— Здається, в мене щось трапилось зі слухом після поєдинку. Повтори, що ти щойно сказала, — попросив Даарен, попорпавши кінчиком мізинця у вусі.

Айліс невдоволено зітхнула, схиливши голову на бік.

— Немає часу на пояснення. Просто буде краще, якщо ти залишишся тут. Потім навіть дякуватимеш.

— Краще для кого? Що ти замислила?

— Я йду звідси. Потрібно знайти Лайзека.

— Тоді ми знайдемо його разом. Я взагалі-то твій спостерігач, якщо ти раптом забула.

Айліс довго дивилася на нього, нічого не говорячи. На її переніссі між тонкими чорними бровами заграли складки. Зрештою, вона пирхнула і знову схопилася за ручку дверей.

— Як хочеш. В майбутньому згадай, що я давала тобі шанс, — пробубоніла вона, виходячи з кімнати.

— Шанс на що? — не розумів Даарен, йдучи за нею.

Але Айліс більше нічого не стала пояснювати. Вона жестом наказала йому не чинити шуму, і вони вдвох повільно рушили погано освітленим коридором. Даарен терпів так довго, як міг, але зрештою цікавість узяла гору.

— Може все ж розкажеш, що сталося? Бо з твоєї поведінки складається враження, ніби я проспав кінець світу.

Айліс зупинилася перед сходами, притиснувшись спиною до стіни й піднявши вказівний палець, що приблизно означало команду мовчати й чекати. Вгорі, над сходами, коридор різко завертав ліворуч, звідки лився мерехтливий світ настінного факела. Раптом на цегляну стіну впала рухома тінь, і Айліс поспіхом, але обережно, почала відступати назад, підштовхуючи за собою Даарена. Вони повернулися до тієї точки, звідки почали, і тепер рухалися у протилежному напрямку.

— Вибору немає. Доведеться шукати вихід через катакомби, — прошепотіла Айліс, і вони почали спускатися під кам’яну арку.

Тут світла було ще менше. Факели горіли в кращому випадку через один, тож вони фактично пересувалися від одного острівця світла до іншого, на короткі миті поринаючи в непроглядну темряву.

Даарен ніяк не міг збагнути, навіщо крастися, якщо після перемоги в поєдинку вони могли вільно піти в будь-який момент. Ну або майже вільно. Але він вирішив слідувати мовчазному плану Айліс, бо та завжди знала, що робила. Ну або майже завжди. До того ж усе його тіло жахливо нило після отриманих травм, наче він був ганчіркою, яку спершу ретельно виполоскали у відрі, а потім старанно віджали. Це відчуття позбавляло його будь-якого бажання розгадувати головоломки.

Після кількох хвилин блукань Айліс раптом зупинилася.

— Що таке? — запитав Даарен.

— Я не пам’ятаю цього місця. Не пригадую, щоб мене вели цим шляхом.

Даарен глянув уперед і зрозумів, що тунель попереду роздвоюється, причому обидва проходи виглядали абсолютно однаково.

— Підкинемо монетку? — запропонував він, заходившись нишпорити по кишенях.

Айліс кинула на нього погляд, який можна було трактувати, як: «Іще  безглузді ідеї будуть?» 

Дарма вона так. Не варто недооцінювати фортуну.

— Думаю, один із них веде до арени, а інший — на нижні яруси катакомб, — припустила Айліс.

Вона підступила до проходу ліворуч і завмерла на деякий час, тримаючись рукою за контур арки, що нагадувала роззявлену пащу якогось підземного монстра. Даарен про всяк випадок вирішив не відволікати її від... від чого б то не було. Скориставшись нагодою, він ненадовго прихилився плечем до стіни аби перевести подих, сподіваючись, також, що рана у боці не відкриється.

— Здається, я чую воду. Там, далі, — нарешті сказала Айліс. Тунель перед нею підхопив її голос і луною поніс кудись углиб. — Ґрунтові води. Найімовірніше, цей прохід веде ще глибше.

— Тоді нам направо?

Даарен відштовхнувся від стіни. Він був готовий прийняти будь-який варіант, аби тільки поскоріше вийти на поверхню. Темрява, тіснота й задуха катакомб дратували його та змушували почуватися так, ніби його замкнули в кишковому тракті того самого підземного монстра.

Проте Айліс не відповіла. Вона все ще стояла на місці й міркувала, вперши руки в боки. За хвилину вона нарешті повернулася до нього обличчям.

— Гаразд. Діставай свою монету, — неохоче мовила напівкровка, і Даарен, переможно всміхнувшись, витягнув зі штанів срібний скель.

— Орел — ліворуч, решка — праворуч, — визначив він, після чого підкинув монету. Вона перекинулася в повітрі кілька разів і з тихим ляпком приземлилася йому на долоню.

— Що там?

Айліс із цікавістю підійшла ближче. Схоже, навіть їй тою чи іншою мірою був властивий азарт.

— Орел. Підкинути ще раз?

— Ні. Орел так орел. Ідемо ліворуч. Там, де мене тримали, теж чулася вода, тож я зовсім не впевнена у своїй теорії.

Даарен знизав плечима, заховав монету назад у кишеню, і вони обоє рушили в лівий прохід. У якийсь момент просто темрява перетворилася на суцільну чорноту.

— Почекай, я запалю світло.

Даарен потер пальцями, висікши іскру, яка миттєво перетворилася на летючий згусток білого світла. Тепер вони могли іти швидше, але десь за хвилину Айліс раптом знов зупинилася.

— Гаси! — пошепки наказала вона, і Даарен негайно виконав команду. У тунелі знову стало темно, лише тепер перед очима плавали безформні сірі жучки, як зазвичай буває після різкого зникнення яскравого світла.

Попереду лунали чиїсь повільні кроки, а навколо, як на зло, не було жодної ніші, де можна було б сховатися. Якби вони побігли назад, їх би неодмінно почули. Незабаром до звуків кроків додалося точно таке ж біле світло ефіру. Створювати світляків уміли майже всі феантрійці, оскільки це базове вміння не потребувало особливого таланту.

Кроки припинилися, але через яскраве світло Даарен мружився і не міг розгледіти, хто перед ними стоїть. Він опустив руку на руків’я меча й приготувався, з досадою згадавши, що йому знову доведеться скористатися чужою зброєю.

— Неочікувана зустріч. Шукаєте вихід із катакомб?

Даарен одразу впізнав цей жахливий акцент, що з’їдав половину звуків. Чоловік перед ними приглушив світло, і тепер вони могли бачити його обличчя, яке трохи зливалося з навколишньою темрявою.

— Радий, що ти теж оклигав, мій засмаглий друже.

Даарен, на диво, був радий бачити Джахеда. Так, ніби вони були давніми приятелями. І хто сказав, що насильство не здатне зближувати людей?

— “Оклигав” — сказано надто поспішно, — відповів мулат.

І справді, вигляд у нього був багатостраждальний. Він сутулився. Ліве око не відкривалося через опухле віко. Ніс йому вправили, але набряк нікуди не зник. Рот перекошувало через розірвану губу. І все ж він виглядав набагато краще, ніж у день поєдинку.

Колишні суперники, поглянувши один на одного, обмінялися поглядами, які дивним чином поєднували в собі настороженість і взаємне співчуття.

— А ти що тут робиш? Хіба ти не маєш зараз відлежуватися в ліжку? — насторожено поцікавилася Айліс. Вона з особливим інтересом подивилася на тацю в руках Джахеда, на якій стояв брудний посуд.

— Мені потрібно було декого відвідати, — спокійно відповів мулат. — А ви, якщо хочете вислизнути непомітно, йдіть далі і на наступному роздоріжжі поверніть ліворуч. Так ви вийдете на арену.

Вони з Айліс переглянулися. Іноді допомога приходить звідти, звідки зовсім не чекаєш.

— Чому ти нам допомагаєш? — запитав Даарен.

— Бо ти виграв поєдинок, зрозуміла річ. Не знаю, що змусило вас тікати таким… хм, методом, але в будь-якому разі, якщо така воля переможця, я не в праві перешкоджати.

Джахед, договоривши, зрушив з місця і невдовзі пройшов повз у супроводі світляка. Здавалося, йому було абсолютно байдуже на них.

— Послухай, щодо вашого Састріса, — раптом звернулася до нього Айліс. — Наскільки він небезпечний?

Джахед зупинився. Задумався, наче вирішуючи, чи варто відповідати.

— Сарда обрала мене для дуелі лише тому, що Састріса не було в місті. Якщо зустрінетеся з ним особисто, краще одразу тікайте. Звісно, якщо зможете втекти, — попередив він, не обертаючись, після чого продовжив свій самотній шлях крізь пітьму.

— Що ще за Састріс? — запитав Даарен, коли світло ефіру Джахеда зникло вдалині.

— Брат Сарди. Ну або… хто він там їй. Думаю, у них досить некласичні сімейні стосунки, — спробувала пояснити Айліс. — Вочевидь, Джахед ще не в курсі, що Састріс повернувся. Нам пощастило.

Даарен не розумів, чому це так важливо, але відчував, що незабаром усе проясниться само собою. Він знову створив світляка, і вони рушили далі.

— Джахед правий. Чому ми не могли просто піти звідси через головні двері? — вирішив він усе-таки повернутися до цього питання. 

— Тому що ця білява стерво передумала нас відпускати. Точніше, мене. Ти міг піти одразу, що я й намагалася донести до тебе нещодавно.

— То ти намагалася таким чином про мене подбати? Як мило з твого боку, — всміхнувся Даарен. — Але знаєш що? Може, я і не найшляхетніша людина у світі… Гаразд, я дуже далекий від поняття шляхетності, — подумавши, уточнив він. — Проте не в моїх принципах кидати справу, щойно почне припікати дупу. Я пообіцяв Х'ярду протриматися поруч із тобою хоча б рік, і я не маю наміру давати йому новий привід сумніватися в моїх здібностях.

Айліс несподівано засміялася. Її сміх був тихим і напрочуд приємним.

— Між вами справді відбулася така розмова? Протриматись рік?

— Що в цьому смішного?

— Просто рік це дуже багато. Я сама не впевнена, що проживу так довго, особливо з огляду на теперішній стан речей. Особливо з огляду на те, що я і орден ось-ось станемо ворогами. А отже, і ми з тобою теж. Не виключено, що невдовзі ти приєднаєшся до численного табору тих, хто мріє про мою смерть.

Її слова змусили Даарена зупинитися.

— У мене немає причини бажати тобі смерті, — запевнив він, остаточно заплутавшись у тому, що намагалася донести до нього Айліс.

— Невже? У твоїй наївності є навіть щось романтичне. Почекаймо трохи та побачимо.

— Наївності? Взагалі-то я вже вступив у не прямий конфлікт з алакійським представництвом, намагаючись відстоювати твої інтереси! Що ще мені треба зробити, щоб ти почала мені довіряти?

Продовжуючи сперечатися, Даарен почувався дивно. Він відчував незвичне поєднання емоцій. Образу, злість, розчарування, приголомшеність, розгубленість... Можливо, ще щось, але йому не вистачало словникового запасу, щоб описати свій внутрішній стан.

— Нас із тобою пов'язують виключно ділові відносини, тож питання довіри тут не стоїть.

Айліс продовжувала йти вперед. Причому темп її кроку прискорився, і тепер Даарену доводилося її наздоганяти.

— Довіра… — скептично пирхнула вона, — Послухати, як ти говориш, то можна подумати, що ти закоханий.

 — Я ...

— Сподіваюся, це не так! Тому що в іншому випадку на тебе чекає така ж доля, як і всіх тих, хто бажав зі мною близькості. Не кажучи вже про те, що рано чи пізно тобі доведеться обирати, на чиєму ти боці. Швидше рано, ніж пізно. Прокинься вже, нарешті, і згадай, чому ти тут.

Даарен відчув себе ще більш розгубленим і до того ж ураженим. А гірше того – він не знав, що відповісти. Йому завжди було що відповісти, але не цього разу. На щастя, вони як раз дійшли до роздоріжжя, про яке говорив Джахед, і їхня дивна суперечка скінчилася сама собою, наче вода, що витекла через діру в діжці.

Айліс якийсь час над чимось міркувала, а потім, чомусь, повернула праворуч.

— Гей, ти куди? Він же сказав ліворуч, — нагадав Даарен.

— Знаю. Проте я хочу перевірити одне своє припущення, — туманно пояснила вона, і йому нічого не залишалося, окрім як знову мовчазно піти слідом. Він вже звик до того, що вона завжди головна.

Прохід, у якому вони опинилися, почав помітно розширюватися. Уздовж стін тут стояли старі іржаві клітки заввишки у кілька ліктів. Порожні.

— Схоже, тут колись тримали тварин, — припустив Даарен, додавши світлякові трохи яскравості.

— Або когось гіршого. Мені здається, ці клітки стоять тут ще з часів, коли континент кишів чудовиськами, — висловила свою думку Айліс.

— Боюсь уявити, що вони тут із ними робили.

— Досліджували, швидше за все. А хіба в Бламанші таким не займалися?

— Можливо, й займалися. Я якось ніколи особливо над цим не замислювався.

Даарен відчув, що земля під ногами знову стає пологою. Вони заглиблювалися все далі й далі під землю. Далі клітки змінилися тюремними камерами на зразок тієї, у якій нещодавно ночував він сам. От тільки в порівнянні з похоронною атмосферою, що панувала тут, та камера здавалася апартаментами вищого ґатунку.

— Цікаво, що далі. Може, натрапимо на який-небудь скелет? — припустив  Даарен, вирішивши, що порожня балаканина — чудовий спосіб надати навколишньому середовищу іронічно-витонченого шарму.

— Особисто я розраховую побачити тут живу людину, — відповіла Айліс і, зробивши ще кілька кроків, зупинилася перед однією з камер. — Наприклад, його.

Біля дальньої стіни камери, напівлежачи, перебував чоловік із закутими в ефіріал руками. Його обличчя було важко розгледіти крізь шар масного бруду, а також крізь злипле волосся, що ховало очі. На ньому був колись білий лляний одяг, який зараз радше можна було назвати сіро-коричневим. З вигляду бранця важко було точно визначити, скільки часу він вже тут перебуває, але точно не менш як місяць. Перед ним стояла таця з їжею — ще не торкнутою, а в дальньому кутку ледь виблискував чавунний туалетний горщик.

— А це що за тип? — здивувався Даарен, дивлячись на його опущену голову, яка, напевно, вже встигла стати притулком для всілякої дрібної живності. Чоловік, ніби перебуваючи в цілковитому забутті, ніяк не реагував на світло.

— Гадаю, це їхній командувач, — мовила Айліс, і Даарен здивовано вирячився на неї.

— Що?! Командувач? — він спробував згадати ім'я. У цій справі від нього завжди вимагалось трохи напружитися, — Ва... Командувач Валліс? То він і є те твоє припущення? Що в них тут взагалі за срань відбувається? 

В’язень поворухнувся, вочевидь, відреагувавши на власне ім’я. Його повіки трохи прочинилися, мружачись від світла. Він щось коротко спитав, ледь ворушачи язиком, та Даарен його не зрозумів. Чоловік говорив алакійською. У діалог з ним вступила Айліс.

Поки вони розмовляли, Даарен помітив поруч із собою перевернуту стару діжку, частково роз'їдену жуками. Підчепивши її носком чобота, він встановив її вертикально й всівся зверху. Як же йому зараз нестерпно хотілося опинитися в ліжку. А ще краще в нефритовій купальні, чого вже приховувати. Але життя рідко надає тобі те, чого хочеш.

Спочатку Даарен намагався дослухатися до розмови, сподіваючись вгадати бодай кілька знайомих слів, але зрештою зрозумів, що це марна справа, тож він просто відпустив свої думки у вільне плавання. І вони неминуче привели його до того, про що вони з Айліс щойно сперечалися. До того, що йому доведеться зробити вибір. Але між чим і чим? Айліс і орденом? Втім, ситуація, в якій вони опинилися, ненав’язливо підводила його до усвідомлення того, що він і справді може незабаром опинитися перед подібним вибором. Схоже, все вийшло з-під контролю. Це явно не те, чого очікував від нього Х’ярд.

— Гаразд, забираймося звідси, — видихнула Айліс, закінчивши розмову з командувачем і повернувшись до камери спиною.

— Стривай. Ти що, збираєшся залишити його тут? — здивувався Даарен.

— Звісно. З нами у нього шансів вижити ще менше, ніж якби він залишився тут. Зрештою, тут його навіть годують та виносять за ним горщик.

— Він командувач алакійського представництва. Його тут не повинно бути, — заперечив Даарен.

— Це їхні внутрішні справи. Мені порадили не пхати туди носа, тож я не хочу ще більше погіршити своє становище.

— А що, є куди гірше?

Даарен підвівся з діжки, підійшов до камери й оглянув замок. Звичайний навісний замок, та все ж досить масивний. Він озирнувся в пошуках чогось, чим можна було б його зламати.

Відверто кажучи, Даарена не надто турбувала доля командувача Валліса. Проте порятунок такої значної фігури міг стати вагомим епізодом у його біографії й додати йому очок для власного кар’єрного просування. Зрештою, він же сам щойно зізнався, що не є шляхетною людиною.

Нарешті його погляд упав на інструмент для таврування із плоским хитромудрим штампом на кінці. Даарен подумав, що на ньому ще могли зберігатися залишки чиєїсь підсмаженої плоті. Людської чи ні — неважливо, у будь-якому разі приємного в цьому мало. Тим не менш, він підняв залізяку й просунув гострий кінець у замкову петлю, поки Айліс, схрестивши руки на грудях, мовчки за ним спостерігала. Замок піддався з другої спроби, і коли метал із тріском луснув, немов джгут, Даарен скривився від болю в боці. Він зробив кілька глибоких вдихів, випростався й відчинив решітчасті двері.

— Ходімо, пане командувачу.

Даарен допоміг в'язню підвестися. Хоча Валліс і не виявляв особливого бажання тікати, він і не чинив опору і просто дозволив вивести себе з камери.

Айліс усе ще стояла на місці, свердлячи його не надто радісним поглядом, утім, сперечатися вона не стала.

— Що ж, тепер він твоя відповідальність. Я за нього не впрягатимусь, — одразу окреслила вона свою позицію, і вони рушили назад до розвилки, про яку говорив Джахед. Тепер вони просувалися набагато повільніше, оскільки командувач ледве пересував ноги. До того ж від нього смерділо так, ніби його тримали у вигрібній ямі, і Даарен по можливості намагався підтримувати його витягнутою рукою.

— То що він тобі розповів? — запитав він, коли вони нарешті звернули в потрібному місці.

— Багато всього цікавого. Але для себе я виділила два ключові моменти. По-перше, він і Сарда не зійшлися у поглядах щодо того, якої політики має дотримуватися орден, і Састріс підкинув їй ідею запроторити командувача сюди, а решті, крім Джахеда, сказати, що він відбув по своїх справах на невизначений термін.

— Састріс підкинув ідею? Щось я не можу второпати, хто у них тут за головного.

— Вочевидь, вони й самі вже не знають, — припустила Айліс.

— Гаразд, а який другий ключовий момент?

— Схоже, вони уклали якусь угоду з магом, що називає себе Волхв. Саме він і створює химер. 

Даарен раптом згадав розмову Айліс із Лайзеком.

— З тим самим магом, що нібито полює на тебе? Отже, тому Сарда передумала тебе відпускати? Через співпрацю з цим Волхвом?

— Браво. А ти, виявляється, здатний аналізувати, коли захочеш, — похвалила його Айліс, хоча цей комплімент видався доволі сумнівним.

Даарен нарешті все зрозумів. Тепер він збагнув значення її слів щодо майбутнього вибору. Щоправда, було б значно простіше, якби Айліс одразу все пояснила, однак це б суперечило її характеру.

Окрім цього, тепер Даарен відчував певне розчарування щодо Сарди. Не те щоб раніше він мав до неї велику симпатію, та все ж…

Командувач Валліс раптом спіткнувся на рівному місці, і Даарен, підтримавши його, загубив думку. Проте тепер він помітив, що дихати стало якось легше. Вочевидь, вони й справді наближалися до виходу з катакомб.

— Обережно, тут сходи, — попередив він в'язня, що все ще перебував у напівдрімоті. Його стан здавався Даарену підозрілим. Валліс не виглядав ні побитим, ні хворим. То чому ж він ледь тримався на ногах? Може, йому щось підмішували в їжу, щоб не буянив?

— Попереду двері, — повідомила Айліс.

Закінчивши підйом, вона зупинилася й завмерла в нерішучості.

— Ти в порядку? — про всяк випадок поцікавився Даарен.

Замість відповіді вона лише тихо зітхнула, після чого посунула засув і штовхнула двері.