Солодка парочка повернулася в машину напрочуд вчасно і перервала нашу сварку. Наступні години тягнулися, мов у сповільнених кадрах: шум від двигуна, тихі розмови, напружені інтонації з явно багатозначними поглядами. Я відчувала їх майже фізично і це було огидно. Жалість нічим не відрізнялася від зневаги та ворожості. Була величезна різниця між нею та підтримкою. Зараз мене саме розглядали, як нещасну комаху, з відірваними лапками, яка помре за кілька днів.

Якоїсь миті ми під'їхали до в'їзду в Лайтвуд і я, за допомогою Адвела, вказала шлях до будинку з моєї пам'яті. Світ вкотре вибухнув фарбами та почав пульсувати до болю в моїх безбарвних очах. Смарагдова трава, пожовклі дерева, самотні вицвілі хатини. Місто залишилося таким самим, яким я його запам'ятала — ті ж вулиці, дерева, запахи. Я скучила за цим місцем. Сильно. Спогади накочувалися щоразу, змушуючи стискатись моє серце і сильніше качати кров по венах. Саме тут я проводила кожне літо. А зараз її немає. Немає батька. Нікого немає.

Невеликий двоповерховий будиночок сильно заріс бур'яном за цей час. Природа відвоювала своє, вкриваючи лозою стіни, а землю високою травою. Так, звичайно, тут доведеться попрацювати, але це в будь-якому випадку було краще, ніж втеча в нікуди. Моя рука міцно стискала пальці Адвела, аж до того самого моменту, поки я не увійшла додому. Я не могла бачити його, але мені цього і не потрібно було. Він не цікавив мене у жодному плані, крім як з метою зцілення. Я не вірила, що все обійдеться одними обіймами, але якщо доведеться — я готова була на все, щоб потім почати життя з нуля. Зрештою, яка різниця з ким спати? Потрібно просто відключити думки та потерпіти. Так, гидко. Боляче. Нудотно. Довго. Але воно того варте.

Крокуючи по звичних скрипучих дошках, моє серце раділо. Шістдесят сім кроків до кухні, три повороти, два поверхи, чотири скрипучі сходинки. Це все було настільки знайомим і близьким, що я майже посміхалася. Дім... Таке маленьке слово, а скільки всього воно вміщало. Буде боляче залишати його, але зараз я могла забрати собі горище і провести трохи часу в минулому. Хоч він і знаходився надто високо, але там були величезні вікна і, в разі чого, я могла б... Швидко припинити свої муки. Не впевнена, що зможу знову стерпіти щось, що занадто травмує, так що... Перестрахуватися не завадило б.

Соулі та Смайлі оселилися на першому поверсі, аргументуючи тим, що якщо сили дівчини вийдуть з-під контролю, то так буде простіше втекти, не спаливши до попелу весь дім. У чомусь я розуміла їх, але, як на мене, вони просто хотіли, щоб Адвел жив ближче до мене і цей факт змушував мене чекати гіршого.

Коли ми перекусили якимись консервами, то стали розходитися по своїх кімнатах. Мої вуха виразно чули, як громила підіймався за мною сходами. Половиці рипіли під його ногами, видаючи велику вагу. Сподіваюся, він не вирішить мене задушити нею, навалившись зверху. Прикривши за собою двері на горище, елієць наближався, доки я стояла на місці як вкопана і чекала, спиною відчуваючи його погляд.

— Сядь, будь ласка, — я мовчки сіла на ліжко і почала рахувати секунди, впиваючись пальцями в матрац.

Один. Два. Три. Чотири. П'ять. Шість. Кроки були досить тихими, але через відчуття страху нагадували гуркіт. Ліжко позаду мене прогнулося, і я відчула тепле дихання на маківці. Якоїсь миті мені здалося, що я не витримаю і втечу, але перш ніж я зірвалася, він поклав пальці на моє обличчя і ледве притулився грудьми до моєї спини. Не знаю, скільки ми так сиділи, але згодом тиша допомогла розслабитися і наважитися вимовити:

— Розкажи про себе.

— А що ти хочеш знати? — тихий гомін вкривав, подібно до ковдри.

— Наприклад, що ви забули на цій планеті? Де ділися інші? Що буде далі?

— Еліос вигорів, сталася природна катастрофа... — шепотіли мені у волосся, злегка погладжуючи пальцями очі. — Багато хто з нас помер від радіації, а решта від втрати близьких.

— Близьких?

— Так, — чужий голос м'яко заколисував, наче співав колискову. Жалобну колискову. – Між душами елійців утворюється вічний зв'язок. Поки вони живі, їхня любов дозволяє жити й нам. Смерть істинних мало, хто здатний пережити. Найчастіше партнер помирає слідом за ними. Під час катастрофи все пішло ланцюжком: одні елійці вмирали через хворобу, а інші через горе. І так по колу. Я вижив, бо ніколи не мав пари, а мої рідні задовго до цього померли.

— А що значить “істинні”? — мало, що інопланетяни звали подібним терміном.

— Це… — замислився Адвел, підбираючи слова. — Зв'язок душ. У них з'являються спільні сили, спільне минуле, спільні думки... Наприклад, Соулі отримала від Смайлі вогонь. Я не знаю точно, як це спрацює з людьми, але результат ти бачиш сама.

— Тобто ти хочеш сказати, що сили в неї не через досліди, а від твого друга?

— Так. А ти одна з тих, хто отримав сили по крові, — слова дуже туго доходили до мого розуму, а величезні долоні на очах, раз у раз відволікали. — У будь-якому випадку, лікарі зуміли якимось чином зв'язати тебе з нами.

— Виходить, десь може гуляти такий самий, як ти елієць, що є моєю моральною копією? — ця думка змусила мене нервувати. Хтось, кого я навіть не знаю, ходив землею і... Ідеально підходив мені. Я могла б почати все спочатку — ніякої жалості, жодного дурного минулого чи спогаду. — А ... Як його знайти?

— Тобі немає сенсу його шукати... — занервував громила.

— Тому, що йому не потрібний такий тягар? — спокійно уточнила, чудово усвідомлюючи, що я не тягну на чиєсь щастя. — Так?

— Ні, — пальці зникли, а потім відсунувся і їхній володар. – Просто я знаю, хто це.

— Хто? — обличчя само собою повернулося на голос. Чому він не хотів сказати? Може той елієць теж був калікою? Чи теж пережив щось жахливе? Я могла б його зрозуміти. Могла б…

— Я.

Мій світ зруйнувався черговий раз, після однієї нещасної літери. Як цей громила міг бути моєю ідеальною парою? Він же чорт знає наскільки був старший за мене і вдвічі більше! Хвиля паніки накрила мене, змушуючи відповзати далі по ліжку до самого краю. Я намагалась хоч якось впоратися зі своїми емоціями, але зачепилася за ковдру і майже впала на підлогу, якби мене не підхопили чужі пальці.

Ось воно, те саме “але”. Істинні, так?. Все це було дурною, клятою надією, яка знову зробить мене пустим місцем. Нудота підбиралася до горла, і я відчувала, що зараз мене вирве.

— Послухай, Шайні, я не нашкоджу тобі. Я не змушуватиму тебе любити мене або щось робити зі мною проти волі.

— Зникни, — стримуючись з останніх сил, прошепотіла, хапаючись за рот. — Просто вийди звідси! зникни!

— Заспокойся, я правда не лізтиму до тебе більше, — намагався приспати мою пильність елієць. — Будь ласка, ти навіть виглядаєш, як дитина.

— Вийди! — кричала я на весь будинок. — Геть! Я не дитина! Мені вісімнадцять! І це не зупиняло жодного покидька в моєму житті!

— Шайні ...! — громовий голос розрізав мої барабанні перетинки та витримку.

— Просто зникни…

Сльози почали зриватися з очей. Я відчувала, як пітьма розповзалася на кілька метрів уперед, утворюючи кокон. Я раз у раз намагалася почути за шаленим стуком серця, де ж знаходилося моє особисте пекло, тільки цей дурний орган заглушував будь-які звуки. Але схоже, що він таки залишив мене одну.

Було боляче та прикро. Його слова не виглядали брехнею, скільки б разів я не говорила б це собі подумки, і це було найгіршим. Адвел отримав собі в пару каліку. Цей елієць отримав собі тягар, який ґвалтували й били. Соулі, напевно, розповіла йому. Він знав. Він усе це знав! І ця думка викликала в мені гіркоту, змушувала стискати тонку шию, згадуючи останні події.

Я не любила його, ні. Але, боже... Він зізнався, що залежить від мене фізично. Як мені зараз говорити з ним? Я просто не витримаю цього жалю. Знайти свою людину, щоб втратити її через минуле. Хіба це справедливо? Так боляче не було, навіть коли мною кидалися об стіну.

— Шайні... — пролунало десь поруч. За схлипами, я й не помітила, як він підійшов. Це було підло — дивитись на мою істерику, знаючи, що я сліпа. — Не плач, будь ласка…

Чужі руки обійняли мене за спину і почали заспокоювати як могли. Вони стискали так міцно, так обережно, що мені навіть здалося, ніби він теж плакав.

— Шайні... Шайні... Шайні... — хрипкий голос захитував і заспокоював. — Шайні…

— Ти знаєш, — це не було питанням, скоріше констатацією факту.

— Так, я бачив... Коли Соулі принесла тебе... Я думав, що помру на місці. Ти була така тендітна... Поранена... Моя, — він затнувся, стиснув міцніше, і ледве чутно продовжив: — елійці, торкаючись когось, читають його минуле.

— Як це? — у моїй пам'яті промайнули всі моменти, коли я торкалася цієї істоти. Стало ще гірше.

— Так, я все бачив. Все чув. Все… — говорив він на вухо, сходячи з глузду, поки щось всередині мене нестерпно хололо. — Вибач, що мене не було поряд. Чортів Еліос, вибач. Будь ласка...

Від його слів мені захотілося ще більше плакати. Одна річ, набрехати комусь, що це було один раз і все не так уже й погано, а інша справа, коли людина пережила те саме. Коли він відчував ті ж удари, руки, тіла, ривки, чужий стогін... Хотілося провалитися під землю. Мабуть, ця приреченість і змусила мене заспокоїтись. Я не могла більше витримати такого приниження. У лікарні я ніколи не мала вибору, але тут він був.

— Вийди, будь ласка.

— Дозволь мені залишитися, — пальці на моїх ребрах сильніше стиснулися, бажаючи втримати. Він хапався за мене, як людина, яка потопала хапалась за морську піну. — Я не хочу, щоб ти залишалася сама. Не зараз. Будь ласка.

— Навіщо? Ти все одно підеш, — ця незаперечна істина промайнула в думках так чітко, що навіть стало легше. Це швидко закінчиться. — Рано чи пізно.

— Тому, що хочу залишитися.

Ми замовкли. Я не проганяла його, а він просто продовжував стискати мене в обіймах. Було тепло та сумно. Якщо він хотів пограти у кохання? Нехай грає. Не вперше я потрапляла до такої ситуації. До того ж мені не вистачало чиєїсь любові. Нехай і з жалем, раз іншої я не заслуговувала. А потім… Щоб Адвел не говорив, але люди завжди йшли. Вони або зраджували, або зникали, або вмирали, а я залишалася одна і латала дірки у своїх грудях, як і всі інші люди. Але мені пощастило. У моїх грудях давним-давно оселилася порожнеча, а разом із нею і темрява. Коли він награється, буде не так боляче, і я зможу спокійно зникнути.