Холодна стіна дряпала шкіру, залишаючи на спині нові синці. Колись я думала, що гірше за втрату зору нічого бути не може. Зараз, я чітко розуміла, що завжди може стати гірше. Подумати тільки, ще кілька місяців тому я обіймала батька, ходила до репетитора та читала книги, а зараз у мене не було нічого: ні близьких, ні гордості, ні здоров'я, ні бажання жити. Лише лячна, крижана темрява, в якій мене знову душили та роздягали.

З кожним разом ставало легше абстрагуватися від їх дотиків, хоча страх, як і раніше, змушував моє серце рватися крізь грудну клітку назовні. Шкода, що марно. Було б набагато легше накласти на себе руки, але я навіть не могла досить сильно стукнутися головою об стіну, щоб мене не відкачали. Все, що мені залишалося — втекти на задвірки свідомості, кудись далеко-далеко, аби жодна людина не змогла докричатись.

Смішно, але експерименти «Шансу» дали мені можливість занурювати в темряву найближчі кімнати та створювати перебої в електриці. Іронічно, чи не так? Єдине, чому я була рада за нинішніх обставин — можливості покинути своє тіло та опинитися в якомусь вигаданому світі.

Моя пітьма знову рятувала мене. Вона повільно поглинала всі звуки, дотики, запахи, утворюючи порожнечу і відправляючи мене в інше місце – безпечне. На цей раз тут було інакше, ніби я опинилася десь на дні найбільшого у світі жолоба. Навколишня темрява була чужою, не схожою на мою. Вона переливалася чорним сріблом під моїми пальцями, оточувала їх, гладила, наче намагаючись заспокоїти.

У цьому світі я бачила набагато більше. Мене оточувало щось живе, схвильоване, що нагрівало кров усередині. Безодня намагалася оточити мене, поглинути, зрозуміти. І це мені не подобалося. Це лякало. Лякало настільки, що я стала борсатися в цьому просторі та тягнутися назовні. Прориваючись крізь тепло, я пливла вгору — туди, де завжди була. Миттєвість, друга, третя та океан дозволив мені випливти нагору, залізти на чорну парасольку, яка плавала на поверхні, і перевести подих. Я обіймала себе за талію, вперше задумавшись про те, що моє безпечне місце могло бути не таким вже й безпечним.

Не знаю, скільки пройшло часу, перш ніж тиша змінилася чиїмось шепотом. Я чула його скрізь: у шумі океану, у раптовому вітрі, який ганяв чорні хмари, і навіть у гуркоті блискавок, які вдарялися у хвилі вдалині. Здавалося, що весь мій притулок намагався докричатися до мене і гнати в реальність. Я вдивлялася в океанську безодню, але бачила лише світило, що невблаганно наближалося з-під товщі. Воно підіймалося з самого дна і в якийсь момент накрило мою останню надію на забуття.

Свідомість поверталося хвилями. Десь вдалині чувся дівочий плач, крик, постріл. Страх загострив усі інстинкти, і я в паніці стала нишпорити руками по предметах, намагаючись зрозуміти, де знаходилася. Випадково зачепивши відчинене скло і шкіряну оббивку, на думку прийшов єдиний варіант — машина. Але перш ніж я змогла намацати ручку, двері відчинилися.

— Ти в безпеці, — почувся дуже низький голос.

Хтось узяв мою долоню та допоміг вибратися назовні. Тільки зараз я зрозуміла, що була одягнена в якийсь гольф, штани та черевики, і мене майже нічого не боліло. Напевно, накачали знеболювальним, бо я не пам'ятала жодного дня за останній місяць, коли б мене нічого не боліло.

— Як ти себе почуваєш? — запитав чоловік, ні на мить не відпускаючи мене. — Не холодно?

— Ні, все нормально, — обережно відповіла йому. – Що це за запах? Пожежа?

— Твоя співкамерниця підпалила лікарню, врятувала тебе, а зараз спалює будинок, у якому щойно помер її брат та його дівчина.

— Соулі?

— Так. Ми в безпеці зараз, не хвилюйся. Але давай трохи постоїмо тут, поки вона... прощається з ними. Тобі не завадить свіже повітря.

— Так... Не завадить...

Ми мовчки стояли далеко від багаття і поминали когось, кого я навіть не знала. Можливо, в цьому не було ніякого сенсу, але єдине, що я ніколи не припиняла поважати — це горе. Воно робило всіх рівними та било куди сильніше чужих кулаків. Якщо ці люди допомогли мені знову ковтнути океанське повітря у легені, то найменше, що я могла дати їм натомість — хвилину мовчання.

— Rest in silence. And may the darkness give you the peace you deserve*. (*Спочивай у тиші. І нехай темрява дасть вам заслужений спокій)

— Тобі подобається… темрява? — невпевнено запитав незнайомець.

— Я і є темрява, — кинула у відповідь. Витягнувши руку з чужих пальців, я впевнено огорнула її чорнотою, щоб показати чужинцю свою силу. Я не знала його і не мала причин довіряти, тому мала відразу стерти образ жертви, аби знову не загнати себе в куток з побоями та насиллям. — Не суди мене за зовнішністю, я набагато сильніша, ніж здається. То ж тримай свої руки при собі, добре?

— Шайні...?

— Що? — я надто довго була жертвою, щоб знову стати чиєюсь секс-лялькою. Краще померти.

— Мене звуть Адвел, і якщо тобі щось знадобиться, скажи мені. Я зроблю для все, що попросиш. Я не твій ворог.

Чужа брехня зривалася з губ настільки вміло, що якби я була трохи дурнішою, то повірила б йому. Добре, що тієї наївної дівчинки більше не залишилося, і я могла заново пізнавати цей світ. Тому, коли ми сіли я машину, я намагалася розбиратися в тому, що відбувалося, аби пізніше використати на свою користь.

Виявилося, що нас в компанії четверо: я, Адвел, Соулі та її хлопець - Смайлі. Через кілька годин шляху з'ясувалося ще й те, що не давало мені спокою. Чоловіки виявились прибульцями. Тими самими, через яких почалося все це божевілля. Тими самими, через яких я пережила стільки всього. Саме їхні сили намагалися прищепити до піддослідних, і саме їхня кров зараз текла в моїх венах.

Цікавість роздирала мене дедалі більше. Єдине, що я знала про елійців — це наявність сил. Мені стало ясно, чому моя спроба нагнати страху магією не отримала належної реакції. Швидше за все вони могли куди більше якогось сліпого дівчиська, а судячи з розміру долоні Адвела, він міг мене прибити навіть своїм мізинцем. В голову лізли найбезглуздіші думки. Мені хотілося вивчити зовнішність елійця пальцями, щоб зрозуміти, наскільки він відрізнявся від людини.

Дорога виявилася дуже довгою. Я відчувала чужу жалість майже фізично: в інтонаціях, у шепоті, у дотиках, у випадкових фразах. І від цього з кожним поворотом ставало дедалі гірше. Соулі, напевно, розповіла їм про спробу зґвалтування. Отже, довго з ними я не могла залишатися. В одну із зупинок у мене здали нерви:

— Куди ми їдемо?

— Кудись у Лайтвуд, — відповів мій наглядач, намагаючись зручніше сісти на задньому сидінні. Ця крихітка точно не була призначеною для двометрових інопланетян. — Нам потрібно розчинитися серед людей, а краще просто сховатись, але це буде складно у будь-якому випадку.

— Чому? — не зрозуміла я.

— Смайлі та я... — зам'явся елієць. — Ми інші. Нас одразу впізнають.

— Наскільки інші? — уточнила, намагаючись собі уявити відмінності. У кіно, прибульці були зелені та мали величезні голови. Що ж не так було з цими? — У чому різниця?

— У нас сіра шкіра та яскравіші очі — це не те, що можна сховати. В іншому, ми такі самі, як ви.

— Я хотіла б це побачити... — мимоволі вирвалося з моїх губ.

— Показати? — запитав Адвел, викликаючи в моїй голові сатиричний сміх. Невже він не бачив, що я сліпа?

— Як?

— Просто довірся мені.

Цей голос змушував моє серце шалено битися через свою глибину. Мені було страшно. Дуже страшно повірити, що я можу знову побачити що-небудь. Але, всупереч цьому, я змусила себе заспокоїтися і кивнути. Почалася дивна метушня. Сидіння, під вагою елійця, прогнулося більше, і він узяв мої руки у свої, доторкаючись ними свого обличчя. Щось усередині мене розчаровано обірвалося.

На дотик, він нічим не відрізнявся від людей. Широкі вилиці. Масивні брови. Високий лоб. Абсолютно жодної щетини. І... М'які пухкі губи, які я ненароком зачепила великими пальцями. Від подиву, мої очі розплющилися, показавши перед собою злякане обличчя якоїсь дівчини. Це було так дико і незвичайно, що я одразу відскочила від нього, втискаючись спиною в холодні двері машини. Бачення одразу ж зникло, ніби нічого й не було. Я стискала оббивку крісла, намагаючись вгамувати шалений пульс у грудях.

— Шайні ...?

— Вибач... — бачити хоч щось, окрім темряви, було дивовижно. До мене дійшло, що тою дівчиною була я, лише через кілька хвилин. Він показав мені світ через свої очі! — Адвеле, можна ще раз?

— Мені треба торкатися тебе для цього. Ти зблідла вся. Впевнена, що хочеш цього…?

— Так, так, так… — тараторила я, аби знову відчути себе звичайною людиною.

Адвел обережно доторкнувся до моїх пальців і давав час звикнути, але я не хотіла чекати й тому сама знайшла шлях до його обличчя. Мої очі були широко розплющені, намагаючись запам'ятати кожну дрібницю. Стільки різних кольорів. Усі вони переливались і били по свідомості. Я дивилася на себе і насолоджувалась тим, чого була позбавлена довгий час. Це було так яскраво! Я бачила, як сльози наповнювали білі очі дівчини, як вони стікали по ледь рожевих щоках. Бачила червоні губи, напівпрозорі сльози, зелену траву за вікном, блакитне небо. Мене одягли в чорний одяг, але навіть він був барвистим — не таким, як темрява.

— Ти засмутилася, — прошепотів тихо Адвел, відсуваючись. — Не сподобалося?

— Сподобалося, — чесно відповіла, хоча дуже хотілося збрехати, — але краще б я не бачила цього. Було б не так боляче знати, чого я позбавлена.

— Я можу допомогти тобі, — пролунало в безпросвітній темряві.

— Чим? — розсміялася я. — Постійно торкатися тебе? Це надто жорстоко. Я чужа людина і ти мені нічого не винен, до того ж... це не приємно.

— Я можу зцілити твої очі, але потрібен час.

— Тобто? — здивувалася я, витираючи сльози.

— Спершу ти бачитимеш людські душі в темряві, а згодом зір відновиться сам собою. На це може піти кілька місяців, але ти повернеш собі зір. Потрібно лише почекати, щоби мої сили відновилися, бо зараз я на нулі.

— Що я буду винна тобі за це? — ком встав у горлі, перекриваючи доступ до повітря. Я ненавиділа це питання вже зараз, чудово розуміючи, яку зазвичай ціну просять чоловіки у дівчат, які не мають за спиною навіть змінного одягу. — Просто скажи це.

— Шайні... — я відсахнулася від свого імені, наче від ляпаса. Адвел помітив це і відсторонився ще далі. — Ти нічого мені не будеш винна. Абсолютно. Але я повинен торкатися твоїх очей. І... — зам'явся здоровань, — я так і не вилікував усі твої рани. Якщо ти дозволиш, я хочу зайнятися ними, коли ми дістанемося до безпечного місця.

— Я маю з тобою спати заради цього? Просто скажи вже! — я була готова стати будь-ким, аби мати шанс на нове життя. Я не вірила у святість інопланетян, хоч убийте. — Давай одразу прояснимо це.

— Якщо тобі так не віриться... — його голос видавав незрозумілу мені злість і біль. Він ніби став ще глибшим, хоча здавалося б нікуди. — Ціна – обійми.

— Добре, — давай пограємось у пристойних рятівників, якщо тобі так легше. Будь-яка забаганка — аби повернути собі зір і потім втекти. — Коли приступимо?

— Як тільки знайдемо притулок, — убито відповів Адвел, ніби й сам не радий цій домовленості

— Я знаю, де ми могли б зупинитися. Будинок моєї бабусі знаходиться на околиці Лайтвуда, далеко від людей.

Ця думка відвідала мене спонтанно, але вдало. Я не знала цих істот, була сліпа та безпорадна. Так, мене не вбили і поки не завдавали болю, але скільки ще так триватиме? Мені буде набагато легше, знаючи, де я, і те, що можу втекти.

— Добре, але пообіцяй мені не тікати нікуди, — непохитно видав чоловік, ніби читаючи мої думки.

— Ти про що? Я сліпа. Навіть якби хотіла – не зможу.

— Шайні... Я знаю все...

— Не клич мене так…! Ти нічого не знаєш.

Мої очі широко розплющились і кричали замість зв'язок. Я готова була кричати в голос, але насилу стримувалася через примарну надію. Чому люди вважали, що могли лізти до мене в душу? Чому вони думали, що розуміли, як мені? Ніхто ніколи не зрозуміє, те, що я пережила. Для цього треба прожити кожен момент мого життя. Кожну смерть. Кожен удар. Кожен дотик. А цього я не побажала б навіть ворогові.