Ніч вступала у свої права кожного божого дня, наче нічого й не відбувалося. Вона огортала небо мороком, ніби величезна штормова хвиля, яка підіймалася над головами. Уявляючи, як на Вайлдхіл валилася така ж товща води, я часто порівнювала її з вічністю. Припливи та відливи, день і ніч, життя та смерть – все мало свою циклічність. Подобалося нам чи ні, але одного разу зникне й Земля. Помре, подібно до згаслої свічки так, як це сталося з Еліосом.

Сьогодні мені снився спогад із далекого минулого. Я готувала вечерю на кухні, дивлячись на хуртовину за вікном. Великі пластівці снігу замітали дорогу котру годину, але батько так і не повертався. У ті дні Майкл рідко затримувався на роботі, і я боялася, що він міг постраждати від негоди. Раптовий звук мотора пронизав простір і змусив мене підскочити з місця, аби відчинити двері. Він перекривав навіть завивання сніжної бурі та увімкнений телевізор. Це була перша найстрашніша ніч у моєму житті. Шкода, що не остання.

Того дня Майкл приніс додому дитину, загорнуту в його куртку. Маленьке тільце посиніло від холоду і дрібно тремтіло. Кучеряве волосся сплуталося і закрило собою бліде обличчя. Тато довго приводив її у стабільний стан, а коли криза пройшла, вийшов на кухню і почав розповідати про те, що сталося. Я знову і знову дивилася на її потріскані синюваті губи та не могла відвести погляду.

Секунда, дві, три – навколишній простір заполонила пітьма, і я опинилася посеред засніженої дороги з її тілом на руках. Вона плакала, ледь здригаючись, поки над нами набирала сили хуртовина. Картина різко змінилася і мої барабанні перетинки заполонив пронизливий крик. Блурейн кричала так голосно, що я прокинулася зі сльозами на очах і ще довго чула у своїй голові той відчайдушний звук. Даніель стискав мене в обіймах і заколисував, шепочучи на вухо:

— Тихо Лоро, тихо. Не плач, будь ласка. Це лише сон. Тихо... Тихо... Тихо... — шепотів елієць, намагаючись вгамувати мої нерви. Теплі долоні, гладили мої щоки, стираючи сльози, але ті продовжували текти самі собою. — Просто сон…Тихо, my soul.. (* моя душа)

— Хіба вона заслужила все це??? — зірвалася на крик, здригаючись в обіймах від болю. — Хіба ті діти заслужили подібне?!

— Ні, Лоро. Такого ніхто не заслужив, — міцні пальці підійняли моє підборіддя, змушуючи дивитися в сріблі очі. — Але ти не могла врятувати їх. Тебе просто вбили б. Чуєш?

— Я вже мертва Дан. У моїх грудях величезна дірка, від усіх цих втрат і ще одної я не переживу.

— Переживеш, Лоро. Ти — витримаєш все. Живі істоти багато можуть стерпіти просто тому, що в них є душа.

— Я не хочу стати лялькою в чиїхось руках і померти заради грошей. Якщо їм так хочеться вбивати – нехай убивають один одного, але прості люди не винні ні в чому. Вони не заслуговують на це.

— Не станеш. Ти вистоїш. Так само як деякі діти змогли пережити ті обстріли. Треба просто трохи почекати та сховатись від військових, – елієць продовжував гладити мене по голові. За вікном світало. Холодне Сонце здіймалося з-за краю лісової хащі, освітлюючи простір разом зі словами Даніеля. — Я обіцяю, що знайду таке місце, де нам усім буде безпечно. Навіть якщо для цього доведеться підняти його із дна океану.

В домі повисла тиша. Вражало, наскільки вона багато давала мені: надію, спокій, щемливий смуток і навіть тепло. Я відчувала, як мене огортала водна безодня всіма цими розбіжностями. Моє дурне життя продовжувало збивати з ніг, кидаючи об скелі, як дрібну рибу. Воно штовхало мене туди, де нескінченна спека могла висушити навіть найбільші водоймища. Але було там щось інакше — те, що змушувало повірити, що Дан мав рацію.

Мої очі дивилися через плече елійця на засушене листя за вікном. Воно не хотіло існувати. Здавалося, що варто піти дощу, і воно осиплеться мертвими шматочками додолу. Зриватиметься вниз все швидше і швидше, поки ліс не перетвориться на спалені гущавини. Дерев'яні скам'янілості. Ця думка нагадала про одне забуте місце, де ми колись відпочивали з батьком.

— На межі міста, біля берега, розташовані гори. Там є печера, один кінець якої виходить на берег до води, а інший веде углиб лісу. Ми з татом там часто влаштовували вилазки з ночівлею. Якщо принести туди меблі, може поміститися багато людей і там досить тихо.

— Покажеш мені це місце пізніше, — теплі губи торкнулися мого чола. Дан трохи посунувся і притягнув ближче до себе, — а зараз краще поспи. За кілька годин нічого не трапиться.

— Я не можу, — стомлено видихнула я і зізналася у своїй слабкості. — Постійно сняться кошмари.

— Цього разу їх не буде, я обіцяю тобі. Дозволиш? – Даніель поклав руку між наших тіл, тильною стороною вгору. Страшенно хотілося, побути в безпечному притулку – якомога далі від жахів уві сні та наяву. Замість того, щоб торкнутися, я посунулася ближче та уткнулася в його груди носом. — Спи, Ело, я покажу тобі свій світ.

Гаряче тіло та запах хвої змушував розслабитися. Мої очі поступово заплющувалися, і я заснула під розмірений стукіт серця.

Цього разу мені снився Еліос – маленька, крихітна планета сірого кольору. На тлі величезного фіолетового сонця вона здавалася ще меншою, наче супутник. Але це мене не обманювало. Насправді вона була куди більшою від нашого Місяця або навіть Плутона. З кожною миттю планета збільшувалася в розмірах, і я помічала величезні океани на всій її поверхні. Срібляста вода сяяла навколо материків, змушуючи занурюватися все глибше та глибше. Я ніби сама ставала нею, просуваючись від найбільших западин по мулистому дну, до чорних піщаних берегів.

Так дивно було бачити чужі сни. Все здавалося настільки яскравим, попри свою сірість, що хотілося залишитися тут навіки. Заснути в безмежній безодні сталевої гладі та ніколи вже не прокинутися.

Якоїсь миті я усвідомила, що лежала на теплому березі. Під шкірою ледь відчутно кололися чорні скляні кульки, чимось схожі на гальку. Вода стерла всі гострі краї та зробила їх гладкими, ковзкими, міцними. Цікаво, все, що я вже пережила та ще переживу, зробить зі мною так само? Чи стану я більш піддатливою для проблем? Це був сон, чи моя підсвідомість намагалася заспокоїти бурю всередині моїх грудей?

Пальці закопалися в крихти, і я заплющила очі. Хотілося, щоб Даніель побачив усе це й лежав поруч. Адже йому теж не вистачало подібної казки. Мені хотілося б зробити для нього щось подібне. Навчити бачити прекрасне, відчувати, любити, жити. Мабуть, берег завжди був чужим мені. Він змушував надто багато думати. А ось на дні океану було добре. Ставало так спокійно, що моя свідомість справді зливалася з водою, і я забувала про людське. Все, що зупиняло мене від цього занурення – ледь чутний голос:

— Ти вже вчиш, my light (*моє світло). Вже вчиш…