Сіре світло боляче вжалило очі, що вже звикли до мороку. Даарен закліпав, намагаючись навести різкість, але ще швидше почув клацання і коротке «плюх». Командувач Валліс сіпнувся і завалився на спину. Прямо з його обличчя, якраз між бровами, стирчав арбалетний болт з червоним оперенням.

Тут мала б прозвучати фраза Айліс «Я ж казала», але жінка мовчала, дивлячись перед собою. Вся її постать видавалася напруженою, немов у кішки, що раптово опинилася оточеною зграєю бродячих псів. Вона ніби й не помітила неприємності, що сталася з командувачем.

Даарен простежив за її поглядом. Попереду стояло близько десяти феантрійців, явно не налаштованих на мирні перемовини. Особливо той, якого Даарен нещодавно огрів табуреткою по голові. Він теж був тут і, напевно, сподівався взяти реванш.

— Прокляття… — прогарчав Даарен, приймаючи стійку бойової готовності. Хоча, відверто кажучи, до готовності йому ще було далеко, враховуючи його теперішній пошарпаний стан.

Він ще раз швидко оцінив ситуацію. Вони, як і планували, вийшли до арени, але, очевидно, з іншого боку, бо замість глядацьких трибун і манекенів тут височіли руїни якихось древніх будівель. Від деяких з них залишився лише фундамент. Арена починалася одразу за ними, а за нею — океан, що набув сутінкового відтінку відповідно до періоду доби.

Погода знову псувалася. З моря дув сильний вітер, розгойдуючи ромашки і шавлію, що проростали крізь цегляну крихту руїн. Повітря стало помітно прохолоднішим у порівнянні з тією спекою, що стояла в день поєдинку з Джахедом. Схоже, осінь нарешті дісталася й до берегів Імперії.

Але для милування природою момент зараз був не найкращий. Даарен зустрівся поглядом із Сардою, що стояла за спинами своїх людей. Її обличчя виражало досить цікаву палітру емоцій. Погляд ніби казав: "Мені правда шкода, що доводиться так чинити, але іншого вибору немає".

Зрештою Даарен подивився на того, хто стріляв з арбалета. Чоловік сидів на стіні напівзруйнованого будинку, одягнений у плащ із глибоким каптуром, і з цікавістю розглядав конструкцію стрілецької зброї.

— Мені сказали, це нова модель, — заговорив він, поки всі інші зберігали мовчання. Імперець володів прифійською так само добре, як і Сарда. — Тепер не потрібно щоразу нахилятися, щоб перезарядити. Тут є якась деталь, яка сама натягує тятиву. Розумно, чи не так? Люблю всі ці технологічні новації. За ними майбутнє.

Він нарешті опустив арбалет і змахнув з голови каптур. Побачивши його очі, Даарен інстинктивно сильніше стиснув руків’я меча. Чотири зіниці. Точнісінько, як у химер. Одразу стало зрозуміло, що цей тип – і є Састріс.

— Даарене, послухай, — раптом звернулася до нього Айліс якимось відстороненим тоном. — Для тебе це останній шанс вийти з гри. Ще не пізно. Ніхто тебе не засудить.

Він уважно на неї подивився. На її чорне волосся, яким грався вітер, і при цьому абсолютно непорушне обличчя. Погляд темних очей повідомляв, що вона має намір прийняти цей бій самотужки.

Даарен хмикнув і пошкріб щетину вказівним пальцем вільної руки.

— Напевно, мені й справді варто відступити, — подумавши, сказав він.

Айліс ледь помітно видихнула і ненадовго прикрила повіки. Кивнула.

— Але ти ж знаєш, йолопи на кшталт мене рідко керуються здоровим глуздом, — додав Даарен після ще однієї паузи.

Айліс здивовано на нього глянула. Досі не довіряла. Сумнівалася, що він справді готовий битися пліч-о-пліч з нею, навіть у такій ситуації.

— Крім того, я виконую наказ Х'ярда, і ніхто інший мені не указ. Тим більше, що їхній командувач, — Даарен кинув короткий погляд собі за плече, — на жаль, уже не в змозі командувати.

Губи Айліс на коротку мить смикнулися у несміливій усмішці.

— Як зворушливо. Хоч і безглуздо, — скептично промовила Сарда, стоячи біля звисаючих ніг Састриса, — Схоже, у тебе справді великі проблеми з умінням оцінювати ситуацію.

— На твоє нещастя, люба, — відгукнувся Даарен. — Однак, ризикну зауважити, що вбивство власного командувача — серйозний злочин. Невже ти не боїшся наслідків?

— Валліс не був гідний свого звання, — раптом відповів замість Сарди її брат.

Даарен спробував розгледіти подібність у їхніх рисах, але її майже не було. Сидячи на стіні та посміхаючись, Састріс скоріше нагадував чотириоку ящірку, ніж свою сестру.

— Він вважав, що ми повинні підкоритися волі імператора і стати його особистою армією. Тоді Варнемус з нашою допомогою зайнявся б розширенням кордонів імперії, при цьому привласнюючи собі всі почесті. Неважко здогадатися, що в такому разі станеться з орденом, якщо ми почнемо вбивати один одного. Хіба командор, який дійсно дбає про своїх людей, допустив би таке?

— Невже це і є твій великий задум? — звернулася до Сарди Айліс. — Державний переворот? Для цього я тобі була потрібна?

— Все набагато складніше, — відповіла Сарда, морщачи свій гарненький лоб, ніби вся ця ситуація завдавала їй головного болю, — Састрісе, покінчімо із цим швидше.

— Як забажаєш.

Зімкнені губи Састріса розтяглися в усмішці, що зробило його ще менш схожим на людину. Він щось сказав алакійською, і феантрійці заворушилися. Вони повільно наступали.

— Назад! — вигукнула Айліс, прошмигнувши назад у темряву катакомб.

Даарен кинувся слідом, ледве не перечепившись через тіло командувача Валліса. Айліс поспіхом зачинила за ними двері, перемістивши засув. В ту ж мить залізний пласт здригнувся від сильного удару по інший бік.

— Хутко!

Вони кинулися вниз, перестрибуючи через кілька сходинок за раз. Позаду долинав гул, що не віщував нічого доброго. Озирнувшись, Даарен побачив, як масивні двері, укріплені по периметру заклепками, червоніють і деформуються. Залізо плавилося, тремтячи під температурою, що була набагато вищою, ніж у будь-якій кузні.

Незабаром по підземеллю прокотився гуркіт. Двері злетіли з петель. Земля під ногами затряслася, а зі стелі та стін посипався пісок із камінням.

Айліс вхопила Даарена за лікоть і потягла його за собою в бічний прохід, на який він зовсім не звернув уваги минулого разу. Тепер вони просувалися навпомацки, сподіваючись, що прохід не виявиться глухим кутом, а також чуючи приглушений гул кроків позаду. Даарен відчув, що стіни звужуються, і його охопив страх застрягти тут назавжди. Та раптом прохід обірвався, і він буквально випав у чорну порожнечу. Немов дитина, що ледь навчилася ходити, Даарен водив руками по повітрю у спробі вхопитися бодай за щось. У грудях шалено калатало серце, охоплене панікою. Він уже й забув, наскільки моторошною буває темрява.

Якоїсь миті він відчув дотик до своєї руки і мимоволі здригнувся. Холодні пальці Айліс міцно стиснули його пальці, і вона мовчки повела його за собою. Залишалося лише гадати, за яким принципом вона все ще здатна орієнтуватися у просторі.

Під ногами щось хруснуло. Сморід щурячого посліду натякав, що то міг бути скелет дрібного гризуна.

Раптом Айліс зупинилася і відпустила руку Даарен.

— У чому річ? — пошепки спитав він.

— Тут прибиті дошки, які блокують шлях. Їх можна зламати, але нас почують.

Він намацав горизонтально прибиті гнилі дошки і ненароком вліз пальцями в щось холодне і слизьке. Доріжку, залишену слимаками. До вух ззаду долинуло шарудіння. Хтось уже пробирався тим самим тісним проходом, що й вони хвилину тому.

— Вже неважливо.

Айліс ударила по дошках, і ті з тріском розлетілися, пропускаючи їх уперед. Вона більше не тримала його за руку, але Даарен вже звик орієнтуватися на її тихе дихання.

Якоїсь миті Айліс раптово зойкнула, а потім Даарен почув як вона шльопнулася і кудись покотилася, уносячи за собою приглушене вищання. Зрештою, десь під ним пролунав сплеск.

— Що сталося? Ти ціла? — стурбувався Даарен, обережно ставлячи ногу перед собою. Грунт тут дійсно різко ставав слизьким.

— Тут вода та глина! — долинув знизу голос Айліс. — Але далі йде ще один тунель, затоплений до пояса. Напевно, тому вони й перекрили прохід дошками.

Даарен не встиг відповісти, бо позаду вже хтось був. Той, хто йшов їхнім слідом, нарешті наздогнав їх. Переслідувач сподівався поцілити навмання, але Даарен, теж покладаючись на одну лише інтуїцію ухилився, і феантрієць, послизнувшись на тому самому місці, де й Айліс, крякнув та полетів у воду.

— Обережно, це не я! — попередив її Даарен, і почув, як унизу бурхливо заплескалася вода.

— Стій там! — водночас наказала Айліс.

Шум припинився приблизно через хвилину, і Даарен почув її полегшений подих.

— Якого дідька ти його на мене скинув? — пізніше невдоволено запитала вона.

— Пробач. Воно якось само так вийшло. Я зараз спущусь до тебе.

Даарен опустився на дупу і з'їхав на ній, як по снігу. Тільки замість снігу була волога глина, а далі – смердюча вода. На кілька секунд він опинився під нею повністю і навіть ненароком ковтнув. Ще частина води зайшла через ніздрі. Виринаючи, він зіткнувся з тілом утопленика. Того самого, що буквально хвилину тому намагався застати його зненацька, а в результаті зненацька застали його самого. Намацавши ногами дно, Даарен виринув і відразу почав відкашлюватися.

— Як ти його вправно… Кхе-кхе… Прямо як мішок з кошенятами… — відзначив він.

— Добре, що він не був кошеням, інакше я б не наважилася, — донісся з темряви голос.

— Легендарна Айліс Меленгорд, що вселяє жах у людські серця. Безстрашна й непохитна заступниця кошенят, — не зміг не пожартувати Даарен, хоча у роті досі відчувався мерзенний присмак.

— Дивлюсь, тобі весело, — роздратовано зауважила Айліс, і він почув, як вона попрямувала далі крізь воду.

Даарен ще раз сплюнув, висік мокрими пальцями світляка і став її наздоганяти, насилу переставляючи ноги по слизькому дну. Крижана вода висмоктувала з тіла тепло. Округлі стіни тунелю, покриті темною пліснявою, мерехтіли у світлі ефіру.

Айліс впевнено просувалася вперед. Якщо атмосфера навколо й викликала у неї дискомфорт, то вона жодним чином цього не виказувала. Насправді вона якимось чином майже зливалася з навколишнім мороком і досить органічно перетворювалася на його частину.

— Ти впевнена, що цей шлях не приведе нас у глухий кут? — звернувся до неї Даарен. Йому починало здаватися, що рівень води стає вищим.

— Як я можу бути в цьому впевненою? — не обертаючись, відповіла Айліс.

Даарен пошкодував, що спитав. Її роздратування та загальна напруженість з кожною хвилиною вловлювалися все сильніше.

Через деякий час перед ними виникли ґратчасті напівкруглі ворота. Частина прутів, що виступала над водою, була вкрита корозією та дрібними молюсками. Айліс смикнула їх, але ворота виявилися замкненими.

— Дайно мені.

Даарен виступив уперед і взявся обома руками за прути. Ті почали швидко нагріватися і шипіти, випаровуючи воду. Коли метал став м'яким і податливим, він натиснув і зламав їх, а потім вигнув так, щоб гострі кінці стирчали вгору або вниз.

Не сказавши ні слова, Айлі пролізла в утворену діру і відновила рух уперед.

— Завжди, будь ласка, — буркнув Даарен, пролазячи слідом.

Йому вже починало здаватися, що цей тунель, що втілював у собі всі дитячі страхи, ніколи не закінчиться, але раптом стеля різко здійнялася вгору, а вони самі опинилися посеред величезної круглої зали з десятками ніш у стінах, схожими на бджолині стільники.

— Нагадує крипту, — зауважила Айліс, обвівши поглядом куполоподібне склепіння, — Думаю, цьому місцю більше років, ніж місцевому представництву ордена. Але воно поступово йде під воду.

— Головне, щоб ми не пішли під воду разом із ним, — нагадав Даарен, уже відчуваючи, як від холоду починає тремтіти нижня губа.

Айліс, розтинаючи каламутну воду, попрямувала до двостулкових дверей на іншому кінці зали. Колись на них було щось намальоване (швидше за все, щось релігійне), але до цього часу від малюнка не залишилося нічого, окрім розмитих контурів.

Айліс штовхнула двері, але через об'єм води, відкрити їх не вдалося.

— Допоможи мені.

Вони вдвох навалилися на праву стулку, і та з хрипом піддалася. За нею виявилася нова низка сходів, які, на превелике полегшення, цього разу вели вгору, поступово виступаючи з-під води. Піднявшись по них, Даарен раптом виявив, що весь цей час до його стегна кріпилася п'явка завдовжки з середній палець.

— От погань! — обурився він і спробував її віддерти, але чорне ворухливе тільце просто прослизало між його пальцями. Тоді він вирішив підсмажити її ефіром, і паразит, не витримавши тортур, відчепився й впав назад у воду. У повітрі ненадовго з'явився ледь відчутний запах смаженого вугра.

Попереду на них чекали чергові двері, що точно повторювали зовнішній вигляд попередніх.

— Сподіваюся, за ними вихід, бо купання в грязюці мені вже добряче набридло, — поскаржився Даарен.

Айліс, проігнорувавши його скиглення, пройшла повз. Двері виявилися трохи прочиненими, і вона завбачливо зазирнула в щілину.

— Ще одна зала.

Даарен розчаровано зітхнув.

Коли вони опинилися по той бік, він завмер, здивовано розглядаючи вицвілі малюнки на округлих стінах. Тут, завдяки помірній сухості, їм навіть вдалося зберегти відносну чіткість. Деякі зображення мали скоріше символічний характер, і Даарену явно бракувало знань, щоб розгадати їхній задум. Але були серед них і досить прямолінійні картини, що відображали події давнини або чиїсь фантазії.

Даарен помітив під стелею підвішену на ланцюгах ковану люстру з чашею, схожою на жаровню. Він направив світляка до неї, і її наповнення з олії та вугілля одразу спалахнуло, заповнивши зал м'яким помаранчевим світлом, що надало цьому місцю атмосфери таїнства.

Тепер, при ширшому освітленні, Даарен помітив на протилежному кінці зали чорну прямокутну кам'яну плиту. Придивившись, він зрозумів, що нерівності на її поверхні не випадкові – вони утворювали впізнавані обриси, які вказували на складну та копітку працю муляра.

Айліс теж зацікавилася цим витвором і стала перед ним, задумливо схиливши голову.

— Ось ці чоловічки внизу, — вона вказала на нижній лівий кут, — Вони тобі нікого не нагадують?

Даарен напружив зір. Чоловічки тримали мечі, які начебто були охоплені полум'ям.

— Феантрійці, — здогадався він, — Наші давні предки.

— А це хто?

Айліс вказала на когось на кшталт велетня, що перебував в центрі кам'яної плити і ніби переступав через річку. За його спиною височіла гора, вершина якої ховалася за хмарою, що поступово розповзалося по верхній частині зображення.

— Хм, — Даарен відступив на крок, щоб бачити картину в цілому, — Не впевнений, але це може бути громоступ.

Айліс на мить задумалася, потім торкнулася пальцями кам’яних хмар.

— Якщо ти правий, тоді це Мертвий Континент. А гора на фоні – вулкан. Той кратер, де ми з тобою вперше зустрілися.

— Правий? Громоступи лише міф. Їх ніколи не існувало, — запевнив Даарен.

— Чому ти такий впевнений? Мене теж багато хто вважає міфом. Але я тут, стою просто перед тобою.

Даарен затримав погляд на її обличчі. І справді. Коли це він встиг настільки звикнути до цієї… напівінакшої? Беззаперечний факт її існування вже давно перестав його дивувати.

— А ще, — вирішив він повернутися до головної теми розмови, — я чув від… деяких людей, що хмари над Мертвим Континентом наслала сама богиня Феантрес.

— А ось це, швидше за все, міф. Бачиш? Ці хмари беруть свій початок із кратера вулкана. Мені здається, в цьому є сенс.

— Тоді це відбулося дуже і дуже давно, раз усі про це забули.

— Усі, та не всі, — вона знову опустила погляд у лівий нижній кут. — Твої предки пам’ятали досить довго.

— Вони і твої предки. Хіба ні? — нагадав Даарен.

На секунду йому здалося, що його слова збентежили Айліс, наче вона справді забула про цю половину себе. Зрештою, вона тихо і трохи невпевнено промовила:

— Так. І мої теж.

Вони обидва замовкли. Розглядаючи інші деталі, кожен поринув у власне трактування зображення, хоча Даарен досі сумнівався, що воно мало бодай якийсь зв’язок із реальністю. Люди давнини любили фантазувати.

— Знаєш? Усе це наштовхує мене на одну досить цікаву думку, — тихим відлунням знову зазвучав голос Айліс.

— На яку ж?

— Що перші феантрійці могли бути родом саме з Мертвого Континенту.

Даарен засміявся і похитав головою.

— Скажеш ще. Хіба на тій вбогій землі могли родитися люди?

— Ми ж не знаємо, якою вона була до виверження. Можливо, там існували цілі цивілізації, — припустила Айліс. — Крім того… Ти знаєш, коли феантрійці вперше почали використовувати ефіріал для кування зброї?

— Ем… Ми завжди це робили…

— Тоді звідки перші феантрійці могли знати, що ефіріал є тільки на Мертвому Континенті? Зваж, також, що в ті часи кораблебудування було слабо розвинене, і перетинати океан між двома далекими материками мало бути справою не з легких. Швидше за все, вони привезли цю технологію з собою пізніше. Можливо, вже після того, як їхній дім став непридатним для життя.

Спочатку Даарен дуже скептично поставився до теорії Айліс, але чим довше він вдивлявся у кам’яних чоловічків, тим більше починав схилятися до того, що в її словах може критися правда. Або принаймні її частина.

— Обережно, не перенапруж голову. Це лише моє припущення, — усміхнулася Айліс, напевно, вловивши його розумові муки, — Гаразд, давай вибиратися звідси. Бачиш он ту решітку? — вона вказала кудись під саму стелю. — Це вентиляційне вікно. Поверхня вже близько.

Даарен обійшов рельєфну плиту, перевіряючи, чи ховається щось за нею.

— Більше не бачу жодних дверей, — повідомив він.

— Вони мають бути. У таких місцях, як це, часто будували потаємні двері, — наполягала Айліс.

Даарен повернувся і поглянув на неї.

— Іноді мені здається, що тобі не сто років, а як мінімум п’ятсот, — зауважив він.

Айліс хмикнула, змахнувши з обличчя мокре пасмо волосся, схоже на водорість.

— Хіба тебе не вчили, що говорити про вік жінки — непристойно?

Даарен засміявся. З її вуст ця претензія звучала трохи недоречно. Проте веселість миттєво згасла, коли залу раптом наповнив глухий скрегіт, ніби камінь терся об камінь. Пізніше простір заповнився відлунням повільних кроків.

Даарен різко обернувся. Там, куди він дивився буквально пів хвилини тому, у стіні з’явився прохід. З нього на світло вийшов Састріс.

— Знайшов, — мовив він, зупинившись за кілька кроків від Даарена. Одна пара його зіниць дивилася прямо на нього, а інша — на Айліс. Призвичаїтися до цього феномену було непросто, — Забавно, що для гри в хованки ви обрали саме це місце. Воно багато для мене значить. Час від часу я приходжу сюди, щоб подумати та порадитися.

— Порадитися з ким? — запитав Даарен, тримаючи руку біля руків’я меча.

— З предками, — Састріс повільно й розслаблено пройшов повз нього і зупинився перед кам’яною плитою. Він підняв підборіддя й затримав погляд на зображенні. — Наші предки колись були настільки могутніми, що змогли раз і назавжди позбавити світ від велетнів, яких називали громоступами. А тепер ми, їхні нащадки, боїмося самої лише згадки про Білого Короля. Від цієї думки мені завжди стає сумно.

Його голос справді звучав скорботно.

— Однак, — помітно бадьоріше додав Састріс, — ми ще можемо повернути собі колишню велич, якщо все зробимо правильно.

— Ти вважаєш, що експерименти з природою — це правильно? — запитала Айліс. В опущеній руці вона стискала непримітний мисливський ніж, ймовірно, запозичений з тіла втопленого феантрійця. Розуміючи, що для боротьби цього замало, Даарен сподівався, що зможе її прикрити, але поки що побоювався робити різкі рухи. Перебувати поряд із цим чотириоким було все одно, що поряд з отруйною змією, і Даарен не збирався нехтувати недавнім застереженням Джахеда.

Састріс усміхнувся на слова Айліс.

— Останній, хто звинувачував мене у "грі з природою", поплатився головою, — А все тому, що я вже втомився пояснювати любителям традицій, що світ не стоїть на місці. Якщо старі методи більше не працюють, потрібно шукати нові. Невже лише мені це здається очевидним?

— Видно, тобі вдалося переконати в цьому Сарду. Ти змусив її зрадити командувача, — дорікнув йому Даарен.

Очі Састріса різко сфокусувалися на ньому одному.

— Негарно кидатися безпідставними звинуваченнями, — ображено сказав він, — По-твоєму, вона заручниця моїх бажань?

— А хіба ні?

Даарен швидко глянув на Айліс і назад. Рукав її правої руки був закочений до ліктя, і він раптом здогадався про її план. Не сказати, що він був від нього у захваті, але, схоже, вибору не лишалося.

— Ти, чужинцю, погано знаєш Сарду. Вона ніколи не погодиться на другорядну роль. Це я. Я виконую її волю. Просто для досягнення нашої спільної мети я дозволив собі діяти… хм, творчо, скажімо так. І, звісно, я волів би, щоб вона не знала про деякі деталі мого "творчого підходу". Врешті-решт, її завжди цікавить лише результат, — Састріс зітхнув і провів рукою по короткому їжаку світлого волосся, ніби до цього виконав якусь титанічну працю, — Ми всі дбаємо про своїх близьких, як можемо. Як уміємо. Це відчуття тобі знайоме, Даарене фор Клайдене?

Даарен не очікував подібного запитання, і тому його сенс дійшов до нього не одразу. Проте він був не проти потягти час.

— Відчуття турботи про близьких? Звісно, знайоме, — відповів він, не замислюючись, але тут сам же засумнівався у сказаному. Втім, занурюватися в глибини власної душі прямо зараз Даарен не збирався. Поміркує над цим питанням на дозвіллі. Якщо, звісно, вибереться звідси живим.

— Якби воно справді було тобі знайоме, ти б зрозумів, чому я зайшов так далеко. І навіть став таким, — Састріс вказав на свої очі.

— Сарда казала, ти змінився. Думаю, вона мала на увазі не тільки мутацію, — раптом звернулася до нього Айліс.

Дві з чотирьох зіниць Састріса перемістилися у її напрямку, хоча обличчям він усе ще був повернутий до Даарена. Якусь мить він мовчав, але потім втягнув повітря носом і, нарешті, повернувся до Айліс повністю.

— Я знав, що нас підслуховують. Саме тому здогадався, що ви невдовзі спробуєте втекти через арену.

Здавалося, що порушена Айліс тема йому не сподобалася, проте він не став її ні розвивати, ні заперечувати.

— На жаль, ваша втеча з самого початку була приречена на провал, — продовжив він сухішим тоном, роблячи короткі повільні кроки до неї. — Хоча я можу зрозуміти твоє небажання жертвувати собою заради науки і майбутнього людства. Адже ти сама… людина лише наполовину.

— Не підходь до неї! — заметушився Даарен, зрештою витягнувши меча і зробивши крок уперед.

Йому здавалося, що Састріс ось тут, перед ним, варто лише витягнути руку. Але чи то очі його підвели, чи то імперець справді, на мить перетворившись на розмитий силует, просто зник. Даарен бачив очі Айліс, у яких тривога стрімко перетворювалася на переляк. А за секунду відчув, як поперек розсікло горизонтальним порізом. Його хитнуло вперед, і Айліс встигла підхопити його за плечі. Дивно, але він не відчував болю. Можливо, тканина костюма не пропустила лезо надто глибоко.

Відновивши рівновагу, Даарен обернувся — якраз щоб побачити, як Састріс, піднісши вістря меча до обличчя, злизує з нього яскраво-червону кров. Його язик виявився напрочуд довгим і гнучким. Облизавши губи й опустивши меч, він глянув на них.

— Після перевтілення мені стало іноді хотітися крові. Не дивно, адже тепер у мене є дещо від горгула, ласого до людської плоті, — пояснив він, зовсім не соромлячись своєї особливості.

— Зніми печать. Зараз! — настійливо прошепотіла Айліс.

Трохи розгублено та загальмовано Даарен обхопив пальцями її зап'ястя. Він очікував, що все відбудеться само собою, без напруги, як того разу на кораблі. Але нічого не сталося. Взагалі нічого.

— Не виходить, — схвильовано зізнався Даарен.

І без того широко розкриті очі Айліс стали ще більшими. Вона була нажахана.

— Чим це ви займаєтесь? — схиливши голову набік, поцікавився Састріс. Ймовірно, збоку їхня поведінка виглядала доволі кумедно, якщо не сказати безглуздо. Не дочекавшись відповіді, він змахнув з меча залишки крові та знову націлився на Даарена. Схоже, він планував в першу чергу позбутися саме його, адже Айліс була потрібна йому живою.

Зрозумівши, що діла не буде, Даарен відпустив руку Айліс і вирішив прийняти бій як є. Йому вдалося заблокувати лінивий випад Састріса, який, попри свою неквапливість, змусив його позадкувати. Ефіріал натужно завібрував, а кістки зап’ястя хруснули від напруги. Даарен усвідомив, що відбивати його удари — погана ідея. Краще ухилятися, інакше навіть ефіріал довго не витримає. Як і він сам.

На допомогу йому прийшла Айліс. Перехопивши ніж вістрям униз, вона зробила кілька швидких випадів, чергуючи їх із помахами кулаком. Даарен чудово пам’ятав, на що був здатен її кулак, якщо влучав у ціль. Проте Састріс виявився спритнішим за мутанта, з яким вони зіткнулися на Мертвому Континенті. Або, скоріше, більш розважливим. Він не підставлявся зайвий раз під удар, керуючись звіриним інстинктом, а натомість уважно стежив за рухами Айліс. Всі його чотири зіниці швидко переміщувалися в межах очних яблук, наче були окремими живими істотами.

Вичекавши слушний момент, Даарен приєднався до їхнього дуету, проте навіть опинившись між двох противників, Састріс продовжував упевнено тримати оборону, примудряючись атакувати у відповідь.

Даарен роздратовано вишкірився, усвідомлюючи, що отримані раніше поранення значно уповільнюють його рухи та реакцію. Порівняно з цими двома напівлюдьми він почувався незграбним гусаком. У результаті Састріс зміг вдарити його ногою в живіт, і нутрощі Даарена стиснулися в тугий вузол. На язиці з’явився гіркий присмак жовчі. На щастя, його шлунок був порожнім вже понад добу. Відлетівши назад, він ударився спиною об розписану стіну. Кам’яне облицювання тріснуло й посипалося. Якийсь час він не міг навіть вдихнути, а рана, отримана в поєдинку з Джахедом, миттєво відкрилася. Кров теплом засочилася під одягом.

Припавши на одне коліно, Даарен сперся на меч. Долаючи біль в очевидно зламаних ребрах, він спробував відновити дихання. Цей чотириокий мутант безперечно мав силу десятьох феантрійців. Невже препарат, створюваний Волхвом, дійсно здатний на подібне?

Раптом Айліс коротко скрикнула. Даарен підняв голову і побачив, як із її спини стирчить кінець тонкого леза. По ньому, тонкою цівкою стікала на підлогу кров, тоді як руків'я меча Састріса було біля самого її живота.

— Я знаю, що від цього ти не помреш, напівкровко, — замуркотів він їй в обличчя, насолоджуючись його виразом.

Даарен, хриплячи, змусив себе піднятися з колін. Залишки сил він витратив на те, щоб кинутися на Састріса з відкритим нападом. Він усвідомлював, що це безглуздо, але не зміг вигадати нічого кращого.

Састріс, не дивлячись у його бік, спробував висмикнути меч із тіла Айліс, щоб відбити атаку, але вона несподівано міцно схопила його за лікоть.

— Давай! — прохрипіла вона, і з її скривленого в гримасі болю рота викотилася червона струминка.

На мить очі Састріса розширилися — чи то від здивування, чи то навіть від певної поваги. Але лише на мить. Далі в його лівій руці з’явився ніж Айліс, і він, прикривши правий бік голови, прийняв удар Даарена на його хрестовину. Попри це, ефіріал усе ж зміг залишити над його вухом неглибокий поріз, який, втім, одразу почав затягуватись.

Момент був втрачений. Састріс зігнувся і провернувся проти годинникової стрілки, одночасно відштовхнувши від себе зброю Даарена і розрізавши тіло Айліс власним мечем. Вона ахнула, і кров рясно потекла вниз її ногами, заливаючи підлогу. Впавши на коліна, вона сперлася долонями в калюжу, утворену під нею. Волосся чорною завісою впало на обличчя.

Даарен, забувши про Састріса, кинувся до неї й, випустивши меча, схопив її за плечі. Відчув, як її тіло тремтить у дрібній судомі.

— Тікай через той прохід у стіні. Він за тобою не послідує, — ледь чутно промовила Айліс, а потім запевнила, — Я не помру.

Вона ненадовго накрила його руку своєю, залишивши на ній кривавий відбиток, а потім прибрала. Ніби попрощалася.

Даарен, дивлячись на її стан, відчув відчай. Але раптом це відчуття почало переростати в лють. За своє життя йому нерідко доводилося злитися. Злитися на повчання Х’ярда, на оточуючих його ідіотів, на безмозких чудовиськ, які не бажали так просто подихати без боротьби… Але зараз це була не злість, а справжня нищівна лють.

— Тобі дуже боляче? — запитав Даарен, і в цю мить його власний голос здався йому чужим. Наче не він промовив ці слова, а хтось, хто стояв поряд.

Айліс змусила себе подивитися йому в очі. Вона ніби теж відчула цю різницю.

І саме в цей момент, доволі несподівано, через прохід, про який вона щойно згадувала, до зали увійшло кілька людей. Першою увійшла Сарда. За нею з’явився її відданий пес — Джахед, а також решта феантрійців.

— Що тут відбувається? — командним тоном поцікавилася Сарда, насамперед глянувши на них з Айліс.

— Ви якраз вчасно. Встигли до кульмінації драми, — усміхнувся Састріс, явно насолоджуючись картиною, що розгорнулася у його ніг.

Сарда його захоплення не поділяла. Вона подивилася на Даарена з тінню співчуття, що було доволі несподівано. Потім повільно перевела похмурий погляд на брата.

— Досить ігор. Якщо ти її знерухомів, одягни на неї це. Клайдена більше не чіпай, — вона кивнула Джахеду, і той кинув через залу кайдани з ефіріалу. Састріс із легкістю їх упіймав.

— Ти, як завжди, саме милосердя, моя люба. Але якщо залишити його живим, він буде її шукати. Нам зайві проблеми ні до чого.

Поки вони сперечалися, Даарен узяв майже безвольну руку Айліс у свою, не знаючи, чим допомогти. Він почувався жалюгідним і безпорадним. Відчай змусив його притиснутися чолом до її чола, і в цей момент він раптово вловив дещо забуте. Ауру інакшої. Перший час після їхнього знайомства вона постійно бентежила його внутрішній ефір, через що Даарен безперестану почувався на взводі. Це виснажувало. Але до цього моменту він уже звик до неї, як до постійного запаху чи звуку, і його ефір перестав на неї реагувати.

Треба було лише йому нагадати...

— Я згадав, — сказав він, обхопивши пальцями її праве зап’ястя, — Згадав, як зробив це тоді.

Малюнок на її шкірі раптом заворушився. Елемент, схожий на замкову щілину, почав повільно розкручуватися, а сам Даарен знову відчув імпульс, який колись простодушно назвав коліками.

Айліс, усвідомивши, що відбувається, трохи ожила й уважно подивилася на свою руку. Зітхнула.

— Добре. А тепер побудь десь осторонь і бажано не лізь під руку.

Щойно вона це сказала, від її тіла раптом почав йти сильний жар, і Даарен мимоволі відсахнувся, наче від відкритої печі.

Састріс, помітивши, що щось відбувається, знову глянув на них, поки ще не особливо непокоячись.

— Бачу, твоє тіло майже відновилося. Добре. Давай не будемо засмучувати чутливу натуру моєї сестри. Будь чемною дівчинкою й одягни кайдани, — попросив він, поки Айліс повільно підіймалася з колін, наче прим’ята трава, що знову набирає сили. Кров більше не текла з її тіла, але волосся все ще приховувало обличчя.

Раптом Даарен вловив потужну хвилю тієї самої аури. Нагадуючи кола на воді, вона кілька разів хитнула повітря у ритмі серцебиття. Мабуть, він уперше на власному досвіді переживав щось подібне. Його внутрішній ефір прокинувся й почав закипати, загострюючи всі відчуття й ніби готуючи його до битви. Однак цього разу Даарен не планував брати в ній участь. Контролюючи дихання, як навчав його Х'ярд, він спрямовував цю енергію на відновлення.

— Стривай. Щось не так, — помітно занервувала Сарда, відчувши лихо. Інші феантрійці, що були в залі, теж занепокоїлися. Спокійним залишався лише Састріс, хоча навіть він перестав хорохоритися.

Навколо запанувала тиша. Даарену здалося, що світло від підвісної люстри стало тьмянішим, хоча полум’я горіло, як і раніше.

Айліс випросталась, але її голова лишалася схиленою. Все ще перебуваючи на підлозі, Даарен спробував розгледіти її обличчя під пасмами волосся. Тонкі бліді губи наче ледь смикнулися — чи то в посмішці, чи то від спазму лицьового нерва.

— Сас… — знову спробувала звернутися до брата Сарда, але не встигла договорити.

Даарен не зрозумів, що саме і як відбулося. Просто у залі на мить стало темно, а потім Айліс, яка щойно стояла перед ним, раптом опинилася під люстрою. Танцююче червоно-помаранчеве світло стікало її чорним волоссям й відблисками мерехтіло на безкровному, як у мерця, обличчі. Вона тримала щось у лівій руці. Якийсь круглий предмет.

Здавалося, усі звуки в залі випарувалися, але потім об кам'яну підлогу з глухим стукотом ударилося тіло. А ще за кілька секунд простір розрізав несамовитий крик Сарди. Вона хотіла кинутися до обезголовленого тіла брата, але її перехопив Джахед і не дозволив наблизитися.

Даарен знову глянув на Айліс, уже розуміючи, що круглий предмет у її руці — голова Састріса. Вона дивилася в його скляні очі з чотирма зіницями, наче обмінюючись з ним мовчазним діалогом. Його останнім діалогом. Задовольнившись цим процесом, вона розслабила руку, і голова вивалилася на підлогу. Айліс зітхнула. З її рота пішла пара, ніби вона стояла на морозі.

Даарен раптом згадав, як тоді, на кораблі, вона порівняла переплетення двох сутностей усередині себе з вогнем і водою. “Торкаючись одне одного, вони створюють випаровування”. Мабуть, це була не просто метафора.

— Спекотно, — відтягнувши комір просякнутої кров’ю сорочки, поскаржилася Айліс. У правій опущеній руці вона тримала ще один предмет. Кайдани. По ланцюгу між ними стікала кров. Даарен здогадався, що саме цим ланцюгом вона й відокремила голову Састріса.

Розтиснувши пальці, Айліс випустила кайдани й повільно перевела погляд на Сарду. Стоячи на колінах, жінка плакала й тремтіла всім тілом, поки Джахед намагався підтримати її та водночас привести до тями. Решта феантрійців розгублено переминалися з ноги на ногу. Вони опинилися у скрутному становищі: один із їхніх командирів щойно втратив голову, інший — перебував у тотальному розпачі, а третій за старшинством був зайнятий тим, що опікувався другим.

— Кульмінація драми… — раптом тихо, без жодних емоцій повторила Айліс висловлювання Састріса.

Зібравшись із силами, Сарда зрештою припинила схлипувати й тепер дивилася на Айліс очима, повними ненависті. Вишкірившись, вона прохрипіла наказ алакійською, і феантрійці знову прийшли в рух, вишикувавшись півколом. Їхні обличчя виражали суперечливі емоції. Дехто був наляканий, але не смів ослухатися. Дехто вагався, але все ж таки був готовий до бою. Один, здавалося, навіть палав від нетерпіння. Той самий, чий меч зараз перебував у руках Даарена. До них також приєднався Джахед, хоча він не відходив від Сарди більш ніж на два-три кроки.

Обличчя Айліс залишалося кам'яним. Вона зробила крок у їхній бік, і від зіткнення її ступні з підлогою по залі прокотилася нова хвиля нелюдської аури.

Джахед викрикнув коротку команду, і феантрійці, виставивши перед собою мечі, створили суцільну стіну з ефіру, що відокремила їх від Айліс. Цю тактику зазвичай застосовували проти численного ворога, але в боротьбі з інакшими вона теж була ефективною.

Айліс зупинилася й зацікавлено подивилася на світловий бар’єр. Обережно торкнулася його вказівним пальцем. Її шкіра зашипіла, і вона одразу ж відсмикнула руку. Насупилася.

Хтось із феантрійців з тріумфом вигукнув щось своєю мовою. Надто передчасно.

Айліс відвела праву руку назад, стиснувши пальці в кулак. Даарен уже знав, що зараз відбудеться, і тому мимоволі втиснув голову в плечі.

Удар по бар’єру припав із такою силою, що, попри готовність, Даарена все одно збило з ніг ударною хвилею, і він, мов черепаха, повалився на спину. Вуха заклало, а в очі потрапив пил, і протягом декількох секунд він не міг стежити за тим, що відбувалося. Прокліпавшись, він зрозумів, що в залі стало темно, як раніше було в тунелі. Мабуть, потужний поштовх повітря сколихнув люстру, витрусивши з неї вугілля, яке одразу й згасло. Бар’єр теж більше не світився. Тож їй вдалося його розбити?

У вухах усе ще дзвеніло, а підлога й стіни вібрували, коли Даарен почув, як забрязкотіла зброя, змішуючись із криками на алакійській. Пізніше він вловив чудово знайомий йому звук плоті, яку рвали на шматки.

Хтось створив одразу кілька світляків, і зала частково наповнилася мерехтливим холодним світлом. Перше, що побачив Даарен, були стіни, забризкані кров’ю. На підлозі лежали двоє. Один із дірою в грудях уже був мертвий. Інший позбавлений обох рук, іще дихав. Саму Айліс він поки не бачив, лише рухомі силуети уцілілих феантрійців. Час від часу вони використовували ефір, через що простір наповнювався спалахами, але поки що жоден удар не досяг цілі.

Нарешті, Даарен уловив рух тіні, що перемістилася до стелі. В напівтемряві черговий спалах ефіру відбився в очах Айліс, і в цей момент її обличчя, вкрите майже чорними бризками крові, здалося йому обличчям чудовиська. Ця думка вразила його настільки глибоко, що він навіть не встиг замислитись – а яким саме чином вона зараз сидить на стелі, ніби приклеєна.

Раптом Айліс різко зірвалася вниз і голими руками розірвала навпіл одного з нападників. Жахнувшись, один із його товаришів кинувся до проходу в стіні, сподіваючись уникнути смерті, але Айліс опинилася прямо перед ним і помахом руки відкинула його назад. Бідолаха влетів спиною у ту саму кам’яну плиту з малюнком, яка лише дивом не розкололася. Крок — і Айліс за мить знову скоротила дистанцію між ними. Вона схопила його за обличчя й підняла, притиснувши витягнутою рукою до плити.

Паралізовані страхом решта феантрійців просто стояли й дивилися, як вона повільно вдавлює його голову в камінь, поки череп не тріснув і не перетворився на розчавлений гарбуз.

Навіть Джахед, що все ще прикривав собою Сарду, застиг і, здавалося, не знав, що робити. Його зазвичай маловиразне обличчя зараз напрочуд яскраво відображало внутрішні переживання. Що ж до самої Сарди, то вчепившись у передпліччя свого підлеглого, зараз вона нагадувала скоріше маленьку налякану дівчинку, а не заступницю командувача.

Їх залишалося п’ятеро. Нерозлучна парочка і троє рядових феантрійців. Один із них випустив меч і впав на коліна. Тремтячи від страху, він, очевидно, благав його не вбивати. Дівчина-феантрійка, наслідуючи його приклад, зробила те саме. Третій же, зберігаючи рештки гордості, просто задкував.

Айліс опустила погляд на тих, хто вирішив скласти зброю. Погляд абсолютно порожній, ніби вона їх і не бачила. Просто знала, що вони там.

Скориставшись тим, що її увага була прикута до інших, Джахед схопив Сарду під лікоть і обережно повів її до виходу в стіні. Сарда здригнулася, коли Айліс одним ударом убила одразу двох тих, що сподівалися на милосердя. Джахед штовхав її перед собою, щоб вона не дивилася. Напевно, навіть такому стерву, як вона, було нелегко усвідомлювати, що вона рятується втечею, використовуючи залишки своїх підлеглих, як приманку.

Втім, у ролі приманки залишався лише один феантрієць. Іронія долі — ним виявився той самий, якого Даарен огрів табуреткою по голові. Що ж, цей день явно не був у числі його найвдаліших. У відчайдушному пориві мужності феантрієць провів рукою по всій довжині меча, і той спалахнув — точнісінько як у чоловічків на кам’яному зображенні. Він замахнувся, але Айліс плавно відступила назад, і вогонь промайнув за кілька дюймів від її обличчя, на секунду посіявши сполохи в її чорних, воронячих очах. Ще один замах — і наступної миті його рука відлетіла на підлогу, все ще стискаючи згаслий меч. З плеча чоловіка дрібними пульсуючими бризками розліталася кров. Він позадкував, скалячи зуби, а далі здоровою рукою вихопив ніж і з ревом пораненого звіра знову кинувся в атаку. Дивлячись на його відчайдушні та очевидно марні спроби, Даарен відчув їдку жалість.

Незабаром феантрієць втратив і другу руку. Айліс могла б убити його одним точним ударом, але замість цього вона з безпристрасним виразом обличчя доводила його до межі.

Коли чоловік, позбувшись обох рук, впав спиною на підлогу, вона неквапливо підійшла до нього й поставила ногу йому на обличчя.

Даарен мимоволі відвернувся, і одразу за цим почув той самий звук, що вже звучав трохи раніше. Звук розчавленого черепа.

До цього моменту Джахед і Сарда вже опинилися всередині проходу і тепер піднімалися сходами. Айліс повернула голову в їхній бік. З чавканням висмикнувши каблук із кривавої м'якоті, вона попрямувала за ними.

— Стій! Нехай ідуть! — сам від себе не очікуючи, вигукнув Даарен.

Айліс зупинилася й поглянула на нього. Вперше відтоді, як було знято печать, він зустрівся з нею прямим поглядом. Від того, що він побачив у її очах, всередині все наче скрижаніло. Айліс ніби перебувала в трансі. Даарен навіть не був упевнений, чи вона ще здатна його чути та розуміти значення слів.

Вона вб’є його? Зараз він помре, як і всі інші?

Проте Айліс просто відвернулася й продовжила йти.

Даарен видихнув. Отже, вона все ще відрізняє своїх від чужих. Тримаючись рукою за зламані ребра, він підвівся на ноги й пішов слідом. Коли Айліс зникла в темряві проходу, він пришвидшив крок, кульгаючи.

— Айліс! — знову спробував він докликатися до її свідомості. — Айліс, облиш їх! Це вже занадто!

Він піднімався сходами, чуючи луну її кроків. Але окрім цього, він вловив свіжий подих вітру. Попереду був вихід на поверхню.

Зрештою, він подолав останню сходинку й відчув під черевиком порослу травою замелю. До цього часу сутінки вже поглинула нічна темрява. Через хмарність на небі не було видно ані зірок, ані місяця— лише далекі вогники кораблів. З моря дув сильний вітер.

Вони опинилися на вершині кручі, внизу якої лютували хвилі. Джахед і Сарда, загнані в кут, стояли просто на краю урвища, з жахом спостерігаючи, як до них неухильно наближається Айліс. Вони, здавалося, збиралися стрибнути, але за таких хвиль навіть феантрійці могли не впоратися зі стихією.

— Айліс! Дозволь мені… Дозволь мені знову накласти печать. Щоб ти потім сама не пожалкувала про… про все це, — звернувся до неї Даарен, несміливо наближаючись.

Айліс стояла до нього спиною, поки вітер безжально смикав її за волосся. Здавалося, вона думала. Зрештою, вона зітхнула, і з її рота знову пішла пара. Вона повернулась і простягла йому руку передпліччям догори.

— Ось так. Хороша дівчинка, — Даарен відчув неймовірне полегшення. Уникаючи різких рухів, він підійшов і повільно простягнув руку до її зап’ястя, не зводячи погляду з її обличчя. Воно залишалося таким само восковим. Несправжнім, наче в ляльки, якій майстер забув надати емоції.

Даарен доторкнувся до її шкіри й одразу ж інстинктивно відсмикнув руку. Ковтнувши, він зібрав волю в кулак і спробував ще раз. Відчуття було таким, ніби він сунув руку в багаття. Шкіра на подушечках пальців вкрилася пухирями й почала лопатися. Малюнок поступово повертався до початкової форми, але, щойно доходив до останнього елемента — замкової щілини, — раптом знову починав розкручуватися.

— Ну ж бо… — напружився Даарен, намагаючись керувати енергією свого ефіру. Та попри всі старання, результат залишався тим самим.

Зрештою, Айліс опустила руку й подивилася кудись крізь чорні хмари.

— Печать зламана, — тихо мовила вона, і Даарен помітив, як її шкіра на обличчі почала вкриватися тріщинами, ніби фарба під впливом надто високої температури.

— Що з тобою? — запитав він, перекрикуючи шум прибою. Але потім сам згадав її слова.

“Печать захищає світ від мене, а мене — від самої себе.”

— Чим я можу тобі допомогти?

— Єдине, що ти можеш зробити, це бути якнайдалі звідси, коли я повністю втрачу контроль над своїм розумом, — на диво спокійно сказала Айліс, ніби змирившись із власною долею.

Даарен не знав, що відповісти, і просто стояв, мов дурень, втупившись у неї очима. Він уже втратив лік, скільки разів за цей неповний день вона намагалася його прогнати.

Тим часом Джахед і Сарда почали потроху спускатися до стежки, що зміїлася вниз схилом. Джахед оглянувся, і вони з Даареном зустрілися поглядами. В них не було нічого доброзичливого, проте водночас не було й взаємної ненависті — лише загальне похмуре усвідомлення, що їм сьогодні могло пощастити ще менше. Але чого тепер очікувати від майбутнього?

Притискаючи Сарду до себе, Джахед нарешті повів її вниз. Сама ж Сарда, наостанок теж глянула на них з Айліс. На відміну від свого супутника, її почервонілі від сліз очі явно виражали одне. "Я помщуся."

Даарен і Айліс залишилися на кручі вдвох. Вітер тріпав краї її розірваної на животі сорочки й, обтікаючи її тіло, обдував Даарена теплом. Та не тим теплом, що зігрівало.

— Я тебе не кину. Дай руку, спробуємо ще раз, — сказав він, але вона не послухалася.

Глянувши у бік океану, Айліс розвернулася й рушила до краю урвища.

— Що ти робиш?!

— Може, якщо я стрибну вниз, вода охолодить…

Даарен, забувши про попередній досвід, знову схопив її за руку, і він щиро здивувався, як її тіло могло витримувати подібний жар. Втім, зціпивши зуби, він не відпускав.

— Айліс…

Він і сам не знав, що хотів сказати. Що взагалі можна сказати в такій ситуації?

ААйліс раптом скривилася – чи то від болю, чи то від якоїсь неприємної думки – після чого різко забрала руку. Тепер вона йшла до урвища впевнено, маючи твердий намір зістрибнути. Даарен більше не заважав їй і дивився на неї, наче на корабель з пробитим дном, що невідворотно йшов під воду, і він, стоячи на березі, нічого не міг вдіяти.

Але вже біля самого краю, поруч з Айліс, раптом виник овал зі світла, що мав ртутні переливи, які здалися Даарену знайомими. На землю ступив Лайзек і схопив Айліс за руку, не дозволивши їй зістрибнути. Стоячи в повний зріст, він виявився значно вищим, ніж могло здатися при першій зустрічі. Маг почав швидко нашіптувати слова, сенс яких Даарен не розумів. Поки він шепотів, бинти на руці, якою він тримав Айліс, спалахнули. Вогняна стрічка освітила його спотворене хворобою обличчя, позбавлене очей. За хвилину шепіт стих. Айліс різко ослабла й знепритомніла. Лайзек дбайливо підхопив її на руки. Якийсь час маг нерухомо стежив за тим, як тріщини на її обличчі зникають одна за одною, а пізніше промовив.

— Ходімо, Даарене фор Клайдене. На нас чекає чимало роботи.