У той момент мені здалося, що док таки домігся свого і зробив нас невидимими — нас впритул не помічали навіть охоронці в декількох кроках попереду. Всі погляди були прикуті до краю лісу, оповитого ранковим туманом. Попри це, було стійке відчуття, що за секунду на нас накинуться та знову потягнуть до лікарні. Але ні, люди не звертали уваги на нас. Їхні погляди були зосереджені на піддослідних у перших рядах, тих, що були старшими й намагалися вибратися з хватки охоронців. Якийсь час я не розуміла, що відбувалося і не могла усвідомити чому вони настільки відчайдушно старалися визволитися із охоронців, котрі їх били шокерами а то й резиновими палками, а потім помітила вогонь.

З боку узбережжя йшла щільна стіна диму, яку я спочатку вважала ранковим туманом. Підлітки кричали від страху, бо їхній будинок горів, поки ті люди, які мали захищати їх, мовчки дивилися на те, що відбувалося. Вайлдхіл, який сам по собі майже весь поріс деревами — горів. Ми знаходилися у величезній, пекучій клітці, з якої не було жодного шансу вибратися. Роки повчань про пожежну небезпеку вдома та школі, зробили свою справу та вселили панічний страх, пробираючий до нутра.

Так, лікарня та інші будівлі міського значення вже давно були обгороджені піщаними дорогами. Але саме розуміння, що виходу не було, не було куди повертатися — било по психіці та змушувало відчувати розпач навіть мене, у якої будинок знаходився на скелястому пагорбі без дерев. Це було настільки жахливо, що моє дихання моментально перехопило і я стисла пальцями горлянку, не в силах зробити новий подих.

Лікарі не могли не знати, як вплине на нас палаючий Вайлдхіл. Сотні відтінків помаранчевого, упереміш з їдким димом і криками — кошмар наяву. Моя витримка дала тріщину, наче шматок льоду, який опустили в окріп. По пальцях пробіг холодок, вкриваючи нігті синім інеєм, але, перш ніж я встигла злякатися, Рейнальд стиснув мій лікоть і потягнув за ріг будівлі. Ось, хто завжди зберігав ясність думок і здоровий глузд. Він тягнув нас із Соулі подалі, аж доки не зникли крики та тріск від дерев, які ломались. І мав абсолютну рацію. Не було різниці, що відбувалося з містом, піддослідними чи нашими власними організмами. Поки ми знаходились в клітці, ми не могли нічого змінити. Ось, чому свобода стояла на першому місці.

Ліс по той бік вогненної смуги здавався надто спокійним. Вітер ледь помітно гойдав засохле, почорніле листя. Не було чути криків птахів чи тварин. Навіть гілки під моїми кедами ледь видавали хрускіт, наче змирилися з неминучим. Вайлдхіл страждав по-своєму. А, можливо, ми просто так намагалися втекти, що не помічали нічого довкола. Люди часто так чинили у повсякденному житті — уникали проблем, ховаючись у власний світ, щоб позбутися болю. Жаль тільки, що в цій грі неможливо було сховатися назавжди. Рано чи пізно нас почнуть шукати.

Через пів години швидкої ходи адреналін затих і дихання збилося. Ми опинились досить далеко, аби нас не виявили, тому почали шукати місце для відпочинку. Через штучну епідемію, по всьому Вайлдхілу пустувало багато хатин. Знайти один з таких будинків не склало труднощів. Він мало чим відрізнявся від інших: старі цегляні стіни, невеликий бетонний фундамент, хлипкі дерев'яні сходи. У момент, коли ми піднялися всередину, почулося таке шипіння, ніби десь на небі набрали величезне відро води та вилили на вогонь. У повітрі стояв запах горілого, озону та хвої. Скрізь розповзався сизими клубами туман, наповнений димом. Вдалині, з боку океану, гримів грім, доносячи поривами шквального вітру, перше свіже повітря за цей ранок і запах справжнього дощу.

Я не знала, що сталося у той момент, але я була рада, що страждання піддослідних хоч ненадовго зупинилися. Здавадлся, ніби саме небо зглянулося над їхніми тортурами, якщо вже дорослі не змогли залишитись людьми. У такі моменти я починала вірити в розум матінки природи. Принаймні, вона була набагато реальніша за різних міфічних богів.

Поки ми шукали продовольство серед мотлоху у старих підвалах, я старалася зрозуміти, що ж все ж таки сталося. Вони хотіли від нас сильного емоційного відгуку і спровокувати викид сили. Якщо я мала рацію, то все набагато гірше, ніж ми собі уявляли. Неможливо було зам'яти пожежу, якщо не було підтримки ззовні. А це означало, що бігти та скаржитися комусь – марно. Гірше того - небезпечно.

Знайшовши декілька коенсерв, наша компанія сіла на диван у гостинній кімнаті і почала їсти. Не те, щоб ми були дуже голодні, але коли ще буде така можливість ми не знали. За вікном ще якийсь час було чутно грім, але врешті решт, він теж затих. Відпочиваючи серед запилених стін покинутого будинку, мені згадалося одне місце, куди нас привозив кілька разів Майкл. Це була печера, яка мала вихід до океану. Вона була цілком безпечною і її не вказували в жодному путівнику. А ще, якщо пройти тонкою смугою берега, ми могли б обігнути скелі та вийти в іншому місті. Залишатися і далі у Вайлдхілі мені здавалося схоже на витончене самогубство. Саме про це я і сказала своїм родичам по нещастю. Через якусь годину відпочинку ми вже попрямували туди.

Всю дорогу до печери я ловила погляди Рейна. Він боявся, що я назву його чудовиськом чи ще гірше — вбивцею. Тільки правда в тому, що якщо це трапилося з ним, то дуже скоро зі мною станеться те ж саме. Ми вже понад місяць були несприйнятливі до зміни температур і досить дивно реагували на побої – притуплено. Але це був не наш вибір і тим більше наша вина. Нас зробили такими. Саме тому мої пальці непомітно для Соулі переплелись із пальцями Рея. В його очах читалася така подяка, що в якийсь момент я просто не витримала і мовила:

— Що б не трапилося далі, ми залишимося однією командою.

Соулі втомлено посміхнулася, а Рей міцніше стиснув мою долоню. Його тверді пальці вже не здавалися кам'яними чи смертоносними, але я чомусь була впевнена, що та подія змусить його ще довго відходити. Це тільки у фільмах чоловіки зображалися завжди сильними, суворими, незламними, а в житті вони кричали, збивали кулаки в стіни та напивалися до нестями. А потім, коли ніхто не їх бачив, вони плакали, бо залишались людьми. А люди на те й були людьми, що мали серце в грудях, яке змушувало їх відчувати.

Якщо людина переставала відчувати біль, значить вона була мертвою. Я знала це з власного досвіду. У мене не залишилося нічого від колишньої родини, бо коли мене виходили, наші з мамою речі вже були викинуті на смітник через несплату оренди, а батько змінив номер. Він завжди був слабохарактерним дурнем, тому розраховувати на нього не було ніякого сенсу. У мене залишалася тільки я сама, аж доки не з'явилася Елорія з Майклом. Цікаво, де вони зараз? Тато знайшовся? Чи його так як і мене викрали?

У мене не було відповідей на ці запитання і, можливо, вже ніколи не буде. Але я мала заради чого продовжувати боротись. Одного дня це принесе мені спокій.