували лише рідкісні кроки в коридорі. Промені сонця ледь помітно з'являлися на стіні. Миттю за миттю вони повзли все нижче, поки не дійшли й до мого обличчя, змушуючи заплющити очі та повернутись на спину. Губи Майкла сповзли з моєї лопатки до плеча, а пальці так само обережно гладили живіт. Смішно, але від цих дотиків дрібні подряпини стали затягуватися.

— Дивись, на що здатні почуття, — я підняла свою долоню вгору і повернула тильною стороною до нас. Подряпини повільно, але вірно гоїлися. – Це не пояснити наукою.

— Це ... я роблю? — здивовано спитав він, ледве торкаючись пальцями бляклого шраму. А я нарешті зрозуміла, чому Вел так усміхався. Він бачив те, на що заплющували очі ми самі. – Я не розумію, як це відбувається.

— Це робить твоє кохання.

— Але ж я не люблю, — промимрив він, а я не витримала і розсміялася. Люди. Вони такі дурні...

— А що ти взагалі знаєш про кохання? Думаєш це тваринна пристрасть чи щось, що не дає спати? Любов до безумства багатогранна. Ти навіть уявити не можеш скільки у неї відтінків.

— То поясни мені, я хочу зрозуміти.

— Твоя любов до дружини була схожа на сонячні зайчики. Вона була світлою та веселою. Батьківська любов змушувала тебе божеволіти від переживань і йти на ризик. Любов до Блу почалася з жалю. Вона нагадувала тобі Лайлу і тому ти боявся втратити її. Любов до цілительства. Я бачила у твоїх спогадах, наскільки ти був поглинений ним. Чергування безперервно в лікарні й навіть за її межами. Це все — почуття, що живуть всередині твоєї душі.

— А як щодо тебе? Ти любиш?

— Не знаю, Майкле. Я надто втомилася, щоб думати про це.

Повернувшись назад до нього спиною я заплющила очі й спробувала заснути. Про деякі речі було краще не думати. Навіть звільнена душа не завжди готова відразу ж прийняти щось нове.