Хлопчисько-острів'янин сидів на грубо витесаному дерев’яному стільці зі зв’язаними за спиною руками й з-під лоба дивився на Х'ярда. В його карих, обрамлених густими віями очах засіла єхидна впертість. Ліва брова була розсічена, а на щоці проступав синець, та таким його вже приволочив Альстер. Малий, без сумніву, пручався. На вигляд йому було близько чотирнадцяти, а може, й того менше. Дивно, що вже в такому юному віці його відправили на чужину для розповсюдження препарату.

Убертонець стояв позаду хлопця, притулившись спиною до стіни. Його могутні руки, вкриті завитками жорсткого волосся, були схрещені на грудях. Бородач спостерігав за їхнім спілкуванням поглядом лінивого бика, що пасеться в полі.

Біля дверей келії, яка зараз використовувалася не за призначенням, безмовним привидом стояв Шедок.

— Почнімо ще раз, з самого спочатку, — запропонував Х'ярд, потираючи пальцями спітніше чоло. — Як тебе звати? Хоч ім’я своє ти можеш сказати?

— Що тобі дасть моє ім’я? — грізно скалив зуби полонений, але за юнацькою бравадою вчувався погано прихований страх.

— Ім'я нічого не дасть, але ж нам треба з чогось почати. З чогось простого.

Хлопчисько вагаючись прикусив потріскані губи.

— Жако, — нарешті вимовив він.

— Чудово, Жако, будемо знайомі. Ти знаєш, хто ми і де ти зараз перебуваєш?

Юнак повільно кивнув.

— Ти знаєш, чому ти тут?

— Цей смердючий кабанюра мовчав майже всю дорогу, поки тягнув мене сюди, тож ні. Не знаю.

— Впевнений, ти здогадуєшся, — сказав Х'ярд, перевівши погляд на стіл, де були розкладені речі хлопця. Серед них були шприци, що виблискували гладким залізом, а також зім'яті аркуші паперу, списані шифром. Х'ярд припускав, що цей шифр базується на дор-ханській мові.

Жако прослідкував за його поглядом.

— Це не мої речі! Я їх поцупив і хотів продати!

Не потрібно було бути ясновидцем, щоб зрозуміти, що хлопець бреше. Врешті-решт, хто взагалі міг зацікавитися таким неходовим товаром? Хіба що і продавець, і покупець обидва знали його справжнє призначення.

— Послухай, Жако, — звернувся до нього Х'ярд м'яким, але водночас загрозливим тоном. Йому не хотілося застосовувати силу проти дитини, але іноді навіть йому доводилося переступати через моральні принципи заради спільного блага. — Ми не якісь там садисти, що отримують задоволення від катувань, тож якщо ти добровільно все розкажеш, ми з превеликим задоволенням тебе відпустимо. Але якщо ти продовжиш ухилятися, у нас не залишиться іншого вибору, окрім як приміряти на себе роль катів.

На мить у погляді хлопчини зародилися сумнів і страх, але з якоїсь причини він придушив їх у собі і знову прийняв впертий вираз.

Х'ярд знав, як це називається. Відданість. Але кому він був настільки відданий, що заради нього був готовий пройти через тортури?

— Тобою користуються, малий. Думаєш, той, кому ти служиш, погладить тебе по голівці, дізнавшись, через що ти пройшов? Чи, може, пустить сльозу над твоєю могилою? Заради чого ти геройствуєш?

Жако прийняв тверде рішення мовчати. Його трохи вирячені очі дивилися кудись крізь Х'ярда, ніби він намагався подумки перенестися в інше місце.

Командувач перевів погляд на ще один стіл по інший бік від полоненого. На ньому, на шматку шкіри, лежали металеві прилади, чиї страхітливі форми та вигини розбурхували уяву. Їх уже дуже давно не використовували в стінах храму, але, схоже, настав час струсити з них пил.

Х'ярд підійшов до інструментів і, насупившись, спробував вгадати призначення хоча б деяких із них. Він не хотів змушувати займатися цим когось іншого, хоча, без сумніву, серед феантрійців знайшлася б парочка охочих. До того ж він сподівався до останнього зберігати секретність, залучаючи до справи якнайменшу кількість людей.

Стоячи над інструментами, Х'ярд відчув, як у нього спітніли долоні. Він стиснув їх у кулаки і ще раз подивився на Жако. Погляд хлопця пустів з кожною хвилиною, а з молодого обличчя сходила фарба. Зв’язані руки тремтіли. Та він усе одно мовчав.

Х'ярд із відразою взяв один із предметів. Це були лещата для пальців. Принаймні, наскільки можна було судити з їхнього зовнішнього вигляду. Повернувшись, він знову наблизився до хлопця, і рука, в якій він тримав інструмент, раптом здалася йому чужою.

— Будеш говорити? — ще раз спитав Х'ярд із надією.

У відповідь — мовчання.

Альстер крізь щілини між напівзаплющеними повіками стежив за діями Х'ярда. Здоровань не ворушився, ніби боявся збити його і без того хитке налаштування. Здавалося, він співчуває командувачу.

Х'ярд подивився на босі ступні Жако, що лежали на холодній підлозі, на його юнацькі, ще не загрубілі, бліді пальці, і раптом відчув, що його нудить.

— Командувачу, — несподівано пролунав за спиною спокійний голос Шедока. — Давайте краще я.

Він простягнув руку, долонею вгору. Х'ярд подивився на парубка з сумнівом, але, зустрівшись із холодним, непроникним поглядом, зітхнув і передав йому інструмент. Він волів би, щоб Шедок залишався якнайдалі і якнайдовше від усього цього, але, схоже, спізнився. Із Флагоських островів Шедок однозначно повернувся іншим. Він уже більше не дитина і ніколи нею не буде.

— Гаразд. Ти знаєш, що запитувати. Тільки не перестарайся, — мляво вимовив Х'ярд. — Ходімо, Альстере. Не будемо заважати.

Убертонець відштовхнувся від стіни й вийшов із келії. Х'ярд пішов за ним, наостанок ковзнувши поглядом по своєму підопічному, який був усього на кілька років старшим за дитину, прив’язану до стільця. У цей момент його кольнуло якесь гостре, неприємне відчуття, зміст якого він зрозумів лише після того, як за ним зачинилися залізні двері.

Йому здалося, що в очах Шедока, спрямованих на нього, промайнуло щось схоже на призирство.

***

Крижані бризки мрячного дощу безперестанку чіплялися за обличчя Х'ярда, поки він йшов напівпорожніми вулицями Бламанша. Літо остаточно капітулювало перед натиском осені, і тепер подібна огидна погода стояла майже щодня. Він не міг не помітити, що за останній рік люди зубожіли. Це проявлялося в усьому: від порожніх дерев’яних лотків на ринковій площі до напівмертвих, байдужих виразів облич випадкових перехожих. Причиною всьому цьому була війна.

Х'ярд постукав у хиткі двері. Фіналет відкрила майже одразу й насамперед втупила в нього сердитий погляд.

— Я очікувала, що ти заглянеш дещо раніше. Не через тиждень після повернення з цього клятого острова.

Х'ярд знав, що Фіналет буде нарікати, але також знав, що її гнів згасає так само швидко, як і спалахує. Треба лише перечекати бурю і, бажано, при цьому не підкидати у вогнище дров.

— Я хотів зайти ще в перший день, але обставини не дозволили, — спробував він виправдатися.

Хазяйка дому показово зітхнула й, наче з милості, впустила його всередину. Х'ярд одразу скинув промоклий плащ.

— Діти вже сплять? — запитав він, за звичкою вмощуючись за столом ближче до печі.

— Сплять. Ми вже повечеряли, але ще залишилася риба й трохи овочевого супу.

Х'ярд кивнув. Не сказати, що він був голодний, але їжа, приготована Фіналет, дарувала йому відчуття приналежності до того простого людського світу, в якому є родини й приземлений побут. Світу, про який він мріяв, але який насилу міг собі дозволити. Принаймні поки був командувачем ордену.

Він зачаровано стежив за рухами рудоволосої жінки. Притаманна їм плавність дещо втратилася через тяжкість живита, який тепер не просто виділявся, а випирав уперед, натягуючи собою тканину ситцевої сукні.

Фіналет поставила перед ним ледь теплу їжу, а сама, підпираючи рукою поперек, незграбно сіла навпроти.

— Наскільки все погано? — запитала вона вже після того, як він почав їсти. У її голосі чулася тривога.

Х'ярд підвів очі від тарілки. Вона не уточнила, про яку із сфер йде мова, але, в принципі, яку не візьми – для кожної буде одна відповідь. Альянс, очевидно, програвав війну з Імперією. В ордені панував цілковитий розлад, а Дагвуст, який уявляв себе королем, остаточно вижив з розуму. І до цього додалися ще мутанти, ніби без них було мало тягарів.

— Погано, — коротко відповів Х'ярд, розуміючи, що брехати їй немає сенсу.

Погляд Фіналет похмурнів, і вона, опустивши його, поклала руку на живіт. Він здогадався про її думки в цей момент. Вона думала про те, як це, народитися дитині в такі смутні часи.

— Шедок згадував про Уме. Щоправда, без подробиць. Мені дуже шкода. Я знаю, як багато вони обоє для тебе значили.

Замість відповіді Х'ярд знову лише кивнув. Чомусь, приходячи в цей дім, йому завжди хотілося говорити якомога менше. Можливо, тому що Фіналет і без слів розуміла його краще за будь-кого. Ще з тих часів, коли вони обидва дітьми жили у притулку.

— Шедок передав тобі гроші? — запитав він, знаючи, що ніякої іншої відповіді, крім ствердної, бути не може.

— Передав. Дякую, — вона якийсь час вдивлялась в темний, неосвітлений кут, а потім тихо і ніби з сумнівом знову заговорила: — Послухай. Ти міг би більше не посилати до нас цього хлопця?

Х'ярд здивувався.

— А в чому справа? Він щось накоїв?

— Ні. Нічого такого, просто… — Фіналет намагалася підібрати слова, але їй це не вдавалося. Можливо, вона й сама не до кінця розуміла, що хоче сказати. — Просто не посилай його. Гаразд?

Х'ярд вдивився в її обличчя, вкрите ластовинням. Здавалося, вона й справді була чимось налякана.

— Гаразд. Якщо тобі так буде спокійніше.

— Буде.

Він закінчив вечеряти, і Фіналет, вставши з лави, підійшла до сходів й загадково йому усміхнулась. Вона зазивала піднятися нагору.

— Але ж ти…

Він із сумнівом подивився на її живіт.

— Це нічого. Ми обережно. Тебе ж так довго не було.

Х'ярд витер з губ залишки жиру й теж підвівся з-за столу.

***

На світанку, ще до пробудження Фіналет, він повертався до храму. Ранковий туман чіплявся за чагарники вздовж дороги, згущуючись над болотами, які ховалися за очеретом. Вежі храму, що височіли на невеличкому пагорбі, поступово проявлялися крізь білу імлу, нагадуючи декількох згуртованих в коло людей. Хтось із них наче стояв, а хтось сидів, але всі вони мали однаково похмурий вигляд, ніби тужили за минулим.

Назустріч Х'ярду їхали двоє вершників. Люди Мадлен, судячи з одягу. Наблизившись, вони притримали коней і повільно кивнули, виказуючи повагу.

— Куди прямуєте? — поцікавився Х'ярд.

— Селяни з Ньорна поскаржилися на дивну хворобу у худоби. Запевняють, що це витівки відьми, — чітко промовляючи слова, повідомив молодий феантрієць із чесними очима.

— То все маячня, але наша справа — піти й перевірити, — позіхаючи, додав другий чоловік, більш загартований життям. Мавен дотримувалася тієї ж логіки, що й Х'ярд: об'єднувала в команди досвідчених і новачків, щоб другі навчалися у перших.

— Он воно що. Тоді не буду вас затримувати.

Вони роз’їхалися у протилежних напрямках, і зрештою Х'ярд опинився на території храму. Йому було водночас цікаво і страшно дізнатися про результати вчорашнього допитування. Він згадав перелякані, але вперті очі Жако. Згадав крижану відстороненість Шедока. У глибині душі він навіть сподівався, що той не виконав обіцяного, але знав його занадто добре, щоб справді в це повірити.

Х'ярд відчув відразу до самого себе. Замість того, щоб особисто провести допит від початку до кінця, він, по суті, втік. Втік далеко за межі храму, ніби боявся, що інакше крики хлопчиська досягнуть його вух. Утік на всю ніч і сподівався, що в обіймах Фіналет усе забудеться. Світ розділиться на дві половини, одна з яких – примарне щастя, а інша – огидна, жорстока реальність, у якій діти мають платити власною кров'ю заради амбіцій дорослих.

Перетинаючи центральний двір, де височіла статуя Ірмір, Х'ярд по черзі вітався з усіма, хто вже встиг прокинутися й вийти надвір. Він раптом помітив згорблену постать Хаворта фор Карста, що сидів на кам’яній лаві. Командувач Ноінверна був найстарішим, і багато хто вважав, що йому вже час поступитися місцем комусь молодшому. Можливо, вони мали рацію. Але особисто Х'ярд нічого не мав проти його застарілих методів управління. Може, тому що він і вже сам добряче застарів.

— Не спиться на новому місці? — з ввічливою усмішкою звернувся він до старого.

Карст заблимав, наче його відірвали від глибоких роздумів, і підвів на нього свої блідо-блакитні очі.

— Нині добре спиться лише безтурботній молоді. Дурням, які не розуміють, що відбувається, — похмуро промовив він і знову втупився у густий туман.

Х'ярду важко було з цим не погодитися.

— Як справи у Сталевого? Йому-то точно жодні докори сумління не заважають спати до обіду.

— Мід… — Карст підняв суху руку і повільно махнув нею, виражаючи своє несхвалення. — Він нас усіх погубить. Цей безумець.

Х'ярд, стоячи над старим, якийсь час просто мовчав, але потім натяг на обличчя підбадьорливу усмішку й опустив руку йому на плече, так ніби той був його власним літнім батьком.

— Постараємося цього не допустити, — сказав він і покинув командувача, залишивши того наодинці з його туманними думками. Настільки ж туманними, як його старечі очі. Як той туман, що увінчав сьогоднішній ранок. Як той туман, яким було оповите їхнє майбутнє.

Нарешті Х'ярд знову опинився у своєму тимчасовому кабінеті. Сівши за стіл, він потер сверблячі повіки. Як не дивно, це місце без вікон, більше схоже на землянку, йому навіть подобалося. Може, зрештою, не так уже й страшно опинитися похованим під землею, де тебе вже не турбуватимуть проблеми зовнішнього світу?

Менше ніж за годину до нього з’явилися Альстер і Мег. Обоє однаково кремезні, вони втискували голови в плечі, бо стеля для них тут була надто низькою.

— А де Шедок? — запитав Х'ярд.

Феантрійці коротко переглянулися.

— Після того, як він вибив із хлопчиська правду, я його не бачив, — нарешті відповів бородань.

Х'ярд відчув у роті дивний гіркий присмак. Він мимоволі облизав губи й ковтнув.

— А що… з хлопчиком?

— Йому надали допомогу, — повідомив Альстер, ніби навмисне уникаючи подробиць.

Х'ярд кивнув. У голову лізли небажані образи того, як зараз міг виглядати Жако, і йому довелося докласти зусиль, щоб продовжити розмову в потрібному руслі.

— І що нам вдалося з’ясувати?

— Покидька, якого ми шукаємо, звуть Волхв. Щоправда, хлопчисько також неодноразово називав його вчителем, — почав Альстер.

— Волхв? Не схоже на справжнє ім’я, — зазначив Х'ярд, сплівши пальці в замок і сперши лікті на стіл.

— Сумніваюся, що малий знав якесь інше, інакше напевно б видав.

Х'ярд махнув рукою, спонукаючи його продовжувати.

— Судячи з усього, це ціла організація. Щось на кшталт науково-магічного ковена, заснованого в Дор-Хані. Точної кількості його послідовників хлопець не назвав, але приблизно йдеться про кілька десятків. Крім того, у них є якась своя особлива релігія, якій вони поклоняються. Мені про таку чути не доводилося.

— Що за релігія?

— Культ Матері Хаосу, — сказав Альстер, ворухнувши губами так, ніби ця назва була кислою на смак.

— Матір Хаосу? Вперше чую.

— Важко знайти когось небезпечнішого за релігійних фанатиків, — раптом доволі емоційно висловилася Мег, яка до цього мовчала. Вона стиснула свої кулачища так, ніби була готова пробити ними череп будь-якому культистові, опинись він зараз тут, у цій кімнаті.

Х'ярд замислився, несвідомо смикаючи задирець на вказівному пальці. Він смикав його, аж доки не виступила кров.

— Командувачу Х'ярд, — убертонець завжди говорив серйозним тоном, але цього разу його звернення прозвучало, як удар по сигнальному барабау, що передбачав погані новини, — Не знаю, наскільки можна вірити словам хлопчиська, але він стверджує, що Волхв зараз перебуває в Убертоні.

У кімнаті запала напружена тиша, і було чути лише потріскування свічки на столі. Х'ярд припинив смикати задирець. Витерши кров об долоню, він відкинувся на спинку крісла й із сумнівом втупився в Альстера. Він міг би подумати, що це жарт, якби бородань умів жартувати.

— Це неможливо, — нарешті сказав він. — Адже це неможливо, правда?

Альстер почухав лисину.

— До сьогоднішнього дня я так думав. Принаймні, мені жодного разу не доводилося чути, щоб там хтось міг вижити, а тим більше перебувати тривалий час.

— Навіщо йому бути там? — запитала Мег, озвучивши питання, яке у всіх крутилося на язиці.

— Може, тому що в Убертоні велике скупчення дармової магічної енергії? — раптом долинув голос зі сторони сходів.

Під дзвін колекції ножів на перев’язі до кімнати увійшла Мавен.

— Вибачте, не хотіла підслуховувати. Так уж вийшло.

Альстер і Мег відступили, пропускаючи її до Х'ярда. Обоє дивилися на неї з неприхованою цікавістю. Командувачка Мези поклала на стіл згорток коштовного паперу, скріплений печаткою.

— Це те, про що я думаю? — запитав Х'ярд.

— Це те, про що ти просив. І зауваж, у дуже короткий термін, — гордо заявила Мавен.

— Що ж, за це я готовий пробачити тобі всі твої карткові борги, — усміхнувся він, зриваючи печатку.

— Знаючи мого батька, він навряд чи потрудився викласти аналіз мовою, зрозумілою для простих смертних. Тож я можу люб’язно надати свої послуги тлумачки. Якщо треба.

Х'ярд розгорнув папір і одразу ж зрозумів, що вона мала на увазі. Усі ці цифри, схеми й незрозумілі формули дійсно виглядали лячно. Він зітхнув і дозволив паперу згорнутися назад у трубочку.

— Альстер, ще щось важливе з допиту?

— Ні. Нічого значущого.

Здоровило зрозумів натяк, розвернувся й протиснувся у прохід зі сходами. Мег, зобразивши напівуклін, пішла слідом за ним.

Мавен же опустилася на стілець, закинула ногу на ногу й якось дивно глянула на Х'ярда.

— Що таке?

— Та так. Просто подумала, що раз ти почав практикувати жорстокі допити, то напевно ми дійсно по вуха в лайні.

— Не зміг би підібрати слова, яке б влучніше змалювало ситуацію, — зізнався Х'ярд. — Те, що ти сказала з приводу Убертону. Можеш пояснити?

— Я не експерт із магії, але підлітком цікавилася деякою… забороненою літературою з батькової бібліотеки. Там говорилося про якісь невидимі струни, що пронизують увесь наш світ, і, навчившись їх відчувати, маг може обережно витягувати їх і переплітати реальність. Однак, натомість він розплачується власною життєвою силою, — Мавен на мить замовкла, й несвідомо погладила шрам на обличчі. Потім продовжила: — Можливо, у такому місці, як Убертон, маг міг би заощаджувати власні сили й черпати енергію з аномалій, що наповнюють місто. Якщо він постійно проводить експерименти над людьми та нелюдьми, то таке місце для нього все одно що склад борошна для гризунів.

Х'ярд уважно вслухався в її слова. Вловивши основну думку, він вирішив її розвинути.

— Він обрав для себе чудовий прихисток, знаючи, що ніхто не наважиться туди сунутися. Але як він сам здатний там виживати?

— Може, Убертон не такий уже й небезпечний, як усі думають? Ніхто ж по суті його не досліджував. Достатньо сказати: “Звідти ще ніхто не повертався” — і охочих спробувати стати першим не знайдеться. А чи справді ті “ніхто” існували — питання відкрите, — міркувала Мавен.

Х'ярд знову намацав задирець. Виникло нав'язливе бажання відгризти його, але він засоромився робити це в присутності іншої людини.

— Як твоя голова? — помітивши його рухи руками, поцікавилася командувачка.

— На диво непогано, але попереду ще цілий день, тож усе може змінитися. Тим більше якщо на мене продовжать сипатися проблеми. Поки цього не сталося, займімося розшифровкою цих загадкових каракулів.

Він знову розгорнув документ.

***

Вони провозилися з аналізом від батька Мавен щонайменше півдня, і, нарешті покинувши свою землянку, Х'ярд виявив, що з неба сипле дрібний сніг. Перший сніг в цьому році. Він миттєво танув, ледь торкаючись землі, створюючи на стежках тонкий шар бруду.

В животі раптово забурчало, і Хьярд вирішив, що настав час задовольнити хоча б частину базових людських потреб. Мабуть, вперше з моменту повернення в Бламанш він радів тому, що зараз тут були й інші командувачі, адже це означало, що він міг зосередитися на своєму розслідуванні, дозволивши іншим займатися рядовими справами й тими, що пов'язані з війною. Особливу вдячність він відчував до Мавен, що звалила на свої плечі справи його власного представництва під час його відсутності. Треба буде якось віддячити їй після того, як все закінчиться. Віддячити за все.

Час обіду минув, і Х'ярд щиро сподівався, що після навали зголоднілих феантрійців, помножених на п’ять, на дні котлів залишилося хоча б щось. Він йшов до солдатської їдальні, гріючи руки під пахвами, коли раптом побачив, що під статуєю Ірмір хтось стоїть і, закинувши голову, дивиться на обличчя легендарної воїтельки. Це був Шедок. З відстані могло навіть здатися, що це дві статуї — одна менша, інша більша.

— Як ти? Тебе не було вранці, — звернувся до нього Х'ярд, підійшовши ближче.

Парубок стояв, як стояв, наче й не помітив появи командувача. Його погляд був і далі прикований до кам’яного обличчя, а в чорному волоссі збиралося все більше крихітних сніжинок.

— Пробач, що я скинув на тебе брудну роботу. Мені не слід було цього робити, — здійснив нову обережну спробу Х'ярд.

— Ми ті, хто ми є, — раптом відгукнувся Шедок, — Деяким потрібен час, щоб зрозуміти, хто вони насправді. Хтось помирає, так і не пізнавши себе. Але я… Я завжди знав, ким являюсь.

Він поволі опустив голову і глянув на Х'ярда. У чорних очах блідими ореолами відбилося імлисте небо.

— А що до вас, командувачу? Ким ви себе вважаєте?

Х'ярд втягнув носом скоплені шмарклі й глянув на величну постать захисниці Убертону.

— Нікчемою, — врешті-решт вимовив він, і, сказавши це, відчув незвичну суміш емоцій. Полегшення від зізнання перед самим собою і гниле почуття відчаю. Безпорадність, а також злість на власну безпорадність.

Шедок довго дивився прямо йому в очі, але так і не прокоментував його зізнання. Замість цього він сказав інше.

— Я йду.

Ці два короткі, але місткі слова тупим ножем врізалися Х'ярду під серце. Він навіть поморщився, майже фізично відчувши біль.

— Це твоє остаточне рішення? — видушив він із себе питання, прекрасно розуміючи, якою буде відповідь. Шедок не з тих, кого до дій спонукають миттєві емоційні пориви. Напевно, насіння цього рішення було посіяне ще тоді, коли вони були на Флагосі, і ось настав час йому прорости.

— Куди ти підеш? — знову запитав Х'ярд, не отримавши відповіді на попереднє питання.

— Вам краще не знати. Я вдячний за всю вашу турботу, але з цього моменту наші шляхи розходяться.

З його вуст слова вдячності звучали як формальність, і здійснювали радше зворотний ефект. Можливо, він говорив щиро, але Х'ярд все одно відчув провину. Провину за те, що не створив для Шедока достатньої підстави лишитися.

— Я… буду змушений попросити тебе залишити тут ефіріал. Такі правила.

Х'ярд не міг повірити, що справді сказав це. Немов усередині сиділа якась інша істота, яка говорила замість нього.

— Правила? — перепитав Шедок і знову подивився на нього тим самим поглядом, як учора, коли брав із його рук лещата, — Ви впевнені, що в них досі є хоч якийсь сенс?

Кут його рота сіпнувся в якійсь злій недоусмішці, а потім він пройшов повз Х'ярда й попрямував до воріт. Командувач дивився вслід тонкій чорній постаті, яку поступово поглинала сніжна імла, і здавалося, що ця імла невидимими крижаними язиками проникає всередину нього самого.

— Нікчема. Я нікчема…