Ніч поступово наповнювала життя. Спочатку вона відбирала світло, а потім і все інше: час, спокій та сон. До самого ранку ми ховали загиблих біля краю лісу, блукали в пошуках нового місця для ночівлі та, зрештою, вирішили його створити самі. Смайлі показав нам, як використовувати сили без застосування емоцій та відповідно без сильної шкоди. Він допоміг Рею створити далеко від набережної ще одну невелику печеру, де ми й залишилися ночувати.

Кам'яні стіни цього разу виявилися куди затишнішими. Чи то через те, що їх створили магічно, чи то через відсутність трупів неподалік. Нишком торкаючись породи, мені здавалося, що вона здатна була мені розповісти про свого творця або про те, що він відчував у той момент. Чорні плями були схожі на сплески агресії або чогось такого ж сильного. Натикаючись швидкоплинним поглядом на людину, котра залишила їх, я намагалася прочитати за цією брилою спокою реальні почуття. Але дарма.

Ранок настав надто швидко, наче хтось просто взяв і увімкнув лампочку. Ми витратили на розмови про все на світі залишок ночі, але так і не знайшли гарного рішення. Так, Соулі варто було рятувати в найкоротші терміни, поки новий лікар не вирішив розібрати її на частини, і поки вона не спалила його до біса. Але як? Саме на цьому питанні й затихли всі обговорення, а Смайлі разом з Адвелом пішли прогулятися.

Хрускіт від кісточок раз у раз віддавався луною по печері. Рей намагався трансформувати шматок каменю у різні форми, але був надто вимотаним і тому нічого не виходило. Його пальці раз у раз тремтіли від втоми, і Рею доводилося їх постійно розминати. Не витримавши цього самокатування, я підсіла до нього ближче і зупинила.

— Ми повернемо Соулі, — я спробувала підтримати його і взяла за руку. Останнім часом, цей дотик перетворився на щось звичайне та правильне. Він став для мене близьким, і не дивно, адже ми багато пережили за ці дні. Це не могло не зближувати.

— Я знаю, — роздратовано пробурчав хлопець і стиснув мою долоню у відповідь. Камінь відлетів до входу в печеру, і рикошетом вдарився об стіну.

— Тоді що тебе турбує? — намагалася я дізнатися правду, але так само натикалася на холодну стіну його відповіді. — Не затуляйся від мене. У нас не так мало людей, з якими ми можемо поговорити про все це безладдя.

— Блу ... — почав він, але збився. На тонких губах з'явилася сумна усмішка, і він засміявся. — Це безглуздо.

— Ти боїшся померти? — запитала я найперше, що спало на думку.

— Я боюся жити, знаючи, що ти та Соулі померли. Одна річ, коли ти бах і скам'янів, а інша — бачити, як люди, яких ти любиш, помирають на твоїх очах, а ти нічого не можеш із цим зробити. Ось це справді страшно.

— Я гадала, що ти мене не переносиш! — сміх зірвався з моїх губ і покотився луною. Легкий поштовх у плече і вся знервованість кудись зникла. Хотілося жартувати та балуватися, подібно до малої дитини.

— Ніби я мав привід тебе кудись нести на руках! Жодної поваги до моєї джентльменської душі!

— Бідолашний, може мені ногу підвернути?

— Я можу і так, тільки попроси ... — тонкі губи шепотіли мені всякі шпильки та незабаром це нагадувало більше перепалку парочки, ніж двох приречених на смерть гібридів.

Сильні пальці Рея на подив швидко відпочили та почали лоскотати мої ребра, намагаючись захопити в обійми. Ми каталися по кам'яній підлозі, навіть не помічаючи нерівностей та болю від випадкових ударів. Мені стало так легко і вільно, що хотілося залишитися в цій миті довше, тому я здалася. Коли Рейнальд вкотре потягнув на себе, я опинилася на його животі, з зафіксованими руками біля його плечей. Лукаві очі, за якихось двадцять сантиметрів від моїх, сяяли сріблястим кольором і манили до себе. Вони стали схожими на покритий інеєм метал і не давали спокою моєму серцю.

— Блу.

— Що…? — прошепотіла, задивившись на його губи.

— Обіцяй мені жити.

— Тоді ти теж пообіцяй щось.

— Що?

— Будь щасливим.

— Зараз я щасливий, наскільки це можливо. Мені не було так добре ще з того моменту, коли ти накинулася на мене перед появою елійців... — хлопець прибрав волосся з мого обличчя, яке розтріпалося через нашу перепалку, і ледве відчутно зачепив край губ. — Мені здалося, що ти хотіла мене поцілувати.

— Тобі здалося, — відповіла я, намагаючись проковтнути нерви в горлі — надто сильно його дотики відбивалися на моєму тілі. — Я хотіла врятувати твою дупу.

— Моя дупа дуже вдячна тобі за порятунок! — посмішка спала з його обличчя і жартівливий тон змінився на серйозний. — Тобі подобається Смайлі?

— Мені здається, що твоя дупа, крім подяки, ще й уміє ревнувати.

— Блу.

— Він повернув мені моє минуле, за що я йому вдячна. Але ми з ним зовсім різні для кохання. Ти й те набагато ближче.

— Правда? — посміхнувся він звабливо, — наскільки ближче?

Рей плавно піднявся і ледь відчутно торкнувся моїх губ. Цей легкий поцілунок поміняв місцями гравітацію і притис мої легені, перехоплюючи подих. Якусь частку секунди, він вдивлявся в моє обличчя, намагаючись помітити відторгнення, але дарма — та хімія, яка витала між нами, була набагато сильнішою за обставини, невідповідність місця і навіть сумніви. Ми склеїлися, ніби два шматочки льоду в просторі, який нагрівався.

Намагаючись вгамувати дихання, Рей насилу відірвався від мене і, заплющивши очі, закинув голову назад. Його груди постійно підіймалися піді мною. На напруженій шиї виступили м'язи. Хотілося торкнутися їх губами чи провести кінчиками пальців вздовж вени. Мій лоб відразу уткнувся в чоловіче плече, аби не бачити, як він схвильовано намагався утихомирити своє дихання. Якби його руки не стискали мої, я точно не змогла б зупинитися. Може він і перетворювався на камінь, але я відчувала, як там, під твердими грудьми, билося живе серце. Я чула його. Воно говорило зі мною, лише за кілька сантиметрів від моїх губ.

Так, життя ніколи не було довгим, а наше — тим паче. І, якщо завтра мене може вбити моє тіло, то нехай. У той момент я не шкодуватиму про те, чого не зробила. Миттєвість. Секунди. Терція. Мої губи опустилися нижче, цілуючи голу ділянку шкіри над футболкою.

— Рейн ...! — видихнув хлопець, стискаючи міцніше мої пальці. — Я ж не кам'яний…

— Зате я крижана.

Губи. Губи. Губи. Ми тонули у своїх почуттях так, ніби після цієї ночі настане кінець — шалено, цілком поглинаюче. Це перехоплювало подих і робило нас іншими — живими. До самого приходу елійців я не наважувалась пустити його долоні чи зупинити. Здавалося, що варто обірвати цей момент і все зникне. Але навіть із поверненням Адвела та Смайлі відчуття свободи не залишало. Нам ніхто нічого не говорив, навіть попри те, що все й так було видно. Як мені пізніше сказав Смайлі:

— Це ваше життя і ви маєте право робити з ним все, що хочете. Ви можете не бачити, але у вас одне світло на двох і це означає, що ваші життя пов'язані.

— Виходить, ви все бачили, та мовчали?

— Так, але Адвел переконував Рея не гаяти часу. Я не говорив, але він все життя шукав свою пару, тільки так і не знайшов. Не дивись на те, що він такий похмурий і страшний. За цим усім ховається багато болю та бажання бути потрібним. Ось чому він нишком зводив вас разом — не хотів, щоб ви марнували час.

В чомусь елійці були набагато розумніші за людей. Принаймні, вони не витрачали слів і думок на те, щоб брехати собі про свої ж почуття. Їм було байдуже на обставини. Вони жили почуттями. Можливо й тому були щасливими.