Я дивилася, як спав той, хто став для мене найважливішою істотою на планеті. Його тонкі вилиці сильно виступали на обличчі, ніби хтось їх сточив гострим ножем, а потім відшліфував. Довгі вії злегка тремтіли крізь безодню сну, а губи були ледь розтягнуті в посмішці. Мабуть, йому снилося щось приємне. І від цього на душі ставало якось затишно. Я знала, що він ніколи не зможе покохати мене, максимум — відчує велику прихильність. Але, я була впевнена, що вперше полюбила когось, хто б цього заслуговував. І хіба так важливо – взаємно чи ні? Океанська вода огортала наші тіла, не очікуючи того, що ми зможемо вмістити цілий океан у собі. Тоді чому ми повинні були вимагати від когось відчувати те ж саме? Іноді ми любили лише тому, що могли це робити.

Тихо вибравшись із ліжка, я вийшла на нічне узбережжя, аби відійти від сну. Він був настільки реальним, що в грудях і досі щось скиглило від бажання зробити його реальністю. Навряд чи Даніель поцілував би мене в житті, але підсвідомість не обдуриш – елієць міцно засів у моїй душі та в моїх снах. Десь на обрії з'явилися перші промені Сонця, які розфарбували океан червоним кольором. Вони вилізли з-за краю так само повільно, як і мій потяг до елійця. Мені страшно уявити, як вони одного разу згаснуть у цьому ж океані, та все, що я відчуваю розтане не лишивши після себе навіть маленького сліду. Це страшно. Най би ця мить ніколи не закінчувалася. Най би той сон ніколи не закінчувався.

Ближче до ранку прокинулися й решта мешканців притулку. Поснідавши, ми розділилися на дві групи, аби швидше зібрати необхідні запаси. Першу очолив Даніель, другу – я. Такий розподіл був пов'язаний з умінням орієнтуватися на місцевості, адже елійці погано знали ліси Вайлдхілу. У моїй групі опинилося двоє чоловіків, яких Дан попросив наглядати за мною. Адвел мав воістину загрозливу зовнішність: величезні розміри, розвинена мускулатура та голос подібний до безодні. Він викликав праведний жах, коли я його вперше побачила. Все в ньому кричало про небезпеку. А ось другий — Смайлі, виявився його повною протилежністю: руде волосся, вічна усмішка на обличчі й досить худорляве тіло, відносно інших. Наче дитина в тілі дорослого. Перебувати в їхній компанії було дивно і я сумувала за Даном, хоч і розуміла всю його логіку.

У лісі виявилося спекотно, попри те, що Сонце тільки зійшло. Влітку завжди було душно, але дерева допомагали нам сховатися від світла і не перегрівати свої голови під променями. Дорога до будинку Даніеля не займала багато часу. Ми змогли швидко дібратися і ще швидше зібрати продукти в хатині. Коли ми збиралися вже йти назад, на небі раптово з'явилися зграї сполоханих птахів. Їх було надто багато. Вони ніколи не поводилися так неспокійно. Десь неподалік почувся дивний галас. Щось всередині мене стислося і змусило поспішно обійти хату по колу, аби заціпеніти від праведного жаху.

Вайлдхіл горів. Це було видно з околиці лісу. Пелена диму швидко поширювалася по землі, а вдалині виднілися язики полум'я. Літо видалося надто спекотним. Дерева висохли й навіть остання злива не врятувала від пожежі. Через лічені хвилини ліс горітиме повністю, і пожежа спалить абсолютно все на своєму шляху. Розуміння цього змусило прийти до тями. Швидко повернувшись до елійців, я закричала їм бігти до води – це було єдиним безпечним місцем зараз. Єдиним, яке могло нас врятувати. І я просила небеса, щоб Дан теж побіг до нього.

Через сильний вітер, полум'я дуже швидко перекидалося з одного дерева на інше. Такими темпами ми могли не встигнути вибратися з цієї вогняної пастки. Але найгірше було те, що йдучи, ми закрили печеру з дітьми з двох кінців, аби їх випадково не помітили військові. Вхід з боку океану відкривався зовні, і для цього потрібно було відсунути великий валун. Вони не могли це зробити самі. Тому я бігла настільки швидко, як дозволяло моє тіло.

Легені горіли від швидкості, спеки та диму. У вухах шалено відбивався серцевий ритм. Мені здавалося, що десь усередині кричав Даніель.З кожною хвилиною ставало все гірше і гірше. Ставало нічим дихати. Пекучий дим продирався в легені, перекриваючи собою дихання та змушуючи спазматично стискались легені. Сухі гілки роздирали ноги до крові. Декілька разів я навіть падала, але кожен раз елійці допомагали мені здійнятись і не відходили від мене ні на мить.

Насилу вибравшись назовні, ми не зменшуючи швидкості, попрямували до входу в печеру. Адвел та Смайлі допомогли відсунути валун, але було надто пізно – з неї йшов дим. Я хотіла було увійти, але крик Адвела вдарив по барабанних перетинках, змушуючи всередині все охолонути. Величезні плечі згорбились. Всі його м'язи перекочувались від напруги, ніби хвилями. Дивне чорне світіння пролилося на декілька метрів від елійця, від чого я не могла розгледіти що ж сталося. Зробивши декілька кроків всередину печери, я об щось спіткнулася і мало не впала додолу. Коли я змогла відірвати погляд від долонь, помітила маленьку руку. Під моїми ногами лежав мертвий хлопчик із простріленою головою. Трохи далі валялися ще тіла в червоних калюжах. Їх вбили. Всіх до одного.

Мої ноги підкосилися. Я відповзала назад, аби не бачити крові на камені й тих маленьких пальчиків з крихітним плюшевим котом. Гарячий вітер зривав сльози та перекривав подих. Я не могла дихати. З грудей рвалося назовні щось страшне, жахливе, могутнє, те, що я не могла контролювати. Адвел так стояв на вході. Смайлі старався його привести до тями, але не допомагало. Мені теж нічого не допомагало - ні свіже повітря на березі, ні сльози, ні крик. А розуміння, що Дан не повернеться більше, робило ще гірше.

На небі швидко сповзались чорні хмари. За лічені хвилини вони перекрили сонячне світло і все більше хмурилися. Я не могла відірвати погляду від чорного неба. Десь у його глибинах почали сяяти перші блискавки, що ударялись в океан позаду мене. Один. Два. Три. Чотири. П'ять. З кожною хвилиною вони наближалися все ближче, розриваючи струмом всю берегову лінію. Мить, і одна з них вдарила у моє тіло. Біль, що роздирав, змушував зривати зв'язки до хрипу.

Я кричала за тих, хто помер від пожежі, опинившись у тій печері. За тих, хто зараз там, у лісі, горів живцем. Я громовим криком тужила за тим, кого покохала. За тим, хто помер кілька хвилин тому і зараз зникав у вугіллі. Такі звуки видавали звірі, які билися на смерть об клітку, аби врятувати свою сім'ю. Так звучали косатки, коли браконьєри вбивали їхню пару. Так гримів грім, розриваючи небо на частини від своєї агресії. Так кричали матері над своїми дітьми, які померли на їхніх руках. Так кричали океани під час шторму. Так кричала я, коли моя душа розривалася від болю. Вони хотіли, щоб я померла в тій пожежі. І я померла. Тієї дівчинки, яка втікала заради порятунку, більше не залишилось. Вона сьогодні померла. І разом з нею помер Вайлдхіл.

Я повільно піднялася з колін і, нічого не помічаючи, пішла в ліс. Я вела за собою цілий океан. Я обвалила гігантські хвилі на голови людей, які спалили мою душу. Блискавки продовжували битися в тіло, але більше не було боляче. Океан не відчував ні жалю, ні кохання, ні болю. Я направляла його гнів на істот, яких мені ніколи не було шкода тільки тому, що їм не було шкода інших. Я збирала їхні тіла з найближчих околиць і тягла за собою, аби раз і назавжди змити кров з Вайлдхілу. Я пробиралася водою поміж дерев, аж до пісочної смуги, яка відокремлювала ліс на випадок пожежі. Я спрямовувала тонни води в кожну хату, в кожну щілину, в кожний проріз, щоб вимити від цих людей місто, а потім понесла їх до берега, забираючи з собою на дно весь біль, усі страхи та увесь мій гнів.

***

Так дивно було бачити себе частиною океану. Я відчувала кожну істоту в холодній воді, наче всі вони були моїм продовженням. Я чула всіх, хто стояв десь там, біля берега, і плакав, кричав, сміявся або навіть шепотів. Я більше не була людиною, ні. Я несла у собі більше, ніж могла стерпіти. Я була океаном.

Це і був подарунок Даніеля – відкрити мої очі та дати можливість побачити свою душу. Дати вихід усім емоціям, які я від себе відгороджувала щодня кам'яною стіною, аби бути сильною. Напевно, тому Дан і вибрав для мене такий дар. Він хотів, щоб я залишалася собою, бо завжди казав, що таких людей було мало. Людей, які здатні любити до ненависті, до самопожертви, до крику, до розпачу, до гніву, до болю. Здатних на все, щоб захистити тих, ким жили.

Нас хотіли загнати в кут, позбавити волі та зробити німими, аби всякі багатії могли правити світом. Але вони не змогли. І вони поплатяться за це. Ми боротимемося, наперекір тому, що в меншості. І ми знищимо їх. Тільки потрібно трохи часу. Навіть вода здатна стерти камінь, яким би великим він не був.