Приємна темрява змінилася черговим криком. Я прокинулася, навіть не розплющуючи очі, щоб не бачити місця, в якому мешкала кілька останніх місяців. Але від мого бажання нічого не змінилося – ті самі білі стіни, той самий їдкий запах дезінфектора, упереміш із запахом каналізації з іншого кінця клітки, і та ж компанія. З шести скляних камер цього разу було заповнено лише п'ять. Не було Рея – названого брата іншої ув'язненої. Ми з ним не були добре знайомі, через ґрати не дуже й поговориш, але я поважала його за те, як він захищав Соулі. Одного разу технічний персонал намагався мене облапати, а він врізав охоронцю в живіт і потім зламав променеву кістку. Звісно, йому потім дуже добре дісталося, але наглядачі більше не розпускали рук.

Рей нагадував мені величезного ведмедя загнаного в кут, який йшов на все, адже тікати йому було нікуди. І хоча зовні він виглядав на всі тридцять років, але я бачила, як там, за величезними кулаками та монолітною спокійністю, сидів мій ровесник. Були б ми в іншому місці та в інших обставинах, то змогли б гарно потоваришувати. В чомусь ми були схожі – захищали своє та не лізли за межі особистих рамок. Як на мене, це було тим, що відрізняло дружбу від спілкування знайомих. Справжні близькі люди не переступали кордонів та не намагалися перекроїти тебе під себе. Жаль тільки, що людей, які тямили це, було надто мало.

Час у камері тягнувся вкрай повільно, навіть для звичайного нудного дня. За пів години Рея так і не повернули, а це значило, що всіх чекали неприємності. Зазвичай нам просто кололи якусь речовину і кидали назад. Мабуть, сьогодні готувалось щось особливе, не виключено, що через поповнення. Цієї ночі до сусідніх камер привели ще двох. Не знаю, чим їх накачали, але до тями дівчата так і не прийшли. Можливо, вони були такими ж жертвами, як і ми, а можливо, це підсадні качки.

У таких умовах я не стала б заводити з кимось дружні стосунки, крім Рея та Лі. Наша трійка потоваришувала, тільки тому, що провела разом досить багато часу і бачила один одного у будь-якому стані. Три місяці тортур, уколів, нудоти, загальних душових та туалету в кутку камери, зблизили нас так, як ніколи. Чого ж чекати від нових дівчат – невідомо. Це звучало жахливо, але в подібних умовах я швидко звикла покладатися лише на себе.

Попри довге очікування, нічого не змінилося аж до звуку сирени, яка запустила розповсюдження снодійного газу у камерах. Вона незвично била по вухах, примушуючи ледь помітно кривитися від гучності. Ми перезирнулися з Соулі, лягли на ліжка, опускаючись носами в подушки та затримуючи подих. За три місяці, проведених в цій лабораторії, нам довелося багато чого навчитися: терпіти побої, припиняти спроби приставань, захищати один одного і розуміти по міміці будь-які емоції. А також тому, що подача газу контролювалася людьми по той бік камер, і якщо ми засинали, то потік зупиняли. Так і сталося цього разу. За кілька хвилин двері камери відчинили охоронці. Вони відкрили перші клітки та почали виносити новеньких.

Останні роки Майкл навчав мене основам медицини та самозахисту. Це допомогло мені впоратися з якимось кволим хлопцем. Впевненим рухом, я вдарила охоронця в сонну артерію та опустила розм'якшене тіло на підлогу. Водночас моя подруга по нещастю потужним ударом у голову змусила впасти іншого. Її миле захоплення боксом послужило нам хорошу службу. Навіть якщо вони померли, я не збиралася їх шкодувати. Бо якщо часто шкодувати тих, хто завдавав тобі болю, можна було померти молодим та дурним, а я ще планувала трохи пожити.

Поки Соулі шукала розкладний ніж в Арчі, я обшукала Тода аби знайти картку-перепустку. Без неї ми далеко не змогли б піти, а так — швидко вибралися за межі камер і побігли коридором. Рятувати інших зараз не було сенсу. Невідомо, куди віднесли тих дівчат та скільки охорони у всьому комплексі. Я навіть не знала, де сама знаходилась і як звідси вибратися, а покарання за непослух було досить болісне. Якщо нас спіймають — краще вже відбути побої вдвох. А якщо зуміємо вибратися, то зможемо попросити допомогу та звільнити інших.

Звук сирени продовжував катувати барабанні перетинки. Він здавався до болю знайомим, ніби раніше я вже чула щось подібне, але часу згадувати не було. Серце вискакувало з грудної клітки, доки довкола миготіли білі стіни та двері інших палат. Вони зливалися в один сліпучий потік, від якого починало нудити в міру просування. Дивно, що нам ніхто не зустрівся по дорозі. Зазвичай тут було багато людей і ця думка змушувала холонути моє серце в передчутті небезпеки.

Табличка з написом «Вихід» висіла за кілька метрів від лабораторії, де нам зазвичай кололи препарати. Що ближче ми до неї підходили, тим страшніше ставало. Здавалось, ніби зараз вийде лікар і затягне нас назад. Часто, коли нас перетягували туди та прив'язували ременями до крісла, ми залишалися наодинці з містером Кріспі. На вигляд йому було років шістдесят: сивий, зморщений, з сильними руками та огидним характером. Йому подобалося завдавати нам болю. Тому, коли я почула нелюдське ревіння з тих дверей, то, не подумавши про наслідки, кинулася на допомогу.

Від мого поштовху, пластик влетів зі всієї сили об стіну, відкриваючи вид на великий кабінет у їдкому білому кольорі. Посередині нього лежало обезголовлене тіло людини, довкола якої розливалася кривава калюжа. Рей стояв над нею і дивився на свої заціпенілі кам'яні руки, оточені червоними бризками. У чорних очах читалися: жах, сором, страх і жаль. Помітивши несподіваного глядача, він швидко сховав долоні за спину. Це вивело мене зі ступору і змусило діяти більш рішуче. Я мовчки схопила його за лікоть і потягла через калюжу до виходу, де нас помітила Соулі.

Хоч би що там було, ми всі знаходились в одній зв'язці. Те, що сталося, означало лише одне – вчені досягли свого і змогли прищепити нам здібності елійців. Чим це загрожувало – невідомо. Враховуючи, що ми троє за цей час сильно змінилися… цілком імовірно, що одного разу я стану такою ж самою. Не дарма ж наша трійка залишалася незмінною – Кріспі зміг зробити щось з нами. Інші пацієнти чомусь не підходили, вони змінювалися майже кожного тижня, а то й частіше.

За лічені хвилини наша компанія вибігла на двір і застигла в холодному поті. На вулиці стояв натовп різних людей: лікарі в білих халатах, військові у чорній формі та піддослідні у таких самих, як і у нас піжамах. Вони всі дивились у бік лісу, не помічаючи нічого й нікого довкола. Але вразило мене не це. Вловивши бічним зором такі знайомі будинки, я дізналася місце, де перебувала в полоні стільки часу. Це була Центральна лікарня Вайлдхілу, в якій працював Майкл до того, як зникнути.