Свідомість поверталася хвилями. Темрява поступово змінювалася тьмяним світлом та знайомими стінами. Моторошно боліла голова, мабуть, я сильно вдарилась, коли мене збила з ніг вибухова хвиля. Повільно озирнувшись, я нарешті помітила Даніеля. Він сидів на дерев'яній підлозі своєї хатини та дбайливо тримав мою долоню. Наші очі зустрілися. Я намагалася знайти в цьому блискучому погляді спростування побаченого чи бодай надію на те, що ті люди вижили, але зрозуміла, що це не було сном. Ті діти були живими всі ці місяці. Вони не вмирали на лікарняному ліжку, а… А що, власне? Ким вони були та чому військові на них полювали?

— Вибач, — видавив Дан, переходячи на шепіт і втикаючись чолом у край ліжка.

Мої очі застилали сльози. Я обернулася на бік і обняла елійця за шию. Зараз, це було єдине місце, яке хоч трохи рятувало від навколишнього божевілля. Наші тіла тремтіли. Моє – від того, що плакала, а його — від того, що він не плакав. І це змушувало мене задуматися про безглуздість життя. Що б я не обирала, це нічого не змінить. Кінець завжди був той самий — біль. Люди відчували його і коли народжувались, і коли росли, і коли впливали на інших людей, і навіть коли вмирали. Ми ніколи не жили в цьому світі, ні. Скоріше, ми хворіли на нього.

Я завжди дивувалася стійкості чоловіків. Тато завжди був сильним і мене вчив тому ж. Він працював медиком, а такі люди не мали права на слабкість, бо від цього залежало чуже життя. Іноді, коли він не міг когось урятувати, то йшов у ліс і бігав там так довго, що повернувшись, падав у ліжко і засинав. Мені було шкода його. Це так страшно – завжди бути сильним, без права на помилку, і не мати навіть можливості висловити свій біль сльозами. Наче хтось взяв і заборонив бути людиною.

Якийсь час ми сиділи схилившись, один до одного, а потім Даніель почав розповідати про те, що сталося:

— Коли ми прилетіли сюди, нас затримали дивні люди. На них були одягнуті скафандри та захисні костюми. Вони перевіряли, чи немає на нас якихось шкідливих речовин, здатних нашкодити людям, брали кров і проводили досліди. Потім уже нас познайомили з мером Вайлдхілу, який і займався нашою адаптацією особисто. Ми пояснили йому, що елійці прибули не для руйнування і навіть могли допомогти: вилікувати деякі недуги, створити дивовижні прилади, відкрити таємниці всесвіту. Це його дуже зацікавило. Але час минав, сили виходили зі стабільного стану без підживлення, і містеру Гріму нічого не залишалося, як надати нам можливість працювати з народом.

— Так, я пам'ятаю той день, коли мер оголосив про вас. Але що могло такого статися, аби люди почали війну?

— Жадібність, Лоро, — видихнув Дан, стомлено потираючи скроні. — Виявляється, того разу, коли у нас брали кров, медикам наказали генетично спробувати передати наш дар людям. Ось куди зникли ті, хто до нас приходив. Вони забирали їх на перевірку та ставили на них досліди, розумієш? — я з жахом сиділа, намагаючись переварити інформацію. До мене нарешті дійшло, чому хворих не давали побачити чи поховати – не було кого ховати. Вони не вмирали.

— Але хіба ваша ДНК не інша? Адже ви іншого виду, хоч і дуже схожого на наш. Це ж… як перелити людині кров тварини!

— Не зовсім, але в чомусь ти маєш рацію. Дорослий організм не сприймав зміни, бо був повністю сформований. Тому знаходили їх тіла. Інша річ діти. У ході експериментів з'ясувалося, що підлітки більш податливо сприймали зміни через те, що їхній організм тільки входив у фазу змін. Ось чому вони тримали їх у лікарні. Те, що ти бачила вдень, було їхнім визволенням, хоч і невдалим. Я дізнався про план тільки обідом і побіг на площу, аби допомогти... Але не встиг... — сіруваті пальці стиснулися сильніше, майже до болю впиваючись у мою шкіру, так само як і слова. — Знаєш, я навіть не очікував, що люди настільки жорстокі, і здатні на вбивство своїх дітей.

Поки Дан виплескував свої думки, я думала про те, що на мене чекало. Як бути далі? Як упоратися з болем, коли світ буквально з'їхав з глузду та перевернув усе вверх дном? Чи була моя Блу також жива? А Майкл, де знаходився він? Чи міг він також стати жертвою цих дослідів? Важко уявити, як люди, з якими я росла все своє дитинство, могли провернути щось подібне. Дико навіть припустити.

— Я не хочу, щоб ти залишилася з ними, — наполегливо почав Даніель, стискаючи долоні в кулак і спираючись на них чолом. За кілька хвилин він видихнув і ледве чутно додав. — Але якщо ти захочеш піти, я тебе відпущу.

— Для них я лише черговий біоматеріал для досліджень, мені не можна повертатись. Я залишуся з тобою, — мабуть, це найправильніша річ, яку я колись робила. Піти, часом, це єдиний шлях до спокою. Так, це буде складно, але правильний вибір ніколи не був легким. Тому він і виявлявся правильним.

— Дякую, Лоро, — елієць обійняв мене з усієї сили, а потім трохи відсторонився, аби подивитися в очі. — Я б хотів тобі дати те, що ти заслуговуєш, але не впевнений, що зможу. Що ти зможеш… Одного разу, коли тобі знадобиться сила знищити всіх тих, хто завдав тобі болю, вона з'явиться. Твоя сила – це світло твоєї душі. Те, що змушує її кричати, згорати, тонути, рватися на частини... Так, буде боляче, але я знаю, що ти впораєшся. Просто послухай мене, Ело. Ніколи не бійся бути собою. Якою б ти не була. Добре?

Величезний елієць, увіткнувся своїми губами між моїх ключиць. Його гарячі губи змушували стискатись моє дурне серце, поки руки самі обіймали його у відповідь. Я не знала, що саме мав на увазі Даніель, та й не хотіла знати. Ми залишилися живими. Хіба це було не найважливішим на той момент? Можливо, десь там, залишилася живою Блу. Я не хотіла тішити себе порожніми надіями, але мала вірити в це. І я зроблю все для того, щоб дізнатися про їхню долю, навіть якщо для цього мені доведеться знести половину Вайлдхілу своїми власними руками.

Скільки б люди не вдавали богів, їх ігри з природою завжди закінчувалися погано. Не можна було безкарно калічити сотні живих істот і свято вірити, що це не вилізе боком. Природа завжди повертала своє. Подобалося це людям чи ні. І вона завжди карала тих, хто насмілювався втручатися в її ідеальний порядок. Хіба було в цьому світі хоч щось сильніше, ніж мати, яка захищала своїх дітей від їхніх же дурниць?