Час нещадно витікав поміж пальців. Густий ліс поступово рідшав так само, як виснажувалися наші сили. Під кедами почало хлюпати від води, коли ми повернулися в зону нещодавної пожежі. Чорні небеса поступово світлішали. Якоїсь миті, серед гілок, які обвуглилися, з'явився вхід у печеру. Переглянувшись між собою, ми крадькома попрямували всередину.

Обережні кроки віддавалися тихим чавканням. Через темряву доводилося мружитися, аби хоч щось розгледіти, і те не допомагало. Пройшовши кілька метрів, я спіткнулася об щось тверде і впала на підлогу.

— Блу, ти як? — запитала Соулі, підбігаючи до мене і допомагаючи підвестися. Вже стоячи на своїх ногах, я змогла зрозуміти, на що натрапила.

— Нормально, але нам треба забиратися звідси чим швидше. Дивіться – іграшка.

— Схоже про цю пещеру знала не лише ти, — мовив Рей, виходячи перед нами і тим самим затуляючи від можливої небезпеки попереду. — Можливо нам варто повернутися?

— Обходити гори через весь хребет надто довго. У нас немає на це сі сил, ні часу, — відповіла йому. — Тим паче, тут нікого вже немає. Нам треба просто пройти до кінця і дістатись берегом на інший край. Якась година - дві, і ми на свободі.

— Ти ходила туди раніше? — запитала Соулі, стискаючи лікоть брата. Знаходитися в темноті їй було важко. Чи то фобія, чи то якісь спогади з минулого, але її аж трясло.

— Не до кінця. Але карабкатись через гори — це самогубство. Нам треба буде ночувати посеред лісу. І це якщо знайдемо шлях. Я ніколи не блукала там. І ви тим паче.

— Вона має рацію, Лі. Потерпи трохи. Ми виберемось скоро. Все буде добре.

Я знала лише двох людей, які могли знайти сюди шлях: Майкл та Елорія. Вони не могли піти звідси без вагомих причин, а значить це місце вже було ненадійним. Тільки от дітися не було куди. Пройти навпростець куди швидше і легше, а ми й так вимоталися в дорозі, щоб обходити по колу величезні скелі. Крок за кроком я пробиралася далі, углиб, стримуючи свій страх. У самій печері так само залишалося темно, але через кілька хвилин мої очі звикли до напівтемряви. До того ж, ближче до іншого виходу стало трохи світліше. Настільки, що я помітила криваві краплі внизу та побутові речі. Вони валялися на підлозі, ніби хтось із зіштовхнув, коли намагався втекти. Хто б тут не жив раніше, він вже мертвий. І мертвий не від задухи димом, а від крововтрати.

Просунувшись ще далі, я помітила саморобні ліжка та декілька дитячих іграшок, розкиданих по всій підлозі. У бічних відгалуженнях стояло кілька стільців та матраси. Це говорило мені про те, що людей тут було більш як двоє, і швидше за все це були прості жителі, які випадково натрапили на притулок. Залишався лише один поворот, але почуття небезпеки тільки посилювалося, безнадійно перекриваючи доступ до кисню. Ми прислухалися до будь-якого шереху і намагалися триматися біля самої стіни. Холодний камінь під моїми пальцями притягував до себе, як магніт. Його шорсткі виступи трохи заспокоювали, давали надійну опору, яка закінчилася на тому останньому, злощасному повороті.

Соулі зазирнула в останнє відгалуження і впала вниз. Там, за поворотом, лежали трупи кількох дітей та дорослих. Ця картинка настільки вразила мою співкамерницю, що вона прикрила рота руками і впала на підлогу. З її долоні почали з'являтися язики полум'я. Від страху, Соулі старалася погасити їх, хлопаючи по підлозі, але дарма. З кожним ударом вони освітлювали приміщення, ясніше показуючи нам тіла цих людей. Дівчина, панічно намагалася потушити на собі вогонь, але марно — він став підійматися все вище - по ліктях, плечах і аж до горла. Рей кинувся обіймати сестру, стараючись втихомирити, хоча йому самому це потрібно було не менше. Хлопець перетворився на брилу сірого кольору, наче хтось вилив на нього відро фарби. Його одяг теж спалахнув, але їм не було до цього жодної справи. Як і мені.

Маленькі діти лежали на холодній підлозі. Їхні тендітні тіла склали біля задньої стіни, через що здавалося, ніби вони сплять міцним сном. Наче я покличу їх, і вони почнуть канючити всякі смаколики, будуть бурчати на злого собаку в сусідському дворі та розповідати про свої пригоди. Вони здавались мені такими беззахисними та спокійними. Страшно, наскільки смерть змінила їх.

Мої очі опускалися далі, поки не наткнулися на гарну молоду дівчину. Вона була схожа на мою матір — з такою ж посинілою шкірою і чорним хвилястим волоссям. А ще, дуже нагадувала мені про останній спогад із нею, викликаючи нудоту та напад паніки. Світло померкло, занурюючись у темряву і блаженну тишу. Я ніби дивилася здалеку на все це, не чуючи нічого крім гулу та дивного тріску.

Один. Мої очі вкрилися кіркою льоду, і світ став виглядати надто розмитим. Два. На щоці замерзла сльоза, яка не встигла скотитися. Шкіру неприємно стягнуло. Три. Краплі текли промерзлою доріжкою з відкритих очей, замерзали на півдорозі та застигали, як віск, зрідка розбиваючись об кам'яну підлогу. Чотири. Я опустила погляд на свої руки, намагаючись збагнути, що відбувалось, але вони просто посиніли. Востаннє таке відбувалося у день, коли я втратила все, що мала.

І ось, я знову померла. Цікаво, скільки разів людина вмирала за своє життя? П'ять. Шість. Сім. Вісім. Дев'ять. У моїх руках зібралася вже маленька купка із замерзлих крапель. Вони сяяли та тріщали, коли падали зверху один на одного. Десять. Я важко підвела голову вгору, щоб не бачити образ матері. На обличчі Соулі читався праведний жах. Так. Я була чудовиськом, але мені не було страшно. У лабораторії витягли назовні те, що я відчувала довгий час. Проте, навіть не дивлячись на весь жах ситуації, я відчувала свободу. Вперше у своєму житті я зняла маску і перестала прикидатися щасливою.

Так, мені пощастило, і того злощасного дня, я знайшла нову родину. Але правда в тому, що мені не вистачало чогось рідного — матері. Саме тому я колись і ходила до елійців — щоб залишилася хоч одна фотографія від того, хто був для мене всім. Бо жодна людина у цьому світі ніколи не зможе замінити іншу. Я любила свою нову сім'ю, але це було не тим самим.

Я вдихала у свої промерзлі легені морозне повітря та насолоджувалася свободою. Пальці стиснули лід, і він розтанув, стікаючи водою на бездушний камінь під нашими ногами. Такий самий мертвий, як і мої нутрощі. Хотілося жити. Хотілося врятуватися і жити в новому світі, де я була чимось більшим, ніж непотрібною донькою. Залишилося зовсім трохи. В нас була сила. Ми зможемо захистити себе.

Я змогла прийняти себе, і цей світ теж прийме. Хоче він того чи ні.