Вірші
Двічі я
Я плід вдаваного кохання
Сліпого зобов'язання
Безмежного лицемірства
Безглуздого стосунковбивства
Я світлотінь себе самого
Рекурсія моря бездонного
Конкурент пса бездомного
Страх свого майбутнього
Мене не цікавлять золоті батони,
Бурштинові вагони
Грошові махінації
Або культ нації
Мене цікавлю лише я сам
Що відчуваю і несу в серця храм
Чи ситий живіт, чи чиста душа
Чи не завелася там тверда парша...
Хочу жити так як живеться
А не через просте «доведеться»
Без тіні сумніву, без пустої надії
По дитячому, до щирої мрії
1
0
266
тВІР
Я створюю твір
Іноземною мовою
Якої стидаються
Яка виганяється
В творі головний герой ролі не грає
Нікуди не йде ні до чого не прагне
Зла не вчиняє але й добра в серці не має
Він є центром твору
Але сильно ні на що не впливає
Події його світу хаотичні
Непередбачувано страшні
Всі люди в ньому хворі
Роблять речі заборонені і страшні
Збочено жорстокі
Хтось більше хтось менше
Але найстрашніше
Що кожен пише про себе
І своє дивне життя
Але в різних вуалюваннях
Було б не так страшно
Аби я дописав свій твір
І поставив останню крапку
Яка б означала
Що невизначеність закінчилась
Що у героя таки була ціль
І він її так або інакше досяг
3
0
282
йа той ким не став
Той ким я не став
Ким хотів бути
Ким я є
І ким мене бачать
Це все різні люди
І може все ще не всі
Дехто вже мертвий
Дехто живий
Дехто не народився
Декого взагалі не було
Так мало місця
Для дорослих людей
Але забагато
Для маленьких дітей
Гра в короля
Залишиться один
Рано чи пізно
Я залишусь один
Через низку вагомих причин
Які спонукали
Розділити себе
В собі
Показати себе
Собі
Показати іншого себе
Іншим
Не таким як себе собі
А таким яким мене бачать
Вірніше хочуть бачити
І бачили
Але так було не завжди
Колись моє «я»
Було цілим,
Не похитно щирим
До появи інших «я»
Але які вагомі причини?
Не знаю, чи не хочу знати...
3
0
264
Я не хотів...
Він постійно шукав визнання в чужих очах
Не знаходячи він потопав у своїх помилках
Вішав камінь на серце, і стрибав з мосту надії
У море власних нікому не цікавих переживань
Нікому не нарікаючи і не засуджуючи
Серце вистукувало азбукою морзе:
«я не хотів народжуватись»
Колись він кричав про свої страхи кожному
Хто хоч якось торкався його душі
Проте все змінилось після однієї маленької зради
Яка була від найріднішої людини
Його крик застиг у просторі і часі
Подейкують, що його можна почути
Але треба мати хороший слух і гарну вдачу
З тих пір, ніхто не знав чого насправді він боявся
Всі бачили лише дії, які він робив чи не робив
Він не міг пояснити свою позицію
Не міг нічого довести або спростувати
Йому щось заважало
Щось всередині
Щось важке
Щось гидке
Щось липке
Можливо це його нікчемне серце?
2
0
238
Бридко
Серце тягарем тягне до низу
До бридкого, липучого слизу
Кричати не можу, та вже й не хочу
На що погляну — зурочу,
Чого торкнусь — зіпсую
Я не смерть, і не огидне зло
Мене турбує так багато чого —
Жахливай війна, бридкий культ нації
Власна душа, прояв власної прокрастинації.
Але ж я все розумію не так
Кожен говорить мені, що я простак,
Що не розумію речей, які всім відомі
Що бабка — комаха, що люди людям — знайомі
Моя думка жахливо мізерно мала,
Нікчемно й не чемно не права
Безумно безбожна, і боже дурна.
Серед інших великих дум
З мого боку вчиняється глум.
Я завжди знаю що краще, що ні
Але чому ж роблю як гірше собі?
Прислухаючись до стрикотання комах,
Я прислухаюсь до дивних порад,
Які сенсують таке: «не роби того,
А роби отак і не запитуй «чому і чого?»
Ми знаємо те що ти відчуваєш,
Ми бачили те, в чому ти зло вбачаєш.
Повір, це не зло, це так здається —
Добра воля карається,
Зла робить сильнішим
А випробування ситішим.
В світі все не так однозначно
Ти маєш робити все — багатозадачно»
Та біда лише в тому, що порадники,
Не знаючи того, перейшли в зрадники.
Тим, що поради насправді не діють,
А вдаване добро і зло в попелищі тліють,
Що насправді ніхто не бачить того що бачиш ти.
Й ніхто не проходить те, що тобі довелося пройти,
Що насправді все ясно, ніхто ніким не здається,
Що все є тим чим на справді являється,
Але треба уважно, не відволікаючись, дивитись.
Зрада за зрадою — зневірилось серце
Та в решті-решт пробило реберце.
Очі не блищать, руки безнадійно висять,
Губи не просять, ноги не носять.
Лиш думки рясним дощем в голові моросять ...
2
0
220
Пів години
Дорослій людині — дорослі думки.
Не смійся, не плач, сиди мовчки.
Такі безглузді, ці твої щирі емоції.
Шукай себе, шукай роботу.
Роби за трьох, і помри від поту.
Не спи, не спи, не спиняйся.
Біжи, біжи, та не ображайся.
У твоїй голові замер весь світ...
Стримуйся, стримуйся, стрибай у вільний політ.
Я знаю людей, знаю що бачу,
А бачу я маски, бачу живу віддачу,
Бачу й порожнечу де живе невдача
Де мертвий біль їсть нездійснені мрії,
Де люди закриваються до останньої театральної дії.
7
2
374
Роздумки благуватого про війну
Ця війна...
Війна...
Бескінечна, жахлива, дурна...
Вона була, є і буде у наших серцях
На руках, в голові, на вустах, у вісні.
Хто винен не знаю, мабуть, усі,
Я не антигерой, але й не месія
Все що я маю, це вугілля і стіни
Те що я говорю, до вас так і не дійде
Я німий, як смерть і руїни, як Берлін, Москва і Україна
Є безліч причин, щоб бажать мені смерті
Я не такий..., слова відверті
Я не за мир, а за позбавлення смерті
Позбавлення вбивств
Позбавлення влади, бездарних управлінств
Поки існує жага, буде і війна
«Моя мила не плач, я вірю вони зазнають невдач»
Хто вони? Люди чи не люди?
Вони мали домівку, там де лани,
Болота, кручі, сараї та хати
Мали дітей, дружин та батьків
А зараз вони, в пакетах, в землі...
У могилах, напівсвяті, безіменні й іменні.
По той бік окопів і блокпостів.
Люди такі ж як і ви.
Ви герої убивці, воїни цієї війни
Віддаєте життя за клаптик землі
Забираєте життя за спокій і долі
За дітей, за дорослих, за багатих і бідних ...
Ця війна...
Війна, війна...
Вона почалася ще тоді
Коли мене і вас і ваших прадідів не було на цій землі
Коли людина вперше винайшла зброю — убила
Вона вічна, незламна, єдина
Поки є ти, поки є я, поки є людина.
Буде війна...
Бажати смерті миру
Бажати вмерти за країну
Бажати вбити людину...
Бажати мирним смерті
Бажати смиренним вирватись нарешті.
Бажати страждати, бо страждаєш ти...
Не бачити себе у дзеркалі
А бачити віддзеркалені Образи в імлі
Війна, війна і страх
Бий, біжи або стій.Безкінечний жах...
Я не пацифіст, не націоналіст, не гуманіст і не інший -іст
Я мисляча людина, що бачить безглуздість
У всьому і в нічого
Я не люблю свою країну
Як і будь-яку іншу
Але люблю нашу мову, якою пишу
Та ще й не одну, ще й чужу
Мені не знайома культура відміни
Я від неї блюю і на неї накладаю «міни»
Ви ведені, ви ілюзорно праві
Як прозоро біла роса, на ранковій траві.
А я безумний юнак
Якого забудуть за просто так
Або згадають, як невідомого поета не правди, не бездушності, але сенсу та банальної людяності.
P.S.
Знаю, що зараз усім дуже важко, як тим хто на війні, так і тим хто знаходиться в відносній безпеці. Цей вірш не для розпалювання ворожнечі, не для скандалів і сперечань. Він для того, щоб викликати у вас співчуття, якщо хоча б не до людей які загинули(з обох сторін), а до людей які ще живі, які хочуть жити... Я не сподіваюсь, що ви мене зрозумієте, але задумайтесь. Бажати смерті людям це гріх чи ні? Вбивати? Безумонов, є люди, гірші за диявола, але вони повинні понести покарання співрозмірне їхнім злочинам. Бажати мирним людям (навіть росіянам)смерті це те ж, що бути тим хто вбиває мирних людей. Далеко не всі росіяни хотіли цієї війни, далеко не всі з них розуміють що роблять чи чого не роблять. Та я знаю, що багато з них бояться, бояться втратити щось, що їм дороге, щось таке ж рівноцінно дороге що дороге і вам. Ті ж люди які довірилися Путіну, або такі ж психічно хворі як і він, або дуже сильно залежні від чогось, наркотики, алкоголь, гроші, будь-що. А психічно хворих чи залежних не вбивають у цивілізованому світі, їх просто ізолюють, або лікують. Я знаю, що мої думки не популярні у сучасних реаліях, але хоч спробуйте подумати про це, не зважаючи на те що ваша думка відрізняється від моєї. Усім миру ☮️. Квіти кращі ніж кулі!
6
0
356
Чужак як рак
Хтось прожив би моє життя інакше –
Продуктивно, цікаво і без фальшу завше.
А я без сумніву, віддав би радо душу,
Тому, хто дійсно мріє, хоче жити. А я мушу...
Хтось міг би це краще написати.
Великим рифмоплітом стати –
Виразити усе, що є в думках і серці.
Я ж скрутився в ліжку, закривши дверці...
Це тіло не моє, воно чуже, я не творець.
Зачате в чужій пристрасті чужих сердець.
Ці вени, очі, селезінка – не мої
І мною небажані, нехай горять у полум'ї!
Давати людям життя – гріх чи справа усього буття?
Ніхто не знає істини, лиш благуватому буде прок терти брудне взуття.
Мучитись, заради відблиску надії на правдиве відображення реальності,
Що згасне, як тільки взуття знову забрудниться у всілякій гидотності.
Абсолютна більшість скаже: «Тут все очевидно»,
Бо сумніву не піддає свої думки, їм все одно.
Усі живуть, усім відносно добре,
Поки біда не відкриє персональне кабаре.
Звісно, ким би я був, аби не сумнівався?
Брехуном! Який вважає, що більше всіх розуму набрався.
Та вірте чи ні, справа ваша
В голові моїй одна лиш каша
І розуму у ній не більше, ніж у бика
Свіжого парного молока.
6
3
360
Ї(верлібр)
Звучать слова кохання.
У неї прорізаються крила,
Крізь лопатки та шкіру.
Вона голосно плаче від болю,
А сльози її діаманти,
Падаючи, розбиваються в скло.
Я кажу їй гарні слова,
А босими ногами збираю битий кришталь.
Цілуючи її вологі щоки,
Гладжу її гладеньке волосся.
Її страждання не стихають ні на мить.
Вже видно ті крила,
Ті прекрасні червоно-білі крила.
Пір'я як заточені леза,
Пух м'якший за будь-яку подушку.
Я торкаюсь до них і ранюсь.
Вона намагається їх розправляти,
Але ще більше плаче.
Усе забризкано кров'ю,
Я її сильно обіймаю.
Її крила не можливо сховати.
Вона дивиться в очі мої,
Благає голосом тихим:
«...залишись, я хочу бути з тобою»
На що я сльози їй витираю:
«Все буде добре»
Вона потроху стихає,
Її очі блищать,
Даруючи спокій моєму серцю.
Роздивляється свої крила
У відбитті моїх очей.
Ворушить крізь біль, і не плаче
Лиш щиро усміхається.
Колись вона злетить,
Узявши з собою мене.
*Для моєї коханої дівчини
8
6
418
Дурненька
Ти так боїшся сумувати самотньо,
Забувши про те, що все життя ми самІ.
Не плач, краще смійся, ми тут одні
Ці слова лиш для тебе, вони лиш твої.
Ти так боїшся знову палко кохати,
Та все ж ланцюгами серце не закувати.
Ти дівчина щира, добра і мила,
Знайде тебе твій найкращий мужчина
І будете жити з ним душа в душу
Віддавати найкраще, що є у собі.
Ти так боїшся своїх помилок,
Неначе зжеруть тебе до кісток
Те, що було, те пройшло.
Те, що є, те прийшло.
Ти так боїшся своїх тіла і душі,
Буцім то вони жахливо не такі, як усі.
Хоч повір, це не так,
Вони прекрасні як літо і мак.
Ти так боїшся мене образити,
Ніби піду і мене не знайти.
Дурненька, не бійся нічого, я буду поряд.
Пробач, що без рими.
(Перед кожним «Ти» підстав назву вірша)
Найкращій подрузі моїх думок, та по сумісності поетесі моєї душі @Ruslana_Kolesnyk ;-)
10
5
434
Роздумки: з римою чи без
Шукай, шукай, шукай!
Знаходь чи не знаходь.
Привіт аж до не Бувай(Goodbye)
З римою, чи без, але з натхненням.
Римуй та хоч і у верлібрі,
Не критикуй і не бійся критики.
Пурхай пером як колібрі,
Відчувай темно яскраві картинки.
Живи, живи, живи!
Не як хтось тобі каже,
А як хочеш ти
З римою чи без, але...
Люби того чи ту хто любить,
Пиши йому чи їй вірші,
Аж поки твоє серце любити не розлютить.
Даруй декламування своїх почуттів.
7
4
566
Без рими
Моє серце розбите
І у грудях болить.
Я все ще живий,
Хоч і лежу на підлозі.
Шукаю риму,
Де її вже нема
Після краху серця
Вона також пішла.
Слова летять із думок
На білий А4 листок,
Знаючи, що не надішлю
Адресату прощального вірша.
На телефоні безвучка,
Хтось хоче спілкування,
А в думках безчасся.
Потребую лікування
Я можу вічно лежати,
Хоч би ніхто не чіпав.
Не важливо спека,
Чи лютий холод на дворі
Я не встану з паркету.
Вже пилюка зібралась,
Кіт прогриз шлях до надвору,
Коробки А4 кінчаються,
А я все пишу, черкаю, викидаю.
«Дурня, дурня, дурня...!»
В мене вже відросли вуса й борода,
Я схуд до білих кісток,
Телефон давно розрядився,
Та й між листів загубився.
Хтось постукав у двері,
В дім залетіла «вона».
Серце в раз зібралось,
Перестало боліти.
«Вона» наче розпалась
Надімною
Заплакала, закричала.
Її солона сльоза
Упала на мої сухі губи,
Мої зіниці розширились,
Я побачив її лице.
«Вона» мене обійняла
Нічого не казала,
Нічого не питала.
Взяла один А4 і прочитала,
Здригнулась упала.
Там були написані ці слова,
Усі відчуття, що відчувала «вона»
І те що намагався відчувати я.
Там були всі її наступні дії...
Вона піднялася, підняла і мене,
Кудись на вічно понесла.
Я...вже не живий.
7
7
418
40,000
Хотів би я прожити сорок тисяч літ,
А проживу вісімдесят від сили.
Хотів би я об'їздити весь світ,
Відвідати меморіали і могили,
Всі книги світу прочитати.
Ще більше написати,
Безліч разів лягати спати,
Собі серце не картати
Й дієсловами не римувати.
Хотів би я прожити сорок тисяч літ,
Але не проживу я і століття...
Хотів би я не пускати сліз
Ніде не зупинятись і не пускать коріння,
Нікого не кохати, не любити,
Ні з ким не брататись, не дружити.
Хотів би я нарешті стати вільним,
Сходити у театр до Українки, Булгакова та Шекспіра,
А не працювати все життя задля пенсійних.
Хотів би щоб не старіли органи і шкіра.
Хотів би віками вчитись тому, чим справді живу
Без оцінок, заліків і примусу
Та боюся, я не встигну.
Хотів би я побачити як світ загине,
Через протиріччя чи дурну війну,
Або почути пісню що щиро лине,
Про здобуття справедливості і миру,
Про симбіоз екосистем і в ньому людину.
Хотів би я прожити сорок тисяч літ.
/40,000\
\17,020/
/3900\
\100/
/17\
\0/
10
4
389
Дзиґарі
Я сходинка, я твій маленький етап.
На початку я тобі обіцяв,
А в кінці... ох в кінці я твоє ім'я кляв!
Знаю немає безвідмовного добра,
Так само як суцільного зла,
Є лише помилки та дурна пиха.
Я хотів допомогти, чесно,
Але не вмів напевно.
Покохав тебе справді сильно
І зовсім без вільно...
Закохав тебе в мене й кинув,
Обматюкав свої сили й випив.
Знаю, що плакала, знаю кляла,
Та в цьому геть не моя вина,
Як і не твоя.
Я також сльози пускав,
Було боляче, сумно. Десь себе картав
Ми були надто схожими для кохання,
І дуже різними для любовного пізнання.
Згодом усе стало на свої місця,
Налагодили дзиґарі наші серця,
Всі забули що було,
Як то кажуть: «поболіло і пройшло»
Сам цю пісню не люблю,
Та чомусь про це пишу.
Твій маленький етап.
4
3
401
Всім будуть нести кольори
В серці дірка,
Брудні кросівки.
Мрії з ліва,
Справи справа.
Ми не ми і ви не ви.
Всім будуть нести кольори.
Рівність єдна похитнеться,
Упаде і розіб'ється.
Справедливість не проснеться,
Німа правда лиш посміхнеться.
Люди людям не були людьми
Ні зараз ні тоді і ні коли
Якими б не були їхні кольори.
Дівки такі дівчата,
А хлопаки такі хлоп'ята.
В той час, як не знаєш, хто є хто.
Комусь якось всеодно,
А хтось люто плюндрує.
Зплюндровані ж протестують
Й зачіпають тих кому всеодно.
Виходить бозна-що,
Але кінець кінцем
І пластик зацвіте.
Тоді всі стануть однаковими
Всім будуть нести якісь кольори,
До якого б кольору тебе не віднесли.
P.S. Не знаю чи цей вірш у нас актуальний, захотілося написати.
5
0
493
Шість або 5,2
Тремтять каштанові віти,
То хрумкотять самоцвіти.
Кольори чітко буро-зелені,
Іноді рожеві, такі не веселі.
Діти невпинно дорослішають,
Дорослі тихесенько старіють.
Все тремтить, летить в нікуди,
То вітер вдихає на повні груди –
Зміни, осінь, майже я і трохи ти.
За вікном співають жваві коти,
А люди якими завжди були
Такими свою пам'ять й лишили,
Тобто до «всесвітньої» болі смішними.
Я не вірю – я роблю,
Я не покохаю – полюблю,
Я не посну – я по римую.
Ми разом – сам помрію...
Ти не віриш – ти надієшся,
Ти кохаєш – то й полюбишся,
Ти не спиш – і не римуєшся.
Все про життя і про життя,
А про що ще наші майбуття?
Хах, бо не маємо вороття
І точної карти по морях буття,
І врешті решт допоможе каяття,
А решті решти відьомське багаття.
О шостій, шостого числа,
Шість дуреп, з шостого крила,
Шостої лікарні, шосту мають лють,
Шостим разом, шістьох уб'ють,
В шостій книзі, шостого автора,
З шести кінців, одного гекса*.
Гекс* – грубо кажучи шестикутник ;)
9
1
420
Коли можна без зайвих слів
Коли можна заснути під звуки дощу
Я відчуваю, що справді живу
Без фальші, без страху.
Коли можна спати до опівдня,
А не будити першого півня.
Живу безвідповідально!? Дурня!
Коли можна бути пунктуальним,
Шкода не бути мені ідеальним.
Коли можна вірити в що завгодно
Не тільки коли зручно або модно.
Коли думки, як погляди,
Я вірю – живі ще щирі люди,
Бо люди то яскраві вогні
На чорному, нічному полотні.
Коли завжди перемагає добро,
Коли можна не топити сльози в Бордо,
Коли кохати це так просто ,
А дружити ще простіше ніж просте число,
Коли можна без зайвих слів
Виправдати плинність минулих днів,
Вигадати сюжети наступних книг,
Видати почуття без сердешних тягарів.
8
1
665
Вже не перший монолог
В такі прості вечори,
Коли миготять вогні
Я дивлюсь на людей.
На господарів і гостей,
На бідних і королів,
Що бояться самотніх прірв...
Всі люди однакові
І однаково смішні,
Хоча зсередини не такі.
Не скажу що страшні
Але й не веселі.
Просто, чомусь, смішні
У своїх турботах, у клопоті.
Кудись йдуть,
Від когось тікають,
І когось шукають.
Доводять собі своє:
«Краще там де мене немає»
Сумують, сміються і плачуть.
Боргують, кредитують і платять.
Ну смішно ж?
Так само я розумію
Не сумую й не тлію.
Хто тут і там є хто,
Хто жерва, а хто бозна-що.
Ось та панна душею кривавить,
А той хлопець нею кривить.
Бідний музика серце своє продає,
А п'яна дівка за так віддає...
Не хочеться нікого зупиняти,
У чужі проблеми влізати.
Нехай собі йдуть
І шукають там свою суть,
Бо у такі прості ночі
Вже догоряють вогні
І всі люди вже майже у сні,
Бачать ілюзорні мрії свої,
Де вони від когось втекли,
Когось знайшли,
Кудись дійшли ,
І самі собі довели...
8
0
516
Тихенька меланхолія
Її усмішка зігріває мою душу
І геть не душно,
Та і я геть нікому не мушу,
Але лізу в чужі бур'яни
По напівзелені абрикоси.
Для неї.
Поки ховрашок їсть, я міркую
І струшую липкі реп'яхи.
Вона сміється говорячи:"Дякую"
Ми йдемо в нікуди.
Розумію, нам разом не бути.
Я безмежно задоволений
Нашими пустими розмовами,
Нашими простими поглядами,
Бо ж я сам простий.
Точно знаю зустрінемось якось ще.
Йду додому й пишу це,
І останні реп'яхи трушу.
7
2
478
Роздери, забери
Роздери моє серце кігтями,
Забери мою ніжність крихтами,
Побач мої справжні погляди.
Я кохаю тебе, знаєш добре це,
Не сумуй, це не робить милим лице.
Ти не «ідеал», знаю добре це,
Але саме тому, мабуть, кохаю тебе.
Усі «ідеальні», на жаль, нудні,
Та й забагато «ідеальних» в наші будні.
Смійся, обожнюю смішки твої,
Особливо, коли ти разом зі мною,
Не потрібен край неба, край землі.
Хочу лиш теплого з тобою спокою
Ох, очі твої, для мене не мають кольору,
Проте мають невимовну красу.
Її не описати людськими словами
І не порівняти ні з чим почуттями...
Ах, а волосся – довгі темне колосся...
Мене ти можеш не кохати
І погляди мої не помічати,
Але, хоча б
роздери моє серце кігтями,
Забери мою ніжність крихтами
О, дівчино мила.
12
0
435
Ранок
Наша Ненсі встала рано
Іще навіть не світало.
В роті в неї зубна щітка,
На обличчі справжня жінка –
Без мейкапу, без причохи.
Бігла, на ногах старі панчохи,
На зарядку кроком руш.
Після, миттю в теплий душ,
Темна кава ще варилась.
Наша Ненсі забарилась
Фарбувалась, щось крутилась
Одягалась, завивалась.
За хвилину топ-модель
Це про нашу мадмуазель.
Ось про каву вже згадала,
Охолола, поки чекала.
На столі смачна вівсянка
Ось така у нас панянка.
Раптом, гучно щось дзвенить
Не зрозуміло що – кричить, верещить
На годиннику будильник.
Наша Ненсі ще не встала
І все на світі вже проспала...
10
0
515
Велика літера В
Сонце ще не встигло покинути цей день
І ніхто не знає – на щастя чи на жаль.
У цього хлопчини не має відчуття рими та й взагалі він дурень,
Подаруймо йому повчальну скрижаль.
Місяць ще не покинув цю ніч,
Але вже достатньо причин втекти.
Його душа, то одна безглузда зустріч,
Яка не змогла нічого змінити.
Думки вже давно покинули свідомість
І це однозначно на жаль.
Парфуми досі чути натомість,
А на тендітних руках лишилась сигаретна паль.
Ця дівчина усе в собі вбила,
Їй вирішувати – погано це чи добре
Колись все ж вона мала крила,
А тепер її біс у свої лапи бере.
Вона впала на ілюзорно теплу траву,
Тепер, здавалося, назавжди,
Слова втратили будь-яку форму:
«Будь ласка... не тікай, зажди»
Варто, не варто – неважливо...
Вірші ще не встигли зійти з теплих вуст,
А серце вже тремтить наче не в собі,
Шкода, дарма, бо ж відсутнє споріднення душ.
А багато хвилюватись шкідливо...
Він би віддав усі почуття, які відчував до неї, за так
Тому кому це дійсно потрібно,
Бо справді добрий простак,
Бо не сприймають його серце гідно.
Вона все бачить, але закриває очі,
Кохає, а може й любить іншого.
Добре, що не побачити сліз вночі Довелося б пояснювати – «чому і що»
Погано, що він не знає що таке строфи,
Можливо, зміг би уникнути сердечної катастрофи.
Недописані вірші,
Переписані слова,
Прості й звичайні душі
І невідома строфа.
10
0
532
Хех
А я колись її кохав,
Не любив, але вірші писав.
Нікчемно, знаю, римував.
Тримав за руку, душу зігрівав,
Ніжно обіймав – не відпускав
І звісно, палко цілував.
Вона також мене кохала,
Не любила – малювала.
Невміло штрихи кидала,
Свої роботи дарувала.
Ніжно обіймала – не відпускала
І звісно, тихо цілувала.
Малюнки спалені вогнем,
Вірші – пилюка з кожним днем.
Руки холодні – душі пусті,
Слова недосяжні – обійми прості.
Ми так й не змогли полюбити,
А трохи кохати й люто ненавидіти.
Тепер з нею, друже, ти.
Бажаю, все ж, до любові вам дійти.
Любов коханню різниця – варто знати.
Цілуй її, як я не цілував,
Римуй для неї, як я не римував,
Цінуй її, як я, нажаль, не цінував.
Проте
Зостанься з нею, та хоч і назавжди.
Припини кохати – полюби.
Схопи за руку, й по життю з нею йди.
Кохання то різнобарвний бум,
А любов то щирість, повага та ум.
P.S.
Ех, дієслівна рима :(
15
6
587
Багряний цвіт
Не бачив світ мерзеннішої біди,
Як за часів Другої світової війни.
Гідність переважала страх
А мрії стерті в прах,
Гулом сирен, по вітрах:
Між вогню бомбувань;
Між тілами, страждань;
Між материнських чекань;
Між солдатських агоній, вагань –
Стріляти, чи ні?
Вбивати, чи ні?
Вмирати, чи ні?
А треба стріляти!
Доведеться вбивати!
І треба вмирати...
На цій клятій віні
Йшли чорно коралові дощі
Й багряно-бурії сніги.
Загнивали пекучо жовті рани,
Вмирали чорно-білі воїни,
Що рвали, різали й страждали,
Щоб воля, мрії і свобода
Жили в серці у народа
Шумом парадів, по місцях:
Між рідних друзів, у серцях;
Між любові, добра;
Між материнсько тепла;
Між спокою миру, без вагань.
Не бачив світ більшого героїзму
Як за часів боротьби з фашизмом.
8
3
536
Хоч ти не жива і не жила ніколи
Така прекрасна і сумна,
Вічно в клопоті, вічно не одна.
Тебе в житті я так шукав,
Часто на шлях не той втрапляв,
Але ніколи не спинявся.
Бо хотів тебе побачити, торкнути,
Боліли серце й трохи руки
Так, зустрічав інших, схожих
В ролі випадкових перехожих.
Іноді, звісно, лишались
Але незабаром усі розбігались.
Такі гарні й такі сумні,
Такі з плоті й живі.
Ти ж не жива і не жила ніколи,
Проте пережила війни й голодомори.
Про тебе співали, співають і досі
Люди нові й ті, що виросли в просі.
Для кожного, ти, як наче, своя.
Комусь нагадуєш сріблястого, з рогом коня,
Комусь у снах строката й руда,
Тому на яву світла й бліда,
Іншому, ти як картина без полотна.
У мене ж, ти дівчина, гарна й сумна
Кожного разу різної форми
В прозі, віршами чи почуттями...
Іноді хтось жене тебе в рамки,
Примушує грати роль бранки.
Я ж не тримаю, йдеш – відпускаю,
Потім шукаю – сильно страждаю,
Знаходжу – пишу
Хочу, не мушу...
Я тобою живу, зустрівши відколи,
Хоч ти не жива і не жила ніколи.
8
0
478
Знову нічого не знаю
Не знаю втратив себе, чи знайшов,
В руці серце, качаю по венах кров.
Сьогодні було досить сумно
Й на душі якось безлюдно,
Та й взагалі, коли скінчиться пошук?
На відповіді не вистачає рук...
Не знаю, не знаю та не знаю я!
Ця зірка, вона вже не моя!
Важко написати й одного вірша...
Й нащо це пишу? Повна дурня...
Місяць сьогодні у цілковитій повні,
Здається він у нічному полоні,
Здається ми з ним трохи схожі.
Моя воля, також чужа, як завжди.
Кожного разу молю:«Місяце, зажди»
Воля б його лишався б зі мною
На віки, до мого скону,
Але все повторюється...Знову.
Знову нічого не знаю,
Знову рукою серце качаю,
Знову клятого місяця чекаю,
Знову знаходжу чи втрачаю.
Не знаю.
Згасаю...
11
0
467
Костенко, Франко, Українка, Шевченко...
Костенко, Франко, Українка Шевченко –
Всі вони українські поети.
Ні, не поети, України люстерко,
Ним можеш стати і ти.
Не кожному дано римувати,
Не всі мають незламний дух,
Проте, всі хочуть співати
І приводять душі в рух!
Не всі ми однакові, ні,
Хтось високий, стрункий,
Пихатий, рудий, німий,
Багатий, бідний, низький.
Не всі ми однакові, ні,
Хтось любить рок, хтось реп.
А хтось неповторний вертеп,
Хтось в театрі в теплі,
А хтось в пеклі на війні.
Хтось ту землю лишає, тікає,
Хтось за неї вмирає,
Ну а хтось продає чи купляє.
Все ж всі ми – українці.
Не поляки не німці...
Той рятує дитятку життя,
Той грабує його майбуття,
Той сидить за столом,
Той біжить бо жене костолом.
Костенко, Шевченко, Франко, Українка–
Всі вони українці не малороси, не кріпаки.
Усі вони різні, проте єдина наша країнка,
Єдині наші й кульбаби, й вінки.
Всі ми такі різні, герої й брехуни,
Веселі й сумні, нахаби й добряки
Всі ми – українці, друзі, земляки!
Костенко, Франко, Українка, Шевченко –
Всі вони України люстерко
Ним можеш стати і ти.
Без строф і без рими,
Без грошей, навіть без калини,
Проте, з добротою в душі.
6
0
411
Arbitrium
Зостанься у душі,
І не тікай ти з відусіль.
Не утікай від себе,
Від своєї болі.
Все одно наздожене,
Дасть у серце і втиче.
А серце, як драже
Трісне громом,
Розпадеця напівколом
І покотиться додолу.
Є рішення просте,
Проте, доволі не стійке —
Біль перехопити,
Перенаправити, відбити.
Не тікати, і ні, не забувати,
Пам'ятати й помилки вивчати.
Біль розстане й потече,
Як крохмалисте жиле,
Й не потурбує вже.
Тож зостанся у душі,
І не тікай із відусіль,
Не утікай від себе
Від своєї болі,
А кинь цю жижу долі
І йди далі по дорозі.
(Arbitrium – з лат. рішення)
8
0
520
Ну що ти дивишся на мене
Ну що ти дивишся на мене
своїми несправжніми очима,
я бачу наскрізь всю тебе
під місячним цвітінням.
Ти як завжди безмовно тиха –
Біжиш по темних ліхтарям,
Від усіх чекаєш лиха,
Все це я бачу в твоїх очах.
Ну що ти дивишся на мене
своїми ласкавими очима,
Я бачу в них тільки тебе
Під сонячним суцвіттям.
Ти як завжди голосно гучна –
Біжиш по закуреній дорозі,
Тобі все одно чужі слова,
Все це я чую в твоєму голосі.
10
0
461
Безліч і один
Я нічого не чую, нічого не...
У натовпі хворих людей,
Похилилась голова, не видно очей...
Дуже голосно, сум днів і ночей,
У натовпі...хворих...В думках?
Думках, що зникають у строках,
Думках, що виростають у страх.
Сьогодні моя любов – самота
Моя любов безхатько, сирота.
Кимось люто гнана,
А мною любо бажана.
Та не можу й торкнути,
Бо знову в думках і не сам,
Бо знову натовп шум і гам.
Сьогодні я не в собі,
Ніби зло, що на самому дні,
Ну або вийшов із себе,
Ніби в прикрощів небо.
Через людей, заважають
«Хто я такий? Не знаю...»
Сьогдні я сам собі музикант,
Сам собі друг, брат,
Філософ чи Кант.
Сьогодні я сам собі сон,
Бадьорість чи коматоз,
Сьогодні я сам собі музика,
Слово, рима чи ремарка...
Та хто я все таки такий?
В розумі чи безумний,
Поет чи той хто пише,
Новатор чи кліше,
Мрійник чи бездарний,
Хворий чи майже здоровий?
4
0
518
Нове звучання або роздумки
Люди забудуть мене
За нікчемну хвилину лише.
Хтось зараз пише,
І це мабуть добре, але
(Ох завжди це – але).
Іноді я сумую за вчора –
В пам'яті ніби чорна діра,
Що поглине пів ясного неба,
Пів темного барва.
Й болить дурна голова
(На щастя, чи на жаль).
Люди говорять, що я
Чиясь таємна фантазія,
А за спиною:"це все дурня"
І в чомусь вони мабуть праві,
Та нехочу вірити в думки свої злі.
Буду вірити добрій брехні.
Так хочу, щоб сьогодні
Тривало до ночі
Полярної, зірки, ведмедиці.
О кроваве вино,
Що наснаги дало
Та нема тут його
(На щастя чи на жаль).
Хочу,
Щоб завтра і не настало
Мені всього мало
І навіть сузір'я не впало
Мені в долоні, не зацвіло
Як моє зламане крило
(Як моє замилине око),
Бо
Ніколи нікому нікого не жаль,
Сміється в лице та печаль
Яка віднесе мене в даль.
Але я тихо п'ю чай
Який говорить:"забувай".
І я забуду, але
Знов, це кляте "але"
Життя нажаль не вічне,
А може на щастя все таки це...
Брудні, як пил люди,
"Сміючись" в нікуди,
Пронзаючи мене ножем в груди,
До чистих думок привели,
Неначе так і хотіли.
Тому,
Не хочу нікого ніколи
Довести, щоб сльози текли.
Всі й так до нитки промокли
Через свої смішні помилки
Краще їх я пожалію,
І печаль чаєм розвію,
Хоч і забудуть мене як повію...
6
0
545
Пісні чи вірші, любов чи кохання
Закохана мала,
Закоханий малий.
Лукаве зізнання,
Годинник зламаний
Кімната затісна
А світ замалий.
Йому не все, та лиш вона...
Йому не все, лиш вона!
Вона не все, а лиш вода!
Вона усе, але лиш вода...
А їй все рівно...
А їй все ж, все одно!
А їй все, о дно!
А їй би все та й о дно...
Він один,
Вона одна.
П'ять годин
Йому пора.
Він поспішає,
Та не йде.
Вона не поспішає,
Але йде.
Навічно, ні!
Секунду, так.
Будьте певні,
Кому як.
Їй пісні –
Швидко і кохання.
Йому вірші –
Любов і покарання.
8
0
516
Прогулянка до школи
Холодний ранок,
Тихий ґанок.
Холодне все:
Руки, ноги, очі, навіть серце.
Недовгий шлях,
Та й той у роздумках,
Тихих, як покинуте шосе.
І тихе все:
Обійми, рухи, погляди, навіть любов.
Осів спогаду ніжний покров,
Мороз всюди.
На віках етюди
(Почуття і люди):
Біль, розпач, сум і навіть зло.
Дрібне скло,
Легке повітря.
Погляд – вістря:
Пряме, косе і навіть закохане.
Звучання непрохане –
Роздумкуватий ранок,
Пізній світанок
І навіть, запізнений я.
6
0
586
За тими днями, вечорами
Так, мені дуже-дуже сумно
За тими днями, вечорами.
І хоч в душі в мене не людно
Кого впускаю, лишається віками.
Ти стояла на порозі,
Не молила, не благала.
Губи твої були в прозі,
Щось тихенько написала
Скільки болі, скільки туги –
Читав, чи то намагався.
Забилися сердечні дуги,
Заболіло, розхвилювався.
Чи то сині, чи то сірі –
Я дивився в твої очі,
Світилися в імлі
Посеред темної ночі.
Я впустив тебе бездумно,
Може то була помилка.
Вмить то весело, то сумно
І душа стала нелегка.
Летіли дні, вечори.
Не просив і не благав,
Не йшла під три чорти,
Не виганяв і не тримав.
Та все ж колись і десь пішла.
І хоч в душі в мене не людно,
Остання зоря ще не зійшла,
Але мені дуже-дуже сумно.
7
0
537
Від ноунейма мовчазній
Так, я мовчу, я багато мовчу,
Мовчу про те що не сказати.
Так, я кричу, я довго кричу,
Кричу, щоб краще спати.
Так, я до болі кричу
В усі темні пустоти.
Так я мовчу, я занадто мовчу,
Про ті колючі дроти.
Я стою, я ледве стою,
Там де ти прагнеш бути
Сам собі брешу,
Ні, я хочу спати
Сьогодні тебе не наздогнати
(Може завтра?)...
Ти мене не помічаєш,
Наче, мене і справді тут нема,
Коли підходжу ти зникаєш,
Ніби в пітьмі космічній астра.
Я хочу щось сказати,
Але зникли всі слова.
Я не хочу поки кричати,
Бо голос вже зника
(Як зникли слова).
Я дивлюся тобі в очі,
Але не бачу колір.
Хочу лишитися в душі,
Але не маю гарних лір
(Не можу показати).
Я хочу все змінити
А що хочеш ти?
7
0
506
Мабуть
Так, мабуть я сумую,
Бо знову бачив сон,
Де ти і я разом існують
Закоханими в унісон.
Так, я все таки сумую,
Бо твоє ім'я хвилями омите
В своїй голові я чую,
О мила дівчино - Маргарито !
Так, я розумію,
Тобі все одно,
Але все ж млію,
Від погляду твого.
Так, мабуть я розумію...
Але все ж маю надію
Через це і тлію,
Що не здійсню мрію...
Так, мабуть я боюсь,
Що знову небо пропаде,
Коли тобі в котре зізнаюсь,
Коли на душі гидке каркаде.
Так, я боюсь,
Хоч і писав про відрікання,
Але знову на тебе дивлюсь
І на своє зітхання.
Так, мабуть я кохаю,
Бо знову хочу зізнатись...
Що в ночі вірші пишу,
Що хочу знов і знов зустрічатись...
Так, я кохаю!
7
1
446
