Я сиділа в автомобілі та прислухалася до бурчання мотора. Цього ранку мені довелося виїхати разом із Соулі в центр міста, щоб поповнити запаси продуктів і купити ще кілька предметів. Було неприємно вічно експлуатувати елійців, і ми вирішили, що стане набагато зручніше, якщо вони зможуть створювати гроші, а на них ми вже купуватимемо все, що потрібно. Це чудово заощадить їхні сили, та й буде справді простіше, ніж пояснювати їм, що таке базові предмети першої необхідності.

Сьогодні ми вирішили купити невеликий телевізор, щоб хоч якось розважати себе. Продавці пам'ятали мою бабусю і ставилися до нас більш дружньо, навіть переказували останні плітки. Власне через них ми й купили телевізор. Подейкують, що вчора ввечері вийшов репортаж про раптове цунамі, яке накрило Аствуд — місто, яке знаходилось по той бік гір від Вайлдхіла. Це було дуже дивно. Усі жителі стояли на вухах, переживаючи, що бурхлива стихія може і до них дістатися, але вже землетрусом.

Ці плітки особливо сильно зачепили Соулі, вона розповіла, що в загиблої дівчинки була сестра — Елорія, і що в неї якраз таки була подібна сила. Мені важко вірилося, що це правда, адже одна справа тимчасово вимкнути світло на невеликій території або спалахнути самій вогнем, а інша справа підняти цілий океан. Це звучало надто фантастично. Втім, не мені було судити те, чого я не бачила.

Дорога додому зайняла небагато часу. Чи ми поспішали, чи мені просто здалося, але через мить нас уже зустрічали хлопці. І це було дуже незвично. Смайлі вічно жартував і норовив лоскотати Соулі, щоб вона засміялася. Вони справді світилися від щастя, я це бачила "елійським" зором. Єдине, про що я переживала, як би вони не завели дитину. Але Адвел заспокоїв мене, пояснивши, що наші види не настільки сумісні. А потім додав, що якщо я колись захочу дитину, то ми зможемо дати притулок будь-якому малюку, у якого немає батьків. Це мене заспокоїло. У подібних умовах діти були зовсім ні до чого. А якщо одного разу все налагодиться, то в дитбудинках залишалося завжди багато сиріт, які потребували дива.

Наступні півдня ми поперемінно гіпнозували диво техніки, в очікуванні новин, але час минав, а їх не було. Як і не було наступного ранку. І наступного. Це все більше переконувало в тому, що ті слова були лише плітками. Людям завжди подобалося вигадувати те, чого не існувало: бога, незвичних істоти, почуття, яких не було, та виправдання іншим.

Проте я не стояла на місці. Адвел щодня оживляв мені шматочок світла на недовгий проміжок часу. Це відбувалося спонтанно та незалежно від мене. Іноді Адвел був поруч, іноді ні. Але щоразу, прозріння відчувалося настільки барвистим, що я, як маленька дівчинка, бігала по хаті, намагаючись запам'ятати те, що мене оточувало. Ніколи б не подумала, що бувши сліпою можна бачити світ настільки яскравим та дивовижним.

А ще, я почала розрізняти своїх сусідів за їхніми душами. Так, вони постійно змінювалися через почуття, що переповнювали їх, але там, позаду яскравого світла, можна було розрізнити основний колір.

— Ти маєш рацію, — відповів Адвел, коли я розповіла йому про те, що бачила. — Адже люди не змінюють свою суть через емоції. Хтось веселіший, як Смайлі. Хтось більш відважний, як Соулі.

— А хтось, як дно океану... — продовжила фразу, розглядаючи елійця. — Такий синій, що сягає чорного.

— Це врівноваженість. Спокій, — усміхнувся він. — Подобається?

— Дуже... Наче на глибину дивилася... — посміхнулася. — Ти майже зливаєшся з темрявою... Цікаво, а яка я?

— Ти... Як чорний перламутр. Переливаєшся сотнями відтінків срібла, — теплі губи торкнулися мого чола. — Шалено красива.

— Не хочеш подивитися телевізор? — дурне питання злетіло за звичкою з моїх губ, аби не чути компліменти. Ніколи не любила їх. Ад це знав, але вперто продовжував мене "привчати" до них.

— Ходімо. Мені хочеться тебе обіймати.

До дивана треба було зробити двадцять сім кроків і два повороти праворуч. Мозок подумки відраховував метри, попри те, що великі пальці міцно стискали руку і вели прямо по курсу. Що поробиш — звичка.

Натиснувши навмання кнопку пульта, який випадково опинився під моєю дупою, я відклала його трохи далі та вклалася на коліна Адвелу. Не знаю чому, але саме так, мені було затишно та зручно. До того ж у цій позі він міг торкатися мого волосся і відкривав мені свій зір. Бачити екран чужими очима було смішно.

По телевізору йшли новини. Диктор називав якісь цифри, а потім почав зачитувати з паперу те, від чого моя шкіра вкрилася мурашками:

— Таким чином, уже зараз відомо, як мінімум, про одинадцять елійців, які прибули на нашу планету. Попри те, що вони вважаються мирним народом, влада вирішила залишити їх під наглядом. Якщо ви побачите їх у своєму місті — повідомте до найближчого відділення поліції. Нагадаю: їх відрізняє сіруватий колір шкіри та великі розміри. Вони не агресивні... — чоловік посміхнувся, оголивши білі зуби на камеру і попрощався. — З вами був я – Аран Лоурі. Мирного неба вам, бережіть себе!

— Ти знав, що елійці вижили? — питання злетіло швидше, ніж я змогла усвідомити побачене.

— Ні, — ошелешено відповіли мені. Весь цей час Адвел сидів у напрузі, ніби зараз зірветься і втече комусь бити морду. Рука на моєму волоссі неприємно стиснулася, злегка натягуючи локони. — Не знав.

— Адвел... — прошепотіла я, підводячись з колін і обіймаючи міцніше моє особисте пекло. — Ми витягнемо їх.

— Як, Шайні? Адже ми навіть не знаємо де вони. Може це взагалі хитрощі, щоб знайти нас?

— Якось, — мої долоні намацали колючі щоки, і я поцілувала елійця. Це було все, чим я могла допомогти йому. — Я поруч.

Величезний чоловік під моїм тілом тицьнувся носом між моїх ключиць, намагаючись заспокоїтися. Я це відчувала. Відчувала, як м'язи тремтіли від злості та безвиході. Як пальці на моїй спині сильніше притискали до себе. Як повільно виходило повітря з його губ, лоскочучи шию. Як глибина його душі зливалася з червоним, а потім і з пітьмою в моїх очах. Це було боляче і несправедливо, що після стількох нещасть ми знову потрапили до чергових проблем. Втім, життя за фактом є несправедливою штукою. Єдине, чого я хотіла в ньому, щоб ми залишилися живими.