Гучний, глухий звук добирався до мене крізь пелену рятувальної тиші. Тіло нещадно боліло від синців. Спробувавши глибше вдихнути повітря, я закашлялася і перекинулася на бік. На краю свідомості почувся ще один глухий звук, наче від удару. Я спробувала захистити живіт, але зрозуміла, що дарма — били не мене. Чоловічий регіт відбився луною від стін, змушуючи відкрити нарешті очі та насилу стримати блювотний позив. Два охоронці методично лапали напівголу Шайні, яку в перервах і кидали в стінку, щоб та подавала ознаки життя. Вона виглядала настільки маленькою та відстороненою, що Форм спокійно намотав її довге волосся на кулак і потягнув по стіні вгору, навалюючись зверху своїм товстелезним тілом.

— Досить! — спробувала я крикнути, але вирвався тільки тихий хрип.

Жах накривав мене з головою, ніби це я зараз перебувала на її місці. У голові промайнула картинка з минулого, коли батько так само тягав мене за хвіст і кидав у мене всіма підручними предметами. Але він хоча б не був гвалтівником, і мене обійшла ця доля. Мене. Але не Шайні. Я бачила це в її очах, рухах та поведінці. Шайні абстрагувалася від того, що відбувалося, і сховалася всередину себе, тільки ось подібні тварюки не любили грати з ляльками, їм були потрібні живі іграшки, які кричали та виривалися, яких потім можна було б зламати. Їм був важливий сам процес, відчуття всесильності та того, що чиєсь життя знаходилось повністю в їхньому підпорядкуванні — сльози, благання, жах в очах. Їм не подобалась добровільність — лише паніка та істерика.

Не маючи сили дивитися далі на те, як Форм рвав на ній одяг, я спробувала піднятися на ноги. Мої руки самі собою спалахнули, а полум'я покрило шкіру. І хоч тіло мене все ще не слухалося, як треба, я насилу зробила крок уперед, до перегородки. У моїй крові розтікався рідкий вогонь, підпалюючи все на своєму шляху. Я кричала від люті, і цей крик поглинав скло під моїми долонями. Несподівано запрацювала пожежна система, заповнюючи простір сиреною, але було надто пізно — вогонь розплавив і другу стіну. Почулася нецензурна лайка охоронців, але перш ніж вони змогли втекти, хвиля вогню накрила і їх, огинаючи тендітне тіло Шайні, яке валялось на підлозі.

У повітрі запахло димом, гаром і смаженим м'ясом, бридким запахом жиру та плоті у вогні. Я бачила, як їхня шкіра обвуглювалася від температури, застигаючи чорними шматками на кістках. У вухах стояв тріск від пластику впереміш з жахливим криком, що лунав на повторі всередині мене, ніяк не зупиняючись.

Пожежа не закінчилася на смерті цих тварюк, для цього було надто пізно — я не могла зупинитися самостійно. Злість поглинула мене з головою, тому я поглинала всю будівлю: кімнату за кімнатою, коридор за коридором, охоронця за охоронцем. Я спалювала кожен папірець, здатний вивести на мене нових лікарів. Поки полум'я вирувало всередині, я зуміла дійти до Шайні та підняти її несвідому на руки. Здавалося, що вогонь зцілив мої рани, бо чим сильніше палала будівля, тим легше було нести її. Ноги раз у раз підгиналися, наступаючи на нерівності, але я розуміла, що якщо ми не виберемося зараз, то вона задихнеться від диму.

Так дивно було відчувати у собі вогонь. Він розмовляв зі мною, обіймав, зцілював, обережно торкався тіла, ніби живий. Крокуючи босоніж по розпеченому кахлі, я чула, як лікарня доживала останні свої хвилини. І коли я ступила на пісок — вона метр за метром обсипалася, залишаючи по собі лише обвуглені балки та фундамент. Пісочна смуга навколо будівлі перетворилася на скляні калюжі. Згарище набирало обертів і ось-ось могло перекинутися далі — на ліс позаду. Насилу втихомиривши свою злість, я поклала Шайні якомога далі на траву і підійшла назад. Мої пальці обережно торкнулися згарища та увібрали в себе всю цю прорву енергії. Зробивши кілька глибоких вдихів, мені трохи полегшало.

Роздивляючись стомленим поглядом те, в що перетворився навколишній простір, мені захотілося розбити кулаки об найближче дерево. Я не знала, що робити далі, куди йти та чи взагалі був сенс хоч кудись бігти? Неподалік стояла машина. Я могла б виїхати з Шайні, але куди? Вона надто бліда, вся в синцях і тільки небо знало, чи зробили ті виродки щось до того, як я прийшла до тями. Їй була потрібна допомога, яку я не могла дати.

Від свого безсилля і злості я закричала так голосно, як могла. Руки відразу спалахнули вогнем, і я сховала в них обличчя, матюкаючись під ніс. Трохи втихомиривши почуття, я взяла себе в руки та потягла Шайні в салон машини. Ключі запалення лежали біля лобового скла, тому завести її виявилося не проблемно. Більше складнощів приносив контроль емоцій. Перед очима раз у раз випливали пики тих гадів, від чого я спалахувала, неначе сірник. Хотілося знову бігти так далеко, щоб ніхто на світі не зміг знайти мене. Я не хотіла залишатись на місці. У кращому разі мене вб'ють через це, а в гіршому я сама себе вб'ю, щоб припинити це безумство.

За вікном миготіли дерева і метри землі, яка поросла білим мохом, десь вдалині виднілися маленькі пшеничні поля, оповиті вечірнім жовтуватим світлом. Гул мотора дзижчав у такт із моїм серцем. Проїхавши деяку відстань, я відчула сильне бажання звернути до в'їзду в місто, ніби хтось закричав у моїй голові. Чи збожеволіла я? Мабуть, так, тому що мої долоні стиснули сильніше кермо і викрутили його на дев'яносто градусів. Від страху вони знову спалахнули, і я почала плескати ними по голих колінах, аби не спалити єдиний засіб пересування в окрузі.

Чим менше залишалося до потрібної точки, тим важче було контролювати себе. Коли в полі зору стало виднітися привітання «Ласкаво просимо до Вайлдхілу», мої нерви здали, і я вся почала горіти. Давши по гальмах, я швидко вибігла із салону, намагаючись загасити цю напасть. Зачепившись за камінь, мої ноги підігнулися, і я впала на узбіччя, проколюючи долоні соломою. Пальці закопалися в землю, аби загасити вогонь, але зачепили суху пшеницю на узбіччі та спричинили пожежу, залишаючи мене одною серед поля охопленого вогнем.

Разом накотили спогади з минулого: батько, який тягнув за волосся; мама, після чергової дози курива; хлопці на стоянці, котрі зривали з мене одяг; люди, які принижували через те, що я працювала офіціанткою; те, як мене вночі викрали; смерть бабусі Ен; Шайні. Все це об'єдналося в одну суцільну кашу, змушуючи звернутися клубком і плакати, плакати. Плакати від того, що не можна було вже нічого змінити. Я кричала, аби не зірватися ще більше. Закривала свої вуха руками, аби не чути тріску вогню та власних схлипів.

Якоїсь миті я відчула, як чиїсь сильні руки, притиснули мене до себе. Вони обіймали, даруючи спокій та забираючи вогонь. Не знайомий голос шепотів на вухо, що все добре, кажучи найвідвертішу брехню у світі, бо я точно знала, що все жахливо. У моєму житті ніколи нічого не було добре і вже не буде. Деякі люди просто не створені для щастя. На мене впало те, чого я б ніколи не обрала з власної волі. Небо вирішило, що мені потрібні ці труднощі, адже все, що нас не вбивало, робило сильніше, так? Скоріше все, що не вбивало нас — змушувало пошкодувати про те, що ми вижили. І я шкодувала. Я відчайдушно намагалася втекти від цього.

Здійнявши голову, моє серце спалахнуло ще більше. На мене дивилися бурштинові очі повні сліз. Вони читали все моє минуле єдиним дотиком, і я знала, що вони здатні знищити мене в одну мить.