Хрип вирвався з гортані. Пальці схопилися за горло, намагаючись відтягнути комір, щоб знову дихати. Паніка ніяк не відпускала і заважала вдихати повітря на повні груди. З обмерзлих очей знову скочувалися маленькі кристали. Десь здалеку долинав хрипкий голос Рея, намагаючись щось донести до мене. Його теплі пальці стискали мої щоки, аби привернути до себе увагу, але дарма — я майже нічого не бачила за скоринкою інею.

Холод, який був моєю невіддільною частиною, зненацька зміг пробратися назовні. Він охолоджував температуру повітря і поширювався від мого тіла: по ковдрі, по ніжках ліжка, по підлозі та на стіни. Якоїсь миті я помітила, що він перейшов і на долоні Рея. Вони тремтіли, навіть не дивлячись на нечутливість до перепадів температур. Це змусило мене прийти до тями, відштовхнути його і відійти в кут печери — якомога далі. Добре, що я не могла зараз бачити вираз його обличчя – інакше б не витримала.

Раптові обійми стали шоковою терапією. Рей просто навалився на мене, уткнувшись чолом у мій лоб. Від несподіванки, сльози перестали зриватися на підлогу і лід повільно, але вірно почав відступати. Якоїсь миті я помітила, що зір прояснився і все повернулося на свої місця. У сутінках, його невагомі торкання здавались надто відчутними, затишними, теплими. Сірі очі здавались схожими на валуни, за якими я колись ховалась у дитинстві – такі ж надійні, прості та гладкі. Начебто океанські хвилі злизали їхні нерівності та виточили щось ідеальне. Відросле волосся ледь віддавалося коричневим через наближення світла, якого тут не мало бути.

Трохи підвівшись, я схопилася за плечі Рея і завмерла, щоб перевірити, чи не здалося. Коли черговий відсвіт проскочив по підлозі, я різко потягла співкамерника на себе, притискаючи ближче до стіни. Поки до нас хтось наближався, мої інстинкти загострилися, і я змогла навіть почути шалений стукіт серця Рея та хриплий подих. Я притулилася ще сильніше до стіни, розуміючи, що тікати не було куди. Світло ставало яскравіше з кожною миттю, заганяючи нас у пастку. Мій погляд не відривався від отвору, за яким уже виднілися чиїсь силуети. Рей нахилився ще ближче, і я прошепотіла йому "Ідуть". Мить, і моїх губ торкнулися його губи, щоб вже за секунду завмерти кам'яною статуєю.

Дивлячись на злякане обличчя Рея, до мене дійшло, як усі мої дії виглядали збоку. Важко було уявити, які думки зараз роїлися у його голові. Хотілося згладити незручність, відсторонитися, звести до жарту, але було надто пізно. Я чула два голоси, але через Рея нічого не бачила і не могла ризикувати нашим життям. Чужаки говорили про те, що треба було поховати тіла та знайти новий притулок. Розмови стихли й у цій напруженій атмосфері мої почуття видавали зовсім не те, що варто було б. Я буквально шкірою відчувала тверді пальці Рея на ребрах. Колись спокійні очі зараз виглядали приголомшеними. Він відсторонився, а моє серце готове було вистрибнути з грудини, бо знало наступні слова.

— Вибач, мені здалося…

— Нічого, — перебила я, бажаючи швидше змінити тему і втекти, — сама винна. Підійдімо до них? Навряд чи лікарі хотіли б закопати тіла собою ж убитих. Думаю, вони б зробили це вже багато разів, якби хотіли.

— Давай.

Повільно просуваючись вздовж стін, ми знайшли їх: страшного та похмурого Адвела, який нагадував чорну хмару, і сонячного Смайлі. Саме цей елієць колись створив мені фотографію мами. Він допоміг мені згадати забуті спогади та повернути своє минуле. Не кажучи жодного слова, я кинулася до нього на шию. Смайлі здивовано дивився на мене, стискаючи в обіймах і мимоволі читаючи моє минуле.

— Блурейн, — шепотів він мені на вухо, погладжуючи волосся, — чому це знову ти ...?

В моїй пам'яті оживали забуті спогади, дістаючи з дна замерзлого океану і ворушачи те, чому варто було б назавжди зникнути. Тільки все, що колись торкнулося водної гладі, вже ніколи не покине її. Ні те, як мене перевіряли в лікарні та сказали, що я хвора. Ні те, як забрали до палати та обколювали вени ліками. Ні те, як я провела три місяці в їхній лабораторії. Поки все це проносилося у моїй пам'яті та ми спілкувалися зі Смайлі, Рей познайомився з Адвелом. Іноді я ловила на собі його погляди, ніби відчуваючи їх шкірою. Вони проникали через одяг та викликали мурашки. Хоча, можливо, все це просто мені здалося через втому.

З моменту нашої останньої зустрічі Смайлі зовсім не змінився — такий же сонячний і теплий. Бурштинові очі ніби переливалися від тих іскор світла, які тут були. Але навіть так, за всім цим затишком, я бачила його спантеличеність та жах. Вони читалися на його обличчі настільки однозначно, що мені хотілося втекти, аби не чути вироку. "Скажи мені це" — промайнуло в думках.

— Вам намагалися прищепити наші гени.

— Так, але хіба це настільки погано? — здивувалася я. Попри весь ах ситуації, я не відчувала себе хворою.

— Блу, люди не можуть з ними жити. Розумієш, це все одно, що схрестити рибу та кішку. Виросте хворий гібрид, приречений на коротке життя.

— Але я нормально себе відчуваю.

— Ні, ти просто не бачиш, — елієць заплющив очі та міцніше притиснув до себе. — Щоразу, коли емоції штовхають тебе на прояв сили, ти заморожуєш себе фізично. Щоразу, контролювати це буде все складніше. Зрештою, настане такий день, коли почуття візьмуть гору, і ти перетворишся на крижану статую, а твій друг – на камінь.

— Як багато мені лишилося? — завмерла я, стискаючи кулаки. Мені всього вісімнадцять, я багато чого не бачила у своєму житті та не пробувала. Чому це трапилося саме зі мною?

— Не знаю, все залежить від тебе. Може день, а може й рік.

— І це необоротно? — перепитала скоріше констатуючи факт, ніж питаючи.

— Тільки теоретично ... — зам'явся Смайлі, намагаючись щось відкопати в моїй пам'яті.

— Ти ж не знаєш, що Лора жива, так?

— Я нічого не чула про неї ще з того дня, як потрапила до лікарні. Ти знаєш де вона?

— Це зараз не важливо, Блу. Послухай, будь ласка… Пам'ятаєш Вейна? Я не знаю, яким чином, але наша теорія виявилася правдивою. Він зміг створити зв'язок між світилом своєї душі та душею Елорії. Їхня любов допомогла їй контролювати отриману силу. Я ще не розумію, як це відбувається. Але вона була абсолютно здоровою. Тобі потрібно знайти елійця зі схожим кольором душі та встановити з ним зв'язок. Тільки ось я не знаю нікого, хто б підходив вам обом.

— Ясно... А де зараз Лора? Я дуже скучила за нею, — рідкий бурштин розтікався в моїх очах, поки його власник намагався уберегти мене від ще однієї поганої новини. — Не тягни, будь ласка.

— Пам'ятаєш, ти дивилася на ліс у вогні? Ми були в тому вогні... Інші елійці померли, я не відчуваю більше з ними зв'язку, а Вейн... Ми ніколи не відчували його. Швидше за все, він також загинув. Лора відчула це, хоч і сама не зрозуміла як. А потім побачила, що врятовані нами люди були вбиті та зірвалася. У ній прокинулася сила.

— Що це означає? – я не розуміла, до чого він вів. Вона жива? Будь ласка, будь ласка, «Будь ласка!!!».

— Вона покликала шторм і загасила хвилею згарище. Ти ж пам'ятаєш той звук…? Лора знайшла ще один центр, де вбивали піддослідних. Усередині особняка мера. Він був ближчим за ту лікарню, де вас тримали. Вона знесла його і, не знайшовши Вейна, пішла в океан. Швидше за все, зв'язок обірвався, і вона не змогла з нею впоратися.

Виходить, що Лора перетворилася на океан? Сказані слова ніяк не хотіли вкладатись у моїй голові. Вони натикалися на величезну крижану стіну зневіри та розбивалися об неї. Мої очі прикрилися, намагаючись втекти від того, що відбувалося, а ноги самі повели до виходу. Я не чула, про що говорили інші, не бачила дороги під ногами та навіть не хотіла її побачити. Все, що мене цікавило на той момент — вона. Тому я розвернулася і пішла до берега.

Знявши кеди, я ступала по колючому піску вздовж краю океану. Цієї ночі він здавався мені надто мертвим — чорним, нескінченним, бентежливим. Він був настільки звичним, що я намагалася знайти хоча б щось, що давало надію, що моя названа сестра жива. Але вода мовчала — вона не вміла говорити. Або ж це я не вміла її слухати.

Кінчики пальців застигли за кілька міліметрів від прибою. Щоразу, як він підходив ближче, я відтягувала їх вище, аби не торкатися води. Аби ця вода не сказала мені якимось чином, що людини, котра любила мене, більше немає. Скоро і я стану такою ж, як ця безодня, але поки лід не вкрив моє серце, я хотіла б все змінити. Тим паче втрачати мені вже нічого.