Дні змінювалися тижнями. Ми разом блукали вздовж берега, їли, слухали музику. На мене все частіше накочувалося відчуття страху та чогось невідворотного, але Даніель заспокоював та обіцяв, що з часом все стане на свої місця. І я йому вірила, бо мені треба було хоч комусь довіряти. Не хотілося б в один день просто збожеволіти та почати підозрювати абсолютно всіх живих істот через свій дурний страх. Це було неправильним. Ставлячи завчасно ярлики на людях, можна було перетворитися на абсолютного параноїка: самотнього, нервового, злісного. Того, який руйнував своє ж життя.

Ні, я не любила його, так само як і він мене не любив. Принаймні так, як зазвичай це робили люди. Але я відчувала, що ми стали рідними. Нам двом потрібно було з кимось ділитися думками, щоб не втратити здоровий глузд. Ми розуміли, що наші раси на межі вимирання: елійці виснажувалися від нестачі емоцій, а люди з кожним днем помирали від невідомої чуми. І це означало одне — дуже скоро, крім мене та Даніеля, можливо, нікого не залишиться у Вайлдхілі, і не було жодної гарантії, що це не вийде за межі нашого міста. Люди виявилися надто слабкими для того, щоб відмовитися від легкого щастя, а елійці так боялися смерті, що поставили на кін життя оточення. Не мені судити їхні мотиви, але це було замкнуте коло, яке хтось мав перервати. Тому я з Даніелем шукала відповідь на всі ці питання.

З кожним днем мені відкривалися нові знання про їхній світ. Дан багато розповідав про Еліос, про їхні звичаї та в цілому, про їхнє сприйняття. Виявилося, що те світло, яке я колись бачила, мало своє значення. Наприклад, сіре означало порожнечу, беземоційність, апатію, глибокий спокій. Синє – біль, глибину почуттів, силу, руйнування. Червоний – кохання, агресивність, жагу. Зелений – спокій, життя, врівноваженість, байдужість. Крім того, кожен відтінок читався по різному і самі елійці не завжди могли до кінця правильно витлумачити їх, а швидше сприймали на інтуїтивному рівні. На додаток, кожен прибулець міг взаємодіяти з виключно ідентичним світінням.

Саме тому вони й шукали пару – щоб була можливість віддавати надлишки енергії, коли її багато, та отримувати, коли її мало. Завдяки однаковому сприйняттю світу, такі пари чудово розуміли один одного і ніколи не руйнувалися. Ось, що для них було любов'ю – абсолютне прийняття партнера: його минулого, характеру, болю, страхів та сил. Саме тому елійці були впевнені, що люди їх ніколи не полюблять настільки самовіддано. Нам просто не під силу була подібна свідомість.

А ще, Даніель казав, що раніше Еліос, з висоти пташиного польоту, виглядав фіолетовим, хоча там сірий ґрунт, чорне каміння та срібна вода. Цей колір зумовлювався їх сонцем. Коли на заході останні промені торкалися океану, вода набувала цього відтінку. Я часто уявляла вигляд Еліосу і подумки блукала по їхнім землям, торкалася босими ногами вугільного піску і занурювала пальці в нього, як у морську безодню. Це безумство манило мене настільки, що хотілося побачити планету на власні очі. Щодня моя ненависть до елійців відступала. Я не знала точно, чи були винні вони в чумі, але хотіла їм щастя. Вони заслужили його після загибелі будинку, подорожі по мертвому космічному простору та безмежній самоті серед натовпу живих істот. Можливо, навіть більше людей.

Я не знаю, коли все змінилося. Даніель просто почав частіше зникати серед своїх родичів, ходив поринувши у свої думки та мовчання. Його погляд був сумним і приреченим, ніби він знав щось таке, що зруйнувало його віру у краще. Кілька разів я намагалася дізнатися, що трапилося, але це закінчувалося зміною теми та обіцянкою розповісти все пізніше. І я чекала: день, два, три, тиждень. Всередині мене поглинала та сама приреченість, яку я відчувала з батьком. Все повторювалося: зникнення, відстороненість, мовчання та таємниці. Наче хтось перегорнув сторінку мого життя назад і змінив імена на нові.

Коли Даніель пішов черговий раз до своїх родичів, в центр Вайлдхілу, я вирішила відвідати рідну домівку, бо весь цей час жила разом з елійцем у його хатині. День видався трохи похмурим, але дуже спекотним. У повітрі повис запах пилу та хвої. Доводилося пити багато води та триматися якомога далі від відкритого сонця, щоб випадково не схопити теплового удару. Під моїми кедами хрумтів засохлий білий мох. Тієї зливи виявилося замало, щоб він міг знову стати м'яким. Спека висушувала вологу по всій окрузі, як і час, висушував мою витримку.

Я йшла у бік центральної площі, щоб дорогою зайти в магазин і купити випити чогось прохолодного. Збоку виднілися порожні будинки та зів'ялі клумби. Після зникнення мешканців, багато хто з жителів Вайлдхілу роз'їхався по родичах в інших містах і залишив свої ділянки без нагляду. Дивлячись на колючий кущ мертвих троянд біля одного з таких занедбаних володінь, мені хотілося також поїхати кудись якомога далі та почати все заново.

Щоб менше на них дивитися, я вирішила зрізати дорогу через нетрі та рушила поміж дерев у бік площі. Тільки вийти з них я не встигла. В повітрі почулися постріли. Вони проривалися крізь хащі й викликали у мене панічний страх. Я кинулась навпростець на звук криків. Погані думки, що назрівали весь цей час, нарешті вирвалися назовні. Будинок елійців стояв зовсім поруч. Він був у небезпеці. Моя підсвідомість кричала про це, змушуючи швидше бігти крізь засохлі кущі та дряпати ноги гілками. У вухах стояли приглушені крики. Я не бачила, куди ступала і тому, майже добігши до площі, зачепилася за камінь та впала, вдарившись головою об стовбур дерева. В очах усе пливло. Я намагалася розглянути те, що відбувалося попереду, але дарма.

Коли зір трохи прояснився, я нарешті спромоглася роздивитися, як кілька елійців бігли вліво від мене, до групи малих дітей. Погляд зачепився за синювату пляму, якою виявилася маленька дівчинка з довгим чорним волоссям. Вона плакала і тяглася рукою до прибульця, щоб завмерти після раптового пострілу і впасти додолу. Моє обличчя само по собі повернулося вліво, аби побачити військових у незвичній білій формі, котра віддалено нагадувала лікарську. Вони насувалися натовпом на елійців, продовжуючи стріляти в них, поки ті затуляли собою дітей і відступали до хати. Але дійти вдалося не всім. Деякі так і залишилися на тому самому місці, вже неживими тілами, які військові переступали, наче траву.

Рідкісні люди, що виглядали із вікон, різко закривали штори. Те, що відбувалося, нагадувало страшний бойовик, де сценаристи забули додати рятувальника. Мені хотілося побігти до біженців, допомогти, але моє тіло, наче хтось заморозив: ноги підігнулися самі собою і я впала на землю. Все, що я могла, — це дивитися на кольорові плями, розкидані по площі, поки мої очі застилали сльози. Весь цей час військові намагалися взяти будинок штурмом і навіть обстрілювати, але марно. На кілька хвилин у просторі зависла гнітюча тиша і навіть, здалося, що весь цей жах закінчився. Я насилу спробувала підвестися на ноги, але наступної миті мене знесло назад на землю хвилею від вибуху. У вухах стояв дзвін. Тіло налилося свинцем, притискаючи вантажем униз. Мої очі зачепилися за руїни, які ще недавно були великим будинком. З рота вирвався крик, але чиясь сильна рука затулила його, коли інша притиснула до великого, сильного тіла.

— Тихо Лоро, — прошепотів на вухо Даніель, перш ніж мене накрила пітьма.