Приємна тиша заповнювала вечірній простір. Я лежала на плечі Рея і малювала візерунки по стелі тонким шаром інею. За кілька кроків від нас сидів нахмурений Адвел. Його величезні розміри та раніше здавались мені страхітливими, а коли він перебував у такому пригніченому стані, весь його вигляд змушував бігти мурашки по шкірі. Елієць раз у раз тягнувся до грудей, ніби намагався вловити там щось важливе, але натикався на порожнечу.

— Щось не так? — спитав у нього Рей, вловивши мій стурбований погляд.

— Я не можу зрозуміти, що відбувається, — пробасив у відповідь елієць і втомлено потер лоб. Його похмурий погляд був спрямований крізь простір, намагаючись спіймати щось недоступне нам. — Ніби десь луною віддаються чиїсь почуття, але вони настільки далеко, що я навіть не можу знайти їхнього господаря. Це збиває з пантелику.

— Можливо, ти відчуваєш Смайлі? Він сьогодні теж сам не свій.

— Ні, Смайлі я сприймаю, інакше. Він як палке сонце. А от істота, яку я відчуваю зараз, більше схожа на прірву. Її почуття чорніші за чорне, і я навіть боюся уявити, кому вони належать.

— Може, це Вейн зумів дістати тебе? — згадалися розповіді про Елорію і того безликого прибульця. Було б чудово, якби він залишився живим.

Зі сторони входу в печеру почувся шум і Смайлі ввалився у неї, падаючи на землю. Від нього розповзалися гарячі золоті промені, котрі викликали в мене жах.

— Соулі випалює себе, прохрипів він, знову здіймаючись на ноги.

Чоловік ледве пересувався на своїх кінцівках і Адвел дивом встиг його підхопити під лікоть перед тим, як той звалився на землю знов. Його бліда шкіра набула неприродного золотистого забарвлення і вкрилася потом. М'язи постійно напружувалися від болю. Здавалося, ніби він перетворювався на Сонце і готовий був вибухнути в будь-яку мить.

— Нам треба терміново знайти Соулі, поки вона не спалила до біса їх обох, а заразом і все ваше місто, — прогримів Адвел, закінчуючи слова знову якимись незрозумілими словами. — Допоможи мені його здійняти, Рею.

Схопивши елійця під руки, чоловіки потягли його на вихід. Надворі стояла гнітюча вечірня тиша, в якій було чутно лише наші розмови та рухи. Під кедами хрумтіли гілки та дряпали собою голі ділянки шкіри. Йти нормальною дорогою, часу не залишалося і нам доводилося пробиратися крізь місцями обгорілі зарості. То тут, то там лунали крики місцевих птахів, які переполошилися через те, що відбувалося. Природа завжди знала куди більше і тому намертво внесла в наші гени бажання вижити генетично.

Чим ближче ми підходили до лікарні, тим виразніше відчувався пекучий запах горілого, який роздирав горлянку. Від колись зеленого містечка залишилися лише обгорілі дерев'яні будинки з побитими вікнами та зруйнованими верандами. Остання пісочна смуга, що відгороджувала центральну лікарню Вайлдхілу, ледве виднілася через густий дим. Замість величезної будівлі стояли бетонні балки, які обвуглились, а на кілька метрів від них розтяглися застиглі скляні калюжі.

Від побаченого кошмару хотілося втекти кудись якомога далі. Що мало статися, щоб спокій Соулі дав такий збій? Це навіть не поміщалося в голові. Чи була у світі та межа, коли з упевненістю можна було б сказати, що далі нема куди? Після побоїв у лабораторії та трупів у печері я справді думала, що більше мене нічого не здивує. Але це згарище викликало таку нудоту, що я насилу стримувала блювотні позиви. Там були люди. Щонайменше з десяток охоронців і ще більше піддослідних — їх не могли нікуди перевести. Соулі спалила їх, як бездушних паперових журавликів. Це було для мене занадто.

Холод знову брав гору над моїм самовладанням. Іній в пальцях перейшов до зап'ясть і, щоб приховати свій страх, я схопилася за лікоть Рейнальда. Поки Адвел робив якісь паси руками та переливав сили в Смайлі, той намагався зв'язатися з Лі сидячи на згарищі. Його все менше викручувало і з кожною хвилиною йому ставало легше. У моїй голові з'явилося логічне питання, яке варто було поставити відразу:

— Чому ти єдиний відчув її? — незручна пауза затягнулася. Адвел відвернув обличчя в сторону, тим самим даючи зрозуміти, що відповідь нам явно не сподобається.

— Вона моя.

— Якого біса?! — вилаявся Рей, закипаючи від злості. Нещодавні ревнощі до мене перемикнулися на сестру, включаючи захисний інстинкт. – Ти її навіть не бачив ніколи!

— Вона моя пара, хочеш ти того чи ні. Знає вона про це чи ні, — твердо мовив Смайлі, готовий до удару.

— Виходить, вона не знала? — обійнявши зі спини Рея, я стала заспокоювати його, поки не почалася бійка. Бити морди, коли світ котився в дупу, не найкраща ідея.

— Ні.

— А як... — збилася з думки, намагаючись, висловиться правильно, — як це взагалі можливо?

— Колись вона відвела до Адвела стареньку, якій треба було вилікувати ноги. Я помітив її свічення і випадково зачепив рукою, коли допомагав посадити жінку на стілець. Її сили з'явилися через це випадкове торкання, і саме через нього я відчуваю Соулі, — елієць замовк, потираючи спітніле чоло від втоми, а потім продовжив: — Коли елійці знаходять своє світило, вони закріплюють зв'язок дотиком і починають обмін силами. Якщо судити людей за Елорією, то у вас сила перебуває в сплячому стані, доки не стане життєво необхідною.

— Чому ти їй нічого не сказав? — ніяк не вгамовувався Рей. — Ти не мав права без неї вручати ось такий, щоб його, подаруночок. Чому ти навіть не подумав із нею поговорити про це?!

— Тому, що їй не потрібна була ні дружба, ні кохання, ні нові знайомства. Після того, що вона пережила, її серце закрилося для всіх. Чи ти думаєш, що після побоїв когось тягне поспілкуватися із прибульцями? Та вона втекла б до іншого міста, як і завжди, втікала! А так, я міг хоч таємно допомогти їй.

— Допоміг? — різко прогарчав Рей, вказуючи рукою на згарище.

— Досить, Рей, — не витримала я. — Якби не Смайлі, Соулі була б вже мертва, так що вгамуйся і дай йому спробувати знайти твою сестру. А далі — це вже їхнє особисте життя, тож не втручайся, чуєш?

— Блу, — погрозливо простяг хлопець, ніяк не вгамовуючись. І який ідіот дав йому здібності каменю? Для врівноваженого каменю, він надто нервовий.

— Я тебе теж люблю! — нервово розсміялася, аби не починати сварки посередині цього хаосу.

— Що…? — здивувався він.

Поки Смайлі осягав новий зв'язок, а Рей явно не міг усвідомити очевидне, Адвел відверто сміявся з нас:

— Свята темрява, невже в цьому світі є щось здатне вгамувати цього дурня? — вбивчий погляд Рейнальда повернувся назад, і мені довелося взяти його обличчя в руки, щоб заспокоїти.

— Заздри мовчки. Знайдеш своє особисте заспокійливе, я теж посміюся з тебе. Навіть уявити боюся собі її. Якщо вона виглядає так само загрозливо, як ти, то боюсь, ти здохнеш ще до того, як заговориш із нею.

— І помру щасливим.

Нервова напруга зійшла нанівець, ніби нічого й не відбувалося. Смайлі якимось дивним чином зміг виявити Лі. Скоро ми заберемо її та зможемо піти далеко за гори, як і збиралися раніше. Наше життя поступово повернеться до колії та цей кошмар закінчиться, розтане, наче шматочок льоду.

Знаєте, а холод — це прекрасна анестезія. Він приглушував біль і давав час переосмислити те, що сталося. Ні, він не лікував рани та не міг врятувати, але допомагав пережити гострий біль і уникнути больового шоку.

Вічна мерзлота зцілювала мене і не давала зникнути надто швидко. Вона загартувала мою душу настільки, що якщо життя якось занурить її в рідкий азот, то вона зможе це витримати. Вона не піде тріщинами, не розсиплеться на рій сніжинок і навіть не розтане від болю, адже брили льоду нічим не слабші за камінь. Напевно, тому ми з Реєм виявилися такими схожими.

Айсберги теж вміли любити, навіть якщо людям здавалося інакше.