Затишна темрява повільно змінилася холодним світлом. Вкотре прокидаючись у скляній камері, мені хотілося спалити до біса весь цей світ з його безглуздими лікарнями. З моменту мого останнього перебування тут нічого не змінилося: огидний запах антисептика, білі стіни, дірка в підлозі та скляні перегородки для спостереження. Занадто яскраве освітлення різало очі, змушуючи жмуритися і подумки матюкатися. Моя голова нещадно чинила опір бурхливим обуренням і жахливо гула, ніби по ній хтось ударив. Щось мені підказувало, що я не дуже й помилялася, чимось же мене приспали, аби принести сюди.

Хоча здатність мислити не повернулася повноцінно, але озирнувшись, я помітила нову деталь. Буквально за п'ять метрів від мене, в сусідній камері, сиділа маленька дівчина. Вона спиралася на стіну скронею і якби не ледь помітне посмикування пальцями, я могла б подумати, що моя співкамерниця спала. Піднявшись на ліктях, я спробувала здійнятись, щоб розглянути обличчя, але її густе, чорне волосся заважало це зробити. Ким би вона не була, але раніше ми не зустрічались.

— Привіт, — вирішила я привітатись, трохи звикнувши до освітлення.

— Тобі краще полежати. Чотири години під присипляючим газом не так уже й просто перенести на ногах, — відповіли мені низьким голосом.

— Добре, — все тіло ломило від транспортування і кілька свіжих синців вже наливалися жовтизною. У голові стояв повний безлад, і сперечатися з кимось взагалі не хотілося. — Як тебе звати?

— Шайні, а тебе? — байдуже запитала вона.

— Соулі.

Розмова зійшла нанівець. Нова співкамерниця виявилась не з балакучих, воно і зрозуміло — я й сама такою ж була. Якби ця концентрація відчуженості стала б мені заливати про дружбу і любов, я б послала її якомога далі. Добре, що досвід був. А так, схоже, що вона така ж заручниця долі. Дотягнувшись до пляшки з водою, я випила половину, аби перебити бридкий присмак крові в роті. Старі травми давалися взнаки, а від ударів болів шлунок. Якщо нові охоронці наважаться мені помститися за поранених старих, потрібно буде краще прикривати живіт, а то знову відіб'ють все..

— Ти бачила нових охоронців? — запитала, аби хоч якось порушити тишу. — Дуже сильні?

— Я? — глибокий сміх покотився камерою, змушуючи щось всередині мене стиснутись від жаху. — Ні, не бачила. Мені й старих вистачає. А ось новий лікар куди гірше за старого хрича, так що побережи сили.

— Звідки ти знаєш?

— Я сліпа, а не глуха, — пробурчала вона.

— Вибач, — прошепотіла їй у відповідь, намагаючись згладити ситуацію, — я не знала.

— Нічого, — спокійно відповіла Шайні, підводячи голову. Замість звичайної кольорової райдужної оболонки, її очі світилися білим. Мені було навіть страшно уявити, наскільки вона почувалася беззахисною, тому я перевела погляд на сусідні камери аби не відчувати провину. Здавалося, що в них ніхто не жив.

— А де решта піддослідних?

— У тебе там хтось був? — насторожено запитала Шайні, ледве помітно стискаючи пальці на своїх ребрах. Від такого руху моєю шкірою повзли полчища мурах, повільно покусуючи шкіру і викликаючи нудоту від поганого передчуття.

— Ні.

— Вони не витримали, — полегшено видихнула моя колега по нещастю, поки я старалася зрозуміти що ж відбувалося в цьому проклятому місці.

— Чого?

— Хтось з охоронців перепив і сказав, що одна із піддослідних підняла цунамі. Новий лікар йому не вірить, хоч і ніяк не може зрозуміти, звідки ж узялося в нас цунамі в таку пору року, — тихий голос перервався, збираючись з думками. — Але старий лікар вірив, що стрес був здатний розбудити гени тих прибульців. Тому доктор Майкл вирішив збільшити дозу препарату, аби простимулювати вироблення адреналіну. Усі піддослідні померли від зупинки серця. На мене не вплинули ін'єкції, тому я вижила. Виявилося, що працював лише натуральний спосіб вироблення адреналіну, коли людина сама перебувала в паніці. Так що тепер вони практикують побої. Сподіваюся, твоє серце зупиниться швидко, і ти не будеш довго мучитись.

— Боюся, що мої гени теж далекі від норми, — таке побажання змусило пошкодувати те, що я вижила. Якщо вона не згущувала фарби, то на мене чекало пекло наяву. З іншого боку, якщо Шайні теж мала реакцію на досліди, то можливо вона могла б допомогти нам вибратися. А раптом вона вбивала силою думки? — Думаєш це правда? Я б хотіла отримати сили, було б чудово спалити до біса це місце.

— Дуже сподіваюся, що ні, — раптом напружилася дівчинка, відкидаючись на стіну. По її милому обличчю промайнула хвиля огиди та занепокоєння. — Якби це була правда, нас би перевезли до Вудстоуна, там така ж база. Щось мені підказує, що це зробило б наше становище набагато гіршим. Навіть якби я могла вимкнути світло в цій будівлі, вони б легко вбили мене кулею. Зараз, я хоча б жива і Майкл не намагається розрізати мене для вівісекції.

— Так, ти маєш рацію.

Подумки перебираючи імена, так і не змогла згадати, де раніше чула ім'я нового лікаря. Перш ніж я встигла розпитати у Шайні, який він, двері в камеру відчинилися, даючи побачити того самого Майкла. Високий, сильний чоловік не був схожим на медика, швидше на військового. Його розвинена мускулатура не сходилася з образом канцелярського щура, який він собі намагався створити. Навіть начепивши окуляри, старий светр та медичний халат, його солодка агресивна зовнішність видавала в ньому мисливця.

— Цікаво, ті ж зміни в генах, — мовив він, дивлячись на мене своїми крижаними очима. Зазвичай так дивилися противники, які чудово розуміли, що могли загризти жертву в частки секунди. Нудота піднялася до горла з новою силою. — Агов, Форме, тягни новеньку в мій кабінет, подивимося чого вона варта.

Лікар вийшов, а на зміну йому прийшов той самий злощасний Форм зі своїм дружком. Якщо раніше мене розглядали як грушу для биття, то багатообіцяльні погляди цих двох тварюк нагадали мені про Крейвена молодшого та його пристрасті. Від таких людей варто було тікати, не озираючись, одразу ж після примусової кастрації. Шкода тільки, що зараз я не могла нічого їм протиставити.

Сидячи в тому самому кабінеті, я зрозуміла, що означали погляди — препарати не діяли. Мені ввели вже третю дозу адреналіну, але жодних змін навіть не передбачалося. Довго не думаючи, Майкл доручив тим гадам зайнятися мною, поки він п'є каву та палить під відчиненим вікном. Сидячи у своєму шкіряному кріслі, він з естетичним задоволенням спостерігав, як чужі руки методично били мене. Грубі пальці стискали горло, до чорних плям перед очима, торкалися грудей, ніг, живота та одразу ж завдавали ударів. Будь-який дотик супроводжувався дурними жартами та тихими обіцянками заглянути вночі.

Весь цей час я мовчала і з усіх сил стримувалася, щоб не спалити цих виродків живцем, тому що Шайні мала рацію. Як тільки люди дізнаються, що чутки реальні, на нас почнуть полювати зі скальпелем та автоматом. Поки що, ми мали шанс вижити та втекти, але як тільки світ дізнається про нас — почнеться серйозне полювання. Як там влада завжди любила говорити? «Думкою меншості можна знехтувати»? Нехай. Поки нас мало і ми не є особливою цінністю, ми зможемо загубитися. Потрібно лише перетерпіти це.

Я заплющила очі та спробувала уявити стареньку, яка притулила мене після втечі. Місис Ен завжди допомагала мені впоратися зі складнощами. Можливо, бог таки існував, бо саме після того, як я побачила її перед своїми очима, черговий удар у голову забрав мої думки в рятівну пітьму. Дякую, бабусю.