Сонце повільно ховалося за верхівками дерев, наче прощаючись зі мною. Я дивилася на вицвілого Адвела і відчувала докори совісті тільки через саму думку про моє лікування. Смайлі мав рацію — це занадто егоїстично і я не повинна була ставити своє здоров'я вище за нього. Найгірше те, що я відчувала провину і за те, що Смайлі теж відчував мій біль. Огидно бути винною у тому, чого я навіть не вибирала для себе.

Поки я сиділа на іншому кінці від їхньої дружної компанії, хлопці вирішили з'їздити в старий будинок Блурейн, щоб запастися їжею та взяти трохи грошей, якщо пощастить. З одного боку, я була не проти , а з іншого — мені не давало спокою те, що новий лікар все ще знаходився в окрузі та міг вистежити нас. Його не було в тій пожежі.

— Майкл завжди зберігав запаси медикаментів удома. Якщо мародери не обікрали нас, то у мене в заначці залишилася готівка. Зможемо купити їжі по дорозі. Та й у нашому гаражі лежала старенька, сімейна volvo. У цю машину ми всі не вліземо, у ній лише чотири місця.

— Тоді ви їдьте, а я з Соулі залишуся тут, — сказав Смайлі, спираючись на дерево своєю широкою спиною. — Буде краще, якщо вона побуде трохи у спокої. Тоді буде менше шансів, що її сили нашкодять комусь.

— Думаєш? — спитав Рей, поглядаючи з недовірою на руде диво, куди більше за нього. — Ти не проти цього, Лі?

— Не хвилюйся, він мене не з'їсть. Їдьте.

Дивлячись на те, як Рей зникав за поворотом, щось усередині мене неприємно скиглило. Жахливо хотілося обійняти його, ткнутися в груди та відчути себе потрібною. Що ж мене турбувало, я зрозуміла лише після їхнього від'їзду. Це були ревнощі. Єдина людина, яка завжди мене захищала, стала захищати когось іншого. Він обрав Блурейн ще в печері, він поїхав із нею і зараз. А я почувала себе покинутою, і це злило, підпалюючи мене наче сухе хмиз.

Дивлячись на свої палаючі долоні, мені хотілося сміятися від всієї безглуздості ситуації. Я намагалася згасити їх своїми руками, але це не допомагало. Я розуміла, що робила дурість, але звички нікуди не могла подіти. Живучи в лісі, перше, чому навчали дітей — це гасити будь-який вогонь, доки він не перетворився на пожежу. У містах, розташованих у лісі, це ставало золотим правилом, яке вшановували нарівні із законами, релігією і куди вище етики. Ти міг не платити податки та нелегально рубати дерева, але якщо ти прибирав за собою недопалки, то всім було начхати.

— І як мені з цим впоратися, га?

— Заспокоїтись і відволіктися, — посміхнувся мій єдиний співрозмовник найближчим часом. Відчуття, що його посмішка мене скоро доконає.

— І як я сама не здогадалася?

Від безвиході, я увіткнулася обличчям у долоні, начхавши на полум'я, яке розповзалося по блідих щоках. Накотила жахлива втома, викручуються м'язи, ніби мене засунули в духовку. Дурні синці нили та не давали розслабитися.

— Смайлі?

— М?

— Забери це, — я вказала на розсип фіолетового кольору по всьому тілу, визнаючи, що помилялася, — будь ласка.

— Святі небеса, нарешті! — простогнав з полегшенням елієць, сідаючи ближче і чіпляючись за передпліччя, поки я не передумала. — Я вже розмірковував над тим, щоб прив'язати тебе до дерева і насильно вилікувати цей жах. Дивитись навіть неможливо.

І тут він мав рацію. Я відчувала, що на мені не було живого місця – боліло все: починаючи обличчям, закінчуючи ногами. Ледь теплі пальці погладили зап'ясток і підняли його вище, до губ. Він лагідно поцілував його, не відриваючи погляду від моїх повік. Від незручності захотілося заплющити очі, аби не відчувати його настільки гостро. Ось тільки не бачачи того, що відбувалося, всі його дотики стали ще сильніше віддаватися мурашками по тілу.

Тепла долоня обережно торкнулася щоки, повертаючи обличчя вбік, а за нею м'які губи поцілували синець на вилиці, змусивши скривитися. Я намагалася відірватися думками від гарячого дихання, яке віддавалося хвилюванням у грудях, але навіть тупий біль не міг перебити його. М'які, теплі губи плавно опустилися нижче, на щелепу, щоб за мить залишити вологий слід нижче — на шиї. Задушлива хвиля відібрала будь-яку витримку, змушуючи розплющити очі.

— Ти всіх так лікуєш? — прошепотіла я перше, що потрапило в голову.

— Ні, я взагалі вкрай рідко займався цим, — зам'явся елієць, поправляючи руде волосся. — Тобі не приємно? — він стурбовано погладив шию, намагаючись перевірити, чи повністю зник слід від рук, які мене душили.

— Приємним навряд чи назвеш, — «Тому, що це надто поглинало».

— Я постараюсь м'якше, вибач.

— Дякую. Ти навіть не уявляєш, яке це полегшення.

— Я? – лукаво посміхнувся чоловік і на його щоках з'явилися ямочки. Пальці закопалися в моє волосся, відтягуючи голову назад і відкриваючи доступ до шиї. Ще один поцілунок і тихий шепіт: — Я відчуваю те саме, що й ти. Кожен. Дотик. Який. Віддається. В тобі.

Гарячий поцілунок перевернув мої нутрощі вгору дном і від такої раптової реакції мої руки знову спалахнули.

— Чорт! Тепер так завжди буде?

— Тільки коли ти відчуватимеш сильні емоції.

Черговий поцілунок у ключицю віддався якоюсь давно забутою ніжністю. Я відчувала, як його руки обійняли мене і притиснули ближче, ніби я щось цінне.

— Чому ти передав мені сили? — вирішила почати допит, щоб сконцентруватися на чомусь крім цієї близькості.

— Ти впевнена, що хочеш знати відповідь? — сильні руки стиснули плече та обережно провели по ньому.

— Так.

— Ти моя пара, — черговий поцілунок розбурхав мої думки, і я вже не знала, що мене більше хвилювало — його слова чи губи. — Моя полохлива пара, якій не потрібні стосунки.

Смайлі сів позаду мене, даючи можливість перевести дух. Я дивилася на пісок під своїми пальцями та не знала, що відповісти. Так, мені ніколи не були потрібні стосунки — я нікому не вірила настільки, щоб їх будувати. Якби він ще тоді сказав про це, я послала б його далеко і надовго. Але якесь щемляче почуття всередині не давало спокою. Воно тліло десь під ребрами, наче шукало вихід.

— Гадаю, цього вистачить. Спасибі, — я спробувала підвестися, але він натиснув на плечі, змусивши загарчати від болю.

— Сядь, я просто хочу тебе вилікувати. Дозволь мені це зробити. Мені, між іншим, теж боляче. Я забрав частину твого болю, ще коли ти випалювала себе.

Коліна слухняно зігнулися і я сіла назад. Не визнати його правоту було неможливо. Ніжні губи почали зцілювати мої синці, ніби це нічого не означало. Вони були скрізь: на плечах, на ребрах, на спині, на хребті, а коли спина була, наче новенька, Смайлі просто обійняв мене ззаду і став повільно водити по животу долонями, щоб не бентежити полохливу дівчинку, яка досі жила в мені.

Я ніколи не любила завдавати людям болю. Навіть під час боїв я чітко бачила ту межу між спортивним поєдинком та побоями. Але я не бачила цієї межі з ним — прибульцем, який вирішив зцілити моє тіло та душу.

Хто ти? Навіщо ти це робив для мене? Навіщо руйнував мій спокій і зцілював, коли я перебувала за крок від прірви? Невже ти не бачив, що в цьому не було сенсу? Я ніколи не стану колишньою. Ми не зможемо втекти ні від себе, ні від світу, де опинилися проти своєї волі. То навіщо все це? Чи не простіше одразу опустити руки?

Я дивилася на свої долоні та дозволила собі перестати битися. Життя було влаштоване так, що від нас мало що залежало. І якщо йому судилося спалити мене, значить, так і буде. Я не можу цього змінити.